Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260
За тим указом московським комісари мали збирати податок з старшини, козаків, посполитих, ченців, священиків — з усіх, не милуючи й не обходячи нікого. Ті комісари складали також надвірні списки, за якими запроваджувалася панщина. На найвищий уряд настановлялася Малоросійська колегія, і тільки через неї українці мали право надсилати до столиці листи, чолобитні, скарги, Генеральна канцелярія втрачала будь-яку владу, указ забороняв їй писати універсали. Стосовно обрання нового гетьмана, Петро написав: “Понєже нам відомо, що від часу гетьмана Богдана Хмельницького й аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди терпіла від того наша держава, а найбільше сама Мала Росія, і ще свіжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання гетьмана дуже вірного й відомого чоловіка шукати належить, до чого й прикладаємо всі старання, а поки такого знайдемо, нині визначено уряд, щоб найбільшу користь тому краю приносив і кріпка йому дана інструкція, й зупинок в справах до виборів не буде, і для того в цій справі обридати не належить”. Закінчувався указ такими словами: “Оскільки полковник Полуботок і старшина, не зважаючи на дані їм інструкції, послали деякі укази, не радячись з президентом, велено для відповіді бути тут полковнику Полуботку та з старшин Савичу і Чарнишу”.

Складено те все було на початку року, а передане через київського губернатора Дмитра Голіцина в травні особливим кур'єром князем Енгеловичем і трималося у великій таємниці.

Але навіть вітряні хвороби не поширюються з такою швидкістю, з якою розлетівся по всій Україні той грізний указ. Либонь, то було вчинено навмисно, аби таємниця стала не таємницею. Ми, канцеляристи, шепотілися по кутках, обговорювали його з усіх боків і не знаходили в ньому жодної світлини. Ще в більшому клопоті була старшина. Гетьмана рідко бачили на людях, до гетьманської світлиці заходили то Жураківський, то Савич, то Чарниш, лишалися там подовгу, щось обмірковували. Через те я не наважувався потурбувати гетьмана своєю дрібною справою, та якось, влучивши час, що він був сам, зайшов і розповів про Ілька. Й навіть те, що Миля хотів убити Ілька, а я випустив його.

Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по світлиці. На стінах світлиці висіли ікони, багато ікон, та кілька картин. Гетьман зупинився біля картини: “Ісус розмовляє з самаритянами”.

— Добре, що не взяв гріха на душу,— мовив, і по довгій хвилі: — Певно, він не один. Ще є інші... під ферулою тамтешніх посіпак.

Я гаряче заперечив:

— Всі наші хлопці готові віддати життя за Україну.

— І ти? — раптом запитав Полуботок.

— Я — найперше! — вигукнув.— Я давно хотів сказати... Тобто... Не знав. Був, як лепеха. Але тепер... Ступлю на рокову кладку... Вірте, дядьку Павле...— вперше назвав так.

— Навіщо ж на рокову, сину,— сказав Полуботок, і те “сину” сльозою одізвалося в моєму серці.— Ти ще маєш одружитися, народити діти... Виростити козаками, справжніми українськими козаками. Але віддані, щирі козаки нам потрібні й зараз. Якщо хочеш прислужитися...

— Сповню будь-яке веління!

Жертовний вогонь горів у моєму серці. Я весь палав, як у горні, я горів любов'ю до моєї вітчизни, до люду свого приниженого, і в синіх вимріях бачив себе в подвизі, в смертельному бою. Я сказав собі, що боротимуся до кінця й погину за правду.

— Не треба... так запальне. Може, й на те прийде час. Але зараз... Ми мусимо громадою, всім народом обстояти свої права та вольності. Якщо обстанемо себе всі гуртом, не можуть не сповнити нашої волі.— І, повернувшись різко, на закаблуках: — Тримати язика на припоні вмієш?..

— Умру...

Полуботок наморщив чоло.

— Не треба вмирати. Справа проста. Поїдеш до полковника прилуцького Ґалаґана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тільки йому, особисто, щоб не гаючись правував до Глухова: “Потрібно погомоніти об тій самій матерії”. Тільки оце, й нічого більше. Він сам знає, об якій матерії річ. На шляху зворотнім заїдеш до Якова в Лубни... Щось він давно виду свого сюди не являє.

Я поміркував і пригадав, що од самого Різдва не бачив Якова, а отже, й Оленки. Диво, чого їх немає? Раніше він наїздив кожні два-три тижні. “Батечку, батечку”,— так і дзвенів його голос, і вертівся біля Полуботка, а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутіжу, не любив людей суєтних, влазливих, а от Яків Маркович полонив його душу.

— Він мені також потрібен в тій самій справі,— немов виправдовуючись, мовив гетьман. Я вклонився й вийшов.

— Візьми з собою когось з козаків.— Ці слова наздогнали мене вже за порогом. Я взяв з собою Милю.

Їхав, і було мені весело й сумно воднораз. Сумно, що настали на Україні такі трудні часи, й радісно, що таки не пропав, що ось граю добрим конем, в добрій одежі. На мені жупан синій сукняний з опушкою внизу, чоботи козлові,— й сповняю пильну справу, а основне, що знаю, для чого живу й чого хочу.

Спали весняні води, ріки входили в береги, хоч подекуди повінь позносила містки, доводилося переправлятися глибокими бродами, й дороги ще не попросихали. Миля весело посміхався, либонь, він був створений для мандрів, для життя безпечного, безмрійного — для дороги і всіляких пригод. Хоч того разу особливих пригод нам не трапилося.

Я вирішив заїхати в село, звідки пішли мої предки, зізнаюся: мені трохи хотілося похизуватися перед сільчанами, які колись відступилися від мого батька...

Їхали мимо хутора, в якому мені подавала напитися красуня-дівчина, котра так байдуже, так холодно дивилася на мене, я завернув на хутір, і ми напоїли коні з коритчатка, прибитого до колодязя, й напилися самі, нам подав відро та питуна батько тієї дівчини, він дуже постарів, я запитав, де його дочка, й він відказав, що замужем у сусідньому селі. Їхав через знайомий пастівних з двома могилами — ляською і козацькою,— кажуть, тут колись відбулася битва; мимо хреста, під яким лежали давні гарячі коханці, потяті ревнивим мужем. Все було знайоме й незнайоме, серце стискалося, але стискалося в якійсь пустці.

І розвіялося моє бажання величатися перед сулимівцями. Я поминув село. Під самими Прилуками минули обоз воловий, який віз деревину. Миля запитав у одного гайдая, чий це обоз і куди він правує, гайдай відказав, що обоз — пана полковника прилуцького, правує до Удаю, де пан полковник хоче поставити млин лоційний, великий. Пана полковника ми здибали на березі Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрівало сонце, й підбита песцями лямпарова вильчура та червоний шовковий жупан пана полковника лежали на колоді, він був у льняній сорочці, піджупаннику, без шапки, жваво, навіть весело віддавав якісь веління, вимахував руками, щось міряв кроками. Мабуть, міряв свій майбутній лоційний млин, який збирався спустити на воду цієї весни. З себе пан Ґалаґан тілистий, дорідний, здавалося, велике черево тільки й втримує тугий шовковий пояс. А сорочка аж репалася на його плечах. Підстаркуватий пан Ґалаґан — дотепний, охочий до всіляких жартів і кабешів, жартів грубих, а то й жорстоких, безжурний і безмрійний. “Була б тільки чарка, а до чарки дівка”. Мріє тільки бідняк, багатому це ні до чого, у нього є багатство. Ґалаґан бравував своєю неосвіченістю: “Ми люди прості, по колегіях не вчилися”,— похвалявся високим протегуванням: “нас цар жалує своїми милостями”. Ті милості проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку надав Ґалаґан москалям по зруйнуванню Запорозької Січі, колиски нашої слави та вольності. Каяттям Ґалаґан не переймався й далі жив весело. Надто полюбляв заявитися до якогось свого приятеля, теж пана, у якого зібралися гості, в драній свиті, постолах, підмальовував фарбою твар, міняв голос. Здійнявши шапку-бирку, доповідав “своєму панові”: “Здохлу свиню я вже закопав” або “Нужник почистив”, пани за столом бридилися, кривилися, а господар на їхнє обурення звертався до “наймита”: “Чарку вип'єш?” — “А чого ж”,— відказував той і сідав до столу. Деякі гості підводилися і йшли, деякі починали проганяти нахабного “наймита”, а кінчалося все реготом, коли Ґалаґан скидав з себе наймитську машкару, втирався і всі впізнавали його. Уславився пан Ґалаґан і іншими витівками, але уславився також й своєю хитрістю.

Але й йому не велося, як хотілося. Здобувшись на високий уряд, шпарко вклюнувся в торговельні справи — вклав туди все своє багатство,— його обози ходили у Гданськ, Вільно, Кенігсберг і навіть у далеку Австрію та Францію. Його купці продавали полтавські тютюни, сало, шкіру, мед, віск, привозили золоте шитво, сукна, вина, родзинки та всілякий інший крам. Одначе Петро заборонив купувати сукна та нитки за кордоном, українці мусили купувати погані московські сукна, нитки та панчохи, а потім було поставлено на кордоні розорні для українських купців митниці, далі відмінені українські пашпорти, й мусили купці видобувати ті пашпорти за великі гроші в київського губернатора, а по тому й українські обози зовсім перестали випускати через західні кордони, мусили бони волоктися в далекий Архангельськ. Й знову ж таки платити великі мита на російському кордоні. Поляки, німці та французи посилали до царя депутації, аби відмінив укази на заборону торгівлі з Україною, але цар стояв непохитно. З Україною торгівлі не мало бути. Й захиріла велика торгівля, лишилася дрібна в самій Україні, й настав розор для колись багатих купців, хухом пішли їхні добра. Ґалаґанові — насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж свої воли, й тютюни він більше не садив. І буркотів невдоволено на ті царські заборони, й казав Полуботкові, що мають домагатися відміни їх.

Миля лишився з кіньми неподалік від кринички, а я, переступаючи через колоддя, пішов до полковника.

— Спасе Бог вашу вельможність,— привітався й зачекав, поки Ґалаґан закінчить розмову з старшим майстром. Коли той пішов, я ступив ще два кроки вперед.

— Я до вашої вельможності від пана гетьмана.

Ґалаґан простягнув руку:

— Давай цидулу.

— Цидули немає. Велено сказати вам, аби ви їхали до Глухова, бо потрібно погомоніти об тій самій матерії. Я бачив, як розгубився Ґалаґан.

— О якій матерії? — запитав, але по очах було видко, що відає, о якій, а запитує, аби оговтатись.

— Об тій самій,— ще раз притиснув я.

— Не відаю, про що йдеться.— І вдав надмірну заклопотаність, а вид відвертав і нервово м'яв у руках матерчаний сажень.— Не до гомінок мені зараз, бачиш же — млин лоційний будую і церкву також. Поїду — все розладнається, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то діло. Богу угодне, обітницю я дав...— Ґалаґан ухопився за церкву й тепер затулявся нею і від мене, і від Полуботка, і від усього світу.

— Гетьман велів,— сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.

— Мені велить Бог,— так само одвертаючи вид, одказав Ґалаґан.— Він над нами всіма.

— Воля ваша,— мовив і пішов.

Ґалаґан дріботів поруч мене, і його великий живіт тремтів, неначе холодець. Либонь, почував сором, страх (навіяний з півночі страх був більший), намагався хоч якось затушкувати свою відмову, запобігав переді мною. Він і далі говорив щось про церкву, про пожежу, яка пожерла стару церкву, але я мовчав.

Ми підійшли до криниці в пониззі поміж кущів верболозу, де стояли наші коні та сидів на теслиці, покладеній на два обаполи. Миля. Біля його ніг стояв цебер з водою.

— Як водиця? — запитав Ґалаґан.

— Хороша вода. Холодна — зуби ломить,— відказав Пилип.

— Знаменита криниця. Скорикова називається. Стояв тут хутір запорожця Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим знався. Бачили його в тій непевній кумпанії. І все біля цієї криниці. Й світилося на дні. Скарб він у ній заховав. І тоді мій батько з сусідом Уласом вирішили той скарб видобути. Улас лишився нагорі, а батько почав пірнати. За третім разом ухопив чобіт і вивергнувся з ним нагору. А той чобіт повен червінців. Він борсається в воді й гукає до Уласа: “Тримай” Та в ту мить чобіт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало! Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Виліз, а Улас — бух йому в ноги. “Прости,— каже,— брате, прости. Хотів убити тебе за ті гроші, вже й сокиру вхопив. Убив би неодмінно, якби чобіт не порвався. Прости! Бог відвернув від того”.

Потім скільки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало їх джерело... Чи сила нечиста... А криницю ми освятили, й смачнішої води немає в жодній волості.

Я мовчав. Ґалаґан у обмін на свою відмову дарував нам баєчку.

— Не раджу більше нікому про це розповідати,— сказав я.

— Чому? — здивувався Ґалаґан.

— Нещодавно був царський указ, у якому записано, “не проявляет ли кто для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?” Дуже грізний указ.

Полковник розгубився.

— Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...

— Ну що, поїхали, Пилипе,— взяв я у Милі повіддя свого коня.

— Куди ж ви,— насправжки заклопотався Ґалаґан.— їдьте на мій двір. Відпочинете самі, коні відпочинуть. І... той... дулівки скуштуєте.

— Тісний ваш двір, пане полковнику, і гірка дулівка. Ґалаґан насупився. Ясна річ, виглядало кепсько: канцелярист грубіянив полковнику. А тут ще Миля розтулив рот і прорік:

— Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере, і чорт не розбере.

Пошук на сайті: