Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432

— Спочатку не хотів. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне...

Наступного дня ми від'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводі коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкість, нас пов'язували ті самі думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нікому, була міцна, як сталевий ланцюг.

— Я знаю, що в батька пильна охорона,— сказала на прощання Оленка,— сердюки там усілякі й інші козаки, але... але пообіцяй мені бути при ньому й охороняти особисто.

Я пообіцяв.

Мій кінь з місця взяв скоком.

* * *

Сам не відаю, чому не розповів гетьманові правду про Якова, сказав, що він хворий. А про Ґалаґана розповів. Гетьман мовчав, тільки низько схилив голову.

У моїй голові роїлися думки про те, що не варто було кликати Ґалаґана, погромника Січі, одначе не сказав нічого. Кликали всіх. Я, Борзаківський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довірений канцелярист Іван Романович,— всі ми два тижні не злазили з коней. Гетьман хотів, щоб чолобитну цареві підписала вся генеральна старшина і всі полковники, сподівався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацію. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всілякі відмови, прикидалися, як і Яків Маркович, хворими. Ґалаґана Полуботок таки вимусив приїхати (“сим універсалом ознаменую і грізно наказую”), пославшись на те, буцім на того є дуже поважна скарга; Ґалаґан приїхав, але, довідавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь під Черніговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир і відгородився монастирською стіною, не приїхав і київський полковник Ганський і ще чимало. За декого підписувалися — хто сміливіший — наказні, судді, значкові та бунчукові. І думав я... Що ж страхає, що гне в дугу цих мужів зацних... Адже чимало їх прославилися на полях ратних, відомі своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полі брані подвиг видимий усім і смерть швидка; а тут, під теплим ліжником, віч-на-віч з своїми думками та сумнівами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихітці, по дрібочці витискати з серця страх. А ще ж поруч жінка та діти й добра, які не охота втратити. І шепчуть у вуха дві сторони, одна, що все це справа ризику гідна, й інша — справа ця більшою мірою сумнівна, ніж здобутня. І якось так воно ведеться, що той, другий голос чутніший та переконливіший.

А тим часом ладнали вози, рахували гроші на проїзди та прожиття, писали подорожні. З Пітера повернувся Вельямінов, він ті подорожні охоче підписував. Був веселий, навіть привітний. Цар схвалив усі його діяння, відкриті й потаємні, підлі, підступні — як підтяти під корінь козацьке врядування.

Гаятися далі не можна було. Полуботок доручив Жураковському зібрати підписи ще на одній чолобитній — військовій,— її він приєднає до цієї, що бере з собою, і разом подасть цареві. Замість себе залишив Василя Жураковського та Якова Лизогуба.

...І вже стоять у дворі гетьманської канцелярії вози високі, ошиновані, налагоджені в дорогу, і вже в комору складають усілякі дорожні припаси, і вже біля возів походжає десятеро добрих хлопців-компанійців, тих-таки, котрі виділені в охорону. Якось, коли до від'їзду в Пітербурх лишалося п'ять чи шість днів, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман, я зайшов до нього. Він щось писав за столом, повернув голову, мовив:

— Заходь. Розповідай.

Гетьман за звичкою крокував по кімнаті, й наприкінці розмови я ступив до нього, опинився біля столу й, вже прощаючись, несамохіть поглянув на стіл. Там лежали розкидані папери, а також окрема купка паперів, на першій сторінці горішнього аркуша великими літерами було написано слово:

“Тестамент”. У мене щось тенькнуло в душі, і я вийшов.

Згадую про ту купку паперів не випадково, адже зацілів тільки кінець тестамента, й потім стільки було розмов про гетьманські скарби, буцімто вивезені за границю в далекі Англію або Бельгію, стільки вигадано небилиць, а достеменної правди не знає ніхто. Не знаю її й маю деякі здогади, про них оповім пізніше, а тут тільки скажу, що в тому тестаменті — це певно — йшлося про власні, Полуботкові, добра. Вони були великі — Петро, не дозволивши тисяча сімсот восьмого року обрати його гетьманом, намагався задобрити чернігівського полковника ланами й маєтками, та й сам полковник побільшив свої маєтності, йому велося й малося, і били в стійлах важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вівці, й не послід, а добірне зерно мололи вітряки та водяні млини. Проте добутих з тих маєтків золотих не вистачило б навіть присипати днища діжок, про які йшло стільки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею завжди володів гетьман, тільки він знав скільки там грошей, тільки він давав одвіт, куди їх витрачає. Після смерті Скоропадського вона перейшла до Полуботка. Окрім нього та генерального казначея, до неї ніхто не заглядав. Генеральний казначей поніс таємницю в могилу. А я... Ні про те я таки оповім потім. Бо навіть сказати напевно, чи мав він такий замисл, чи міг його мати, ніхто не може. Знаю одне гетьман розумів, а може, й передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям і тими ж таки добрами, якими йому, вже мертвому, дорікають царські посіпаки. Бач, не дісталися їм! Гетьмана щось вело — велике й офірне, що я й осягти тоді не міг, та й нині не осягаю вповні. Все його життя, всі його помисли були віддані одному — вітчизні, задля неї жив, боровся, страждав. Й не те, щоб не любив життя, його розкоші, нині я знаю, що на старість людині не хочеться розлучатися з життям дужче, ніж за молодості, одначе жертвував усім. То ж чи не міг він пожертвувати талярами та дукатами? Всі ті дні він про щось глибоко думав, але, як і завше, був спокійний, розважливий, намагався все залагодити, все передбачити. Видів його роз'ятреним тільки раз, коли втік Лизогуб.

— Пси смердючі. Вони думають, що та булава потрібна мені,— грюкнув кулаком по столу.— Вона потрібна Україні. Та й те ще: нині вона така гаряча, що тому, хто її візьме, обпалить і серце й душу. Якщо та душа жива. Її мені не дадуть. Не собі й прошу. Це — останнє, що ще є в України.

Полуботок, Чарниш і Савич лаштувалися їхати в Пітер, а вся інша генеральна старшина готувалася до походу в татарські степи. Такий прийшов указ від царя. Полуботка забирали з України, аби не заважав заводити московські порядки на Україні, військо виводили в степи, аби козаки не збунтувалися. Старшим над військом назначався князь Дмитро Голіцин.

Востаннє вірні гетьманові старшини зібралися в нього дванадцятого червня. Полуботок зробив настанови й повідав усім, в яку сторону хилиться чорна віха. Хилиться вона на кріпацтво всім посполитим, на нові страшні побори, на втрату всіх вольностей, на те, аби посварити старшину з поспільством. Цар удає себе його захисником, насправді ж чорна хмара нависла над всім українським людом. Тільки нерозумні голови можуть нині затівати сварки, маєтну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби ніде не було ніяких зловживань, пильнуйте закону та звичаїв наших. З північної столиці їдуть нові й нові ревізори та комісари, збирачі податків з відставних ундерів, не пускайте їх у полки та сотні без наших осавулів, і значкових та бунчукових.

Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зібрані підписи під чолобитними від усього війська. І якщо доведеться вийти в похід військовий, то всі справи чинити розважливо, порадившись з канцелярією, завжди бути тверезими й жодним непотребством не займатися. Він уже про щось здогадувався, про що ми всі й гадки не мали.

Розійшлися всі, лишився з найвірнішими — Жураковським, Савичем, Ханенком та Биковським. Савич — відданий своєму шуряку душею і не меншою мірою Україні, тільки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного (всі дивувалися, як у такому важкому тілі вживається такий швидкий і гострий розум) — незабаром вийшов до окремої світлиці і саморуч писав якісь листи.

 

Частина п'ята

Смерть і безсмертя

 

В середині Петрового посту, тринадцятого червня, ми виїхали з Глухова. Дехто намагався відговорити гетьмана, аби не вирушав у дорогу сього непевного дня, одначе Полуботок на те не зважив, у прикмети не вірив. З гетьманом їхали Савич, Чарниш з синами Іваном та Петром, Чернігівського полку писар Іван Янушкевич, гадяцький полковий суддя Григорій Грабянка, наказний полковник переяславський Іван Данилович, наказний стародубський Петро Корецький, військовий товариш Косович, бунчуковий товариш Володковський, канцеляристи Ханенко, Романович, Биковський, я, піп Василь Петров та ще кілька чоловік, а також по кілька челядників гетьмана, Чарниша, Савича — всього шістдесят сім чоловік. Та охорона.

Їхали без особливих пригод, тільки, коли переправлялися через Десну, надто перевантажили пором, і він почав тонути, четверо коней зірвалося, один втонув, троє випливло, адже стояли біля возів випряжені, пором, який уже допливав до берега, підхопили руками дядьки та допомогли причалити. Якось ночували в лісі, і вночі ліс сповнився пересвистом, ми всі не спали, тримали напоготові зброю, але на нас не напали.

Біля Орла вдарилися навпрошки й заблудили, проблукали в пущах цілий день та ніч, і аж наступного ранку побачили чоловіка, який притьма від нас утікав, його впіймали, то був бортник, котрий зоддалік прийняв нас за розбійників, він і вивів обоз на битий шлях.

Два тижні перепочивали в Москві, а далі рушили на Пітер і приїхали туди третього серпня.

Санктпітербурх виріс і погарнішав. Побільшало будинків кам'яних, кількаповерхових — дерев'яні швидко псувалися, цар наказав мурувати нові тільки з каменю, настала заборона по всій Росії на будівництво з каменю, хто не хотів зводити в Пітері нових кам'яниць, тому розбирали покрівлю. З'явилося й кілька вулиць, мощених каменем, але по слободах стояли дерев'яні хати й навіть хижі, а біля них — купи гною, який дощами змивало в канали та Неву.

На Васильєвському острові й нині величався над іншими палацами палац Меншикова з садом, він поступався хіба що царському саду, де порскали водою фонтани й сиділи в клітках небачені в наших краях птахи та звірі. Вночі в царському саду горіли олійні ліхтарі на стовпах і подекуди на вулицях також. На Неві — кораблі плавали й прапорцями різнокольоровими один одного вітали й цілі обози корабельні, це вельми цікаво й приємно для ока. Церкви вигравали золотоголовими банями, а вечорами вогні, фейєрверками звані, біля палаців пускано. Одначе побільшало й нестатків. На вулицях люду харпацького повно, та такого, що готові, або вбити тебе, або продати дитину за кусень хліба. Хліб доправляли з Прусії та Данцига, але хіба можна його накупитися на стільки ротів, до того ж карбованець російський схуд у п'ять разів, за один старий давали п'ять нових. Люди їли капусту гнилу та рибу, од якої сморід стояв страшенний. Замучені поборами, службою у війську пішому та морському, люди знаходили собі іншу службу — розбійну. Довколишні ліси були переповнені прибишами, яких ловили і вішали на деревах понад дорогами. І скрізь того бідного мужика тицяли носом: і ореш не так, і вівці пасеш не так, і хату фундуєш не так, і бороду носиш, а треба, щоб був безбородий, і щодень, щогодини: гроші, гроші, гроші — плати в царську скарбницю. Не так чхнув, не так почухався — плати.

Людей натикалося в Пітер сила-силенна, одначе вік їх був короткий. Казали, люду двадцять п'ять тисяч статі чоловічої, а лежало в землиці, по якій ступали живі, вже сто. Менше як за двадцять літ! Расея-а-а! Така вона споконвіків. Людину тут не шанують, не тільки просту, а й панів, і всі разом топлять лихо в горілці. Хто в аглицькій, а хто в своїй, гіркій, з пригарою. І кожна пиятика, навіть у князівських палатах, закінчувалася бійками, князі та бояри хапали один одного за окуплені бороди, стягували з голів перуки й плювали один одному в обличчя. Те не від добра: їхнє життя також не медами кроплене.

Багатьох своїх знайомих та приятелів не знайшли живими наші старшини в столиці. Й деякі недруги завершили вік під сокирою ката або на мотузку, з українських-таки ж конопель зсуканому. Проте невідомо: чи вистачило б мотузків, якби вішали всіх винуватих хоча б у хабарництві. Цар наказав написати іменний указ: якщо хтось украде стільки, що на ті гроші можна купити мотузок,— має бути повішений. На що генерал-црокурор осмілився зауважити: “Царю, невже ви хочете залишитись один, без підлеглих?” Цар розреготався.

У Пітері не помирилося двоє найбільших хабарників: підканцлер Шафіров та обер-прокурор Скорняков-Писарєв, кожному здавалося, що його недруг гребе більше. Скорняков-Писарєв не переставав нашіптувати цареві, аби не допускав до булави Полуботка, мовляв, він чоловік не зовсім совісний, а сам крав казенні гроші, аж поки не був викритий тим таки Шафіровим. В дні нашого приїзду Скорняков-Писарєв крокував журавлиною ходою на плацу — був розжалуваний у солдати, а Шафіров, полежавши на пласі, в яку катова сокира ввігналася біля самісінької його голови, поїхав у холодне сибірське заслання. Під судом помер Курбатов, князь Гагарін і обер-фіскал Нестеров скінчили свої життя — один на шибениці, другий на пласі. Особливо жахливою була смерть князя Гагаріна. Його повісили перед вікнами Юстиць-колегії, і передсмертні муки князя з волі царя спостерігали всі його родичі. Довкола шибениці стояв частокіл із паль з понастромлюваними на них головами, поміж них на особливому ешафоті мріла голова брата цариці-удови. Відтак тіло Гагаріна забрали від того добірного товариства, перевезли в Російську слободу й, лишивши в споднях, почепили на простій шибениці, серед повішеного “подлого” люду, потому перечіплювали з одної на іншу ще на три шибениці, а вже аж тоді одвезли в Сибір догнивати на шибениці, витесаній із доброї сибірської сосни. Сливе, він один у всій державі не брав хабарів, цар наполягав, аби князь зізнався в хабарництві, а він — рішуче заперечував. За те й поплатився так жорстоко.

То ж не дивно, що саме в день святого Петра виліз на крамницю чернець, підняв на палиці клобук свій і заволав на весь майдан, що антихрист явився, він буде печатати всіх і тільки тим, кого запечатає, дасть хліба. Чимало людей вірили в пришестя антихриста. Чернець також сконав на шибениці, та ще й, допитаний розпеченою шиною, назвав кілька десятків чоловік, всіх своїх знайомих, котрі, мовбито, думають так, як він.

Пошук на сайті: