Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 60)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432

Я не одважився сказати, що хочу почитати Пуффендорфову книгу, й промимрив:

— Та так... Не спиться. Ханенко відклав газету.

— І мені не спиться. Ці ночі жовті... очі виїдають. Хочеться на Україну.

У цю мить до кімнати зайшов гетьман. У короткому жупані, м'яких, без каблуків, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повітря, мовив:

— Горілим смердить.

— Газета зачаділа,— пояснив Ханенко. Гетьман поглянув у мій бік, я майже відгадав той погляд — був зайвий у цій кімнаті,— хотів уже вийти, та Полуботок зненацька запитав Ханенка:

— Переклав чолобитну на письмо московське?

— Переклав,— відказав старший канцелярист.

— А хто перепише на бланкет?

Ханенко подумав мить і відказав:

— Та ось Іван і перепише. Московську грамоту він знає і почерк мас гарний. Чоловік свій. Гетьман подивився на мене.

— Гаразд. Посади його завтра вранці у моїм покої і покажи, як писати.

Наступного дня я сидів у гетьманській вітальні, прикрашеній нашими українськими рушниками та барсовою шкурою, й списував на чистий бланкет чолобитні Одну — в Іноземну колегію, в цій чолобитній старшина від імені українського поспільства просила відмінити тяжкі побори, не чіпати судів українських, лишити їх такими, якими були одвіку, й права та вольності козакам повернути, адже ті вольності утверджені за царя Олексія Михайловича та гетьмана Хмеля й від самого його імператорської величності нинішнього государя при наставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані. Другу чолобитну — в Сенат, у ній були показані всі гетьманські прибутки й куди та в якій кількості вони витрачаються — плата компанійцям, сердюкам, канцеляристам, гармашам, трембачам, на стації драгунів, на лиття гармат і таке інше. І ще одна чолобитна — цареві, у ній старшина просила вчинити замість Малоросійської колегії генеральний суд о сімох персонах та провести вибори гетьмана.

На тих бланкетах, на які я списував чолобитні, внизу були підписи генеральних старшин, полковників, бунчукових товаришів у кількості великій. Потім я не раз згадував те моє переписування, ті бланкети, адже їх використали як свідчення в усій тій справі, яка склалася.

Чолобитну подали через два дні,— цар саме був у Колегії іноземних справ,— він пробіг її очима й повіз з собою на острів Котлін. Він не сказав нічого, але всі, хто був при тому,— Полуботок, Чарниш, Савич,— бачили, як микуляв очима, як прикусив губу — тамував гнів.

Наступного дня подали чолобитні імператриці Катерині та канцлеру Головкіну. Чарниш просив не робити того, та й Савич трохи м'явся, пам'ятали вид царський гнівний, але Полуботок сказав:

— Нам з порожніми руками вертатися не можна. Мовчати не мусимо. Ми ніколи не зласкавимо сих людей. Що нижче хилитимемося, то дужче нас гнутимуть. Добра тут не розуміють, і добром не доб'ємося нічого. Права наші — одвіку, од предків наших, поступатися ними — се поступитися їхньою пам'яттю. Підемо призначеною нам дорогою до кінця.

— Людьми править закон...— спробував заперечити Чарниш.— Чий закон вищий...

Гетьман обірвав його:

— Закон цей лихий. Маємо жити своїм, праведним законом. А якщо не вдасться жити — то померти за нього.

Так сказав. І не звернув з рокованої путі. Либонь, він не вельми сподівався, що доб'ється правди. Його живила якась інша віра. Може, та, що його муки, його страждання окупляться в потомках. Засіються в їхніх душах свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман жив помислами вищими, нам недоступними, офірував своє. життя тим, хто прийде до нас. Так мені здається. Людина — Боже творіння, у її серці — Бог. У серці справжньої людини, яка дивиться на небо, а не лише собі під ноги, вишукуючи там корму собі. Бог створив людину для молитви, для пісні, й наш люд, наш народ виплекав чудові пісні й чисті молитви, а їх відбирають у нас і нав'язують нам чужі, не прив'язані до серця нашого, бо ж не виплекані в ньому. Я не знаю, чому Бог допускає це. Чому він терпить на землі ницих і підлих, і що ж тоді виходить — він і в них? Не може сього бути. Але чому в світі добре живеться негіднику, супостату й так важко хорошій людині? Житимеш по совісті — пропадеш, і що ж тоді — лицемірити, хитрувати, казати неправду? Цілувати чужі ікони й плювати на свої?

Сі питання мучили мене, я вже тоді побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, і розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло?

Совість! Правда народу свого, у який вірив і задля якого став на ту роковану путь. А з ним став і я.

Я плакав уночі, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свій, за те, що його так попирають, що ось тут, у Пітері, холодному й чужому, кращі люди народу мого мусять стояти біля порогів чужинських та просити, наче милості, аби їм відчинили двері, в той час, як пороги наші ці самі чужинці переступають, не питаючи дозволу, й плюють на них, і коять у наших світлицях, що їм хочеться. Я сам почувався приниженим, бо так вже тут повелося, що люди убогії і ниці духом, неосвічені, майже дикі величалися перед нами, називали нас “хохлами” й “мазепинцями” і жакували, скільки могли. Хто ж їх навчив сьому? З чого велич їхня? З темноти власної, лютості і невігластва, безсердечності і нещадимості. З нахапаного у інших народів — з книжок, у яких нічого не розуміють, монстрів, у. горілці заквашених, перук з волосся чужоземних бабів, стридій, виловлених у теплих чужоземних морях, кроплених чужоземною цитриною, яких проковтують з величезною огидою, боючись гніву царя, котрий не є батьком народу своєму, а вітчимом, лютим і помраченним, хоч і тямкується на дечому й кохається в новинках європейських. Якби ж то він до отого всього кращого, що позичив у сусідів, позичив доброти та спочутливості, то й велося б їм усім на добре, але він вганяв позичковане в тіла й душі їхні, неначе цвяхи, аж цвіркала кров, і ходили вони всі отако, з пробитими душами, й накидалися з болю та ненависті на інших, найперше на нас. Кусані самі, кусалися, зневажені самі, зневажали інших. Такий стрій сеї держави й закон її такий на віки вічні. І ті добрі люди, які є серед них, мусять коритися сьому законові із принуки таки ж топтати всіх, хто трапиться.

 

* * *

У ті дні початку осені Полуботка, Чарниша та Савича покликали до Таємної канцелярії. Виклик був нагальний, несподіваний. ...Ще вчора вранці німець показував їм у кунсткамері всілякі штукенції стеклами запалювальними, з мікроскопів знятими, увечері слухали з палатах у Меншикова співи дівок італійських. А ще їх запрошували до Літнього саду на фейєрверки (й ми всі ходили туди подивитися, стояли за огорожею), там сяяли вогні, ракети з шипінням злітали в повітря, й стояв одразу за ворітьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а між його ніг ще один орел двоголовий, менший, і обсипали вогні орлів, і солдати роздавали дармівщинне пиво людям, і люд у саду та поза садом веселився, забувши на той час свої лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в думах... А наступного дня вранці суворий і похмурий гвардійський поручик повелів іти до Таємної канцелярії. Старшини йшли повз тих орлів обсмалених і думали в тривозі, навіщо їх покликано...

У Таємній канцелярії з ними мовби просто бесідували, а мовби й робили дізнання. За столом, над яким висів бляховий двоголовий орел, сидів віце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярії і ще якісь люди — піддячі, котрі шаруділи паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком двоє нотаріусів, адже “кожне слово має лишити слід на папері”. Те, що покликали не до Сенату, й навіть не до Юстиць-колегії, не віщувало нічого доброго.

Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший і кому мають відповідати, адже запитувало одразу кілька чоловік, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрілками-вусиками, задраними вгору на іноземний кшталт. Кілька разів приходив на вигідні розмови генерал-прокурор Ягужинський, сідав за стіл, запитував, напускав на себе таємничість та пиху, вдавав, буцім не знає близько Полуботка, не чаркувався з ним і не чоломкався, й дарунків від нього не приймав; кабінет-секретар Макаров, навпаки, вітався приязно, яко давній знайомий, сідав збоку й слухав, у розмову не встручався. Здебільшого ж дізнання чинили люди незнайомі, піддячі й асесори Таємної канцелярії, вичитували щось у паперах та задавали питання:

— Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хліб до нашого государства? — рівним голосом, не одриваючи очей від паперів, запитував піддячий.

— Тому що недорід був і в нас, і за границею, хліба ледве вистачило нашому війську та драгунам, що на стаціях.

Не знати, задовольнила піддячого відповідь чи ні, він нічого не показав своїм виглядом, колупав великим пальцем у вусі, вичитував щось з теки. Нотаріуси скрипіли перами.

І далі всі запитання були недобрі, підступні, і хоч вимовляли їх різні люди, здавалося, що прошемряні одними губами.

— Щойно приїхав до вас Вельямінов, ви розіслали по всіх полках універсали. Для чого?

— Вельямінов розіслав своїх офіцерів, щоб вони під'юджували людей, аби ті не визнавали своєї старшини. Ми ж закликали до порядку і послуху,— відказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також.

Губи шемряли далі:

— Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велів обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колісниченка, перший — зять зрадника Кожуровського, другий — шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Ніжина, що потрібно настановити на сотника Головарівського, вірного слугу государя, ви вчинили по-своєму.

— У нас на вибори виставляють кілька чоловік, а не одну персону. Ми можемо радити кого-небудь, а справа козаків вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огієнка і Колісниченка. Головарівського козаки не захотіли, й не лише козаки, а й міщани, бо він грунти віднімає і людей розоряє.

Асесори зглядалися поміж собою. Не могли втямити, як це обирати з кількох одного.

— Ну... для чого виставляти кількох? — запитав один з них.— Старший велить — хіба того мало?

Полуботок довго мовчав. Нарешті стиха кашлянув і, поглянувши з жалем на асесорів, мовив:

— Мало... Я не зможу вам пояснити... Потрібно починати з греків.

— Ви там всі богопротивним Арістотелевим словом осквернені,— кинув той самий асесор.

— Арістотелеве слово — вчене слово... Хоч воно й не звернене до Бога. Це правда. Але...— Полуботок махнув рукою, бо зрозумів, що його вивідники сього зрозуміти не годні.

Запала неприємна мовчанка. Її згладив Савич:

— Ще Скоропадський послав у абшид, себто одтрутив од сотництва, Головарівського, бо той вельми захланний, людей кривдив.

Губи пошльопали й розтулилися знову, очі ж були зодна-ковлені, мали один вираз.

— Малоросійською колегією визначено казначея і комісара для збирання грошей. Колегія веліла назначити казначеїв із гарнізонних солдатів, але ви сказали, що казначеї та комісари вже обрані, бо з гарнізонних солдатів вибирати нікого, всі. вони бідні й привласнюватимуть гроші.

Чарниш і Савич несамохіть попідхоплювалися з лави. Чарниш — високий, обличчям темний, неначе циган, чорноволосий, гарний з себе, хоч вже немолодий, Савич — тілистий, білолиций, білочубий, він з самого початку впрів і витирав обличчя зеленою хусткою.

— Се — неправда,— вигукнув Савич.

— Де ж вони бідні,— обурено розвів руками Чарниш.— Чимало тих гарнізонних солдатів уже мають у нас свої крамниці й торгують аж гай гуде.

— Чому гуде гай? — не зрозуміли асесори.

— Ну... Так у нас кажуть. Ліхо торгуют,— мовив по-московському.

Очиці подивилися в папір, губи прорекли:

— Минулого року в малоросійські полки були визначені збирачі, яким велено збирати гроші, хліб, мед, і тільки в царську скарбницю. А ти, полковнику, одібрав у них дві тисячі двісті шістдесят чотири карбованці і хліба шістсот двадцять вісім четвертей.

Полуботок неквапливо вийняв кисет і набив люльку. Пахучий димок легеньким струмінцем поплив по кімнаті, залоскотав ніздрі асесорам та піддячим.

— Цареві гроші і хліб збирали колезькі, а не полкові збирачі. Яким чином ми могли в них те одібрати? Покажіть хоч один папір, де б колегія писала нам о такім вчинку.

— А ось і папір... У Стародубський полк послано Пеклицького. З колегії йому був указ, щоб прибув з грошима. Він не явився...

— За сенатським указом гроші мають зберігатися там, де вони зібрані. Через те їх і поклали в Стародубі при полковій старшині. Їх було сто карбованців з гаком. Там вони й лишилися, а про те, що Вельямінов писав Поклицькому, ми не відаємо. Кому писав, з того й овіт.

— Не відаєте й про те, що Вельямінов указав вам сотника Мануйловича в низовий похід не посилати, а ви послали...

— Послав його ніжинський полковник, у нього й запитуйте... І просто…— У Полуботка на думці крутилися міцні слова, він змів їх а натомість мовив; — Все це — дрібні причіпки по намові Вельямінова. Він сам дрібний...

Одначе дрібні, як горох, запитання сипалися й далі, на них здебільшого відповідали Чарниш та Савич.

Пошук на сайті: