Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5661
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6281
Козаки й міщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, гріли смолу в чорних, прокопчених казанах, п'ятнадцятеро запорожців укручували смолою та клоччям начинені порохом та сіркою гранати. Замурзані в смолу та порох, були схожі на чортів, котрі повилазили з пекла. Поскидавши кунтуші, у виломи частоколу ставали дужі козаки брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п'ядь за п'яддю, турки втомилися їх перти, декотрі вигулькували й тоді падали, підтяті кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотіла, торохтіла по палісаду вивергнута фальконетами шрапнель, підтинаючи козаків. Та ось, викреслюючи вогіїсині дуги, в гарби полетіли гранати — смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий південний вітер, чорний дим стелився просто на голови нападників. Вози обернулися для турків у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастіонів. А гранати летіли й летіли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, і гриміли постріли, й чорний пороховий дим домішувався до смоляного, вкривав кіптявою бойовисько.

Ті гранати розметали першу хвилю нападників, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу.

Кілька козаків спустилися по линвах, підпалили гарби, що вціліли. Гарби згоріли вщент.

Радість першої перемоги потьмарила неймовірна звістка з південного валу: з міста втік полковник Войца Сербии з почтом. Утік на очах оборонців — кількох сот міщан і козаків. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сільницю й гайнули в очерети, а далі в лози, мабуть, домовилися заздалегідь. З цього боку турки не приступали, тільки на горбах од Слободи Ладижинської стояли заслони, але всі дивилися на північний вал, де палав бій. Міщани та козаки з люті та розпачу хотіли, аби Войцу Сербина викрили, зняли леменг і стрільбу, проте татари так нічого й не побачили. Войца Сербии утік, і тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиході, бо досвідчений воїн Войца Сербии має оборону за марну. Й що є якийсь хідник на волю. Не сьогодні-завтра ту дірку затулять...

— Вночі повтікає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кіптяву Марко й глипнув на Лавріна. Перехресту здалося, ніби Марко підштовхує його до якоїсь думки, до якогось рішенця.

— Не повтікають. Анастас тільки-но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж світився в думці. Адже ще міг добутися до Киліяни. Що йому це чуже місто, чужі болі, чуже добро, в нього своя надія... Й бачив Киліянину посмішку, сміливі й жартівливі вогники в очах. Та враз пригадалися інші очі — жінок, дітей, коли ті проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руці маленьку доньчину руцю й махала нею. «Перехрести, Катрусю, дядів. Перехрести своєю безгрішною руцею...»

Дві думки схрестились, як дві шаблі. Ще ніколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще ніколи не обіймав думкою всієї України. Й себе самого в ній. Ні. Ніхто не принесе Сіркові ганебної вісті про козака Перехреста! І він круто нахмурив брови.

— Нечестивий той шлях...

І знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемінилося. На Січі перед вів він. А тут сталося якось так, що мимоволі ступав у Лаврінові сліди, Лаврінове «треба» звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнішим, мудрішим, хто знає божий і людський промисел, керується міркуваннями вищими, отож на нього — хочеш не хочеш — доводиться покладатися.

Коли вщухла стрілянина й трохи влігся дим, найсміливіші молодиці принесли козакам переобідок і те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, піджартовували, аби збадьорити жіноцтво. Жінки зиркали в поле, де диміли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврінові не дісталося гарячої страви, з ним поділився своїм зажитком Марко.

Сиділи на горішній призьбі валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою міру горілки оддав Макусі.

— Не відчую смаку, — сказав.

— А скільки треба, щоб відчув? — запитав Марко.

— Не знаю...

Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гніздюком, і він долонею поперерубував усі жердини довкола його подвір'я. Гніздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем він переставляє як молодиця горщики.

— А ти коли-небудь був п'яний? — допитував далі Марко.

— Де б то стільки взяти горілки, — щиро потиснув плечима. Він поклав сало на хліб, різав його на брусочки великим кривим ножем і ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на ropv, де бовваніли намети.

— I що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дізнапши того, й на світ дивитися не міг. А нащо тобі? — запитав Лаврін.

— Таж цікаво. Ну... сала вони не їдять.

— Я чув, султан їсть тільки солов'їні кібчики, — сказав Марко.

— Та ну? Скільки ж це треба солов'їв... А чим запиває?

— Пінною.

— Бре. А хто знає, що п'є цар?

Того не знав ніхто.

— Ну, а якби перед ним поставити горілку, мед і вино, що б він пив?

— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.

Кайдан знизав плечима.

— Ну чого ти сердишся? Таж цікаво. Попоївши, помолився й ліг під палісадом спати. Він спить за будь-якої нагоди, навіть гарматні випали його не будять.

— Збудите, коли турки будуть приступати, — тільки й мовив.

Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось з них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель-татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака і хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся ткати і впав. І так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнів. Не одному кипіла кров, немало тут стояло звитяжців, що не раз самі накликали ворогів, але зараз, приголомшені несосвітенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нікому не йде до мислі легка, хоч і небезпечна, ба смертельна, втіха, та й не випустила б нікого за ворота варта, аби не вломилися до фортеці вороги. Похмуро дивилися на три білі прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тільки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальці і свиснув так, що аж затанцювали під вершниками сполохані коні. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом і покрутив рукою, немов піднімав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, під'їхали ближче. Ще кричали по-своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурікав по-півнячи. Бедуїни підводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий постріл, і середній вершник підскочив у сідлі, підкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє інших рвонули коней і немовби злетіли з місця, помчали до ліска. Козаки оглянулися й побачили Лавріна. Він стояв з фузією в руках, блідий, як полотно. По губах йому пробіг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив він, напевне він, і навіть не в бою, а коли тоіі сповняв на коні образливий для нього танок. Лаврінові стугоніло серце й тіло обсипало жаром. Він не міг взяти до тями, як те сталося, що обірвав життя в отому, завиненому в біле, тілі. Адже не сподівався, що дострілить туди. Він чомусь аж злякався свого пострілу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловік жив, щось робив, приїхав сюди... А чого приїхав? По його, Лавріиове, життя? Чи по життя отих жінок і дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка — як про це розкаже Киліяні. Він тепер майже все розказував Їй у думці.

І ще почував: білий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на коні, вимахуватиме руками.

Воднораз у голові спиналася інша думка: запорожці можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотів, легурно, діловито підвів рушницю, почав продмухувати полицю, далі зняв з теча торбину й заходився рахувати кулі.

— Не кепський постріл, — мовив хтось із заздрістю.

— Хіба то він, то я стріляв, — пожартував Кайдан, і кузаки засміялися.

Зненацька турки — все військо — попадали на коліна. Саме настав час третьої молитви. Діставали з-за пазух священні камінці, клали шаблі і творили молитву. Торкалися пальцями камінців, торкалися щабель і шепотіли слова молитви так тихо, що їх чув лише вітер і той, кому вони призначалися. Руки клали на коліна й дивилися вгору. Були лагідні, покірні вищій силі і, здавалося, просили в аллаха не крові, а добра і злагоди всім людям на землі. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнітила їхні серця дужче, ніж гарматні випали. Вона свідчила про єдинодушність ворога, а також про те, що на світі є інший бог, який допомагає ворогові. Нечутно шелестіли вуста, німо зводилися вгору сотні тисяч рук, вимагаючи смерті тим, що стояли на валу. Шаблі в турків лежали на колінах.

Далеко на горі біля наметового містечка іржали коні. Там теж стояли на колінах турки й молилися. Звідси вони були схожі на барвистих птахів, які щось дзьобають на землі. Либонь, то молилися високі турецькі воєначальники. Чотири найбільших, схожих на хліви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, і один найменший. Ті намети давно тривожили Маркову уяву, і він запитав про них.

— То намети султанові, — пояснив Кайдан.

— Султанові? — не повірив Марко. — Аж чотири? Для чого йому стільки?

— Отой маленький — нужник, — показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.

— Чого зуби показуєте? — обурився Кайдан. — У кущі султан бігати боїться. Та й не звик, там піддуває.

Козаки хоч і сміялися, але вірили. Кайдан їх трохи розвеселив.

Опівдні турецькі піхотинці — секбани — знову приступали північний вал. Йшли густими рядами, над якими майоріли розгорнуті прапори, були нещадні й люті, співали фатіху — першу суру корану, глухо гриміли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспівали сурми. Козаки та ополченці стали за частокіл.

Кричали й ті, й ті — одні, щоб залякати, інші, щоб збадьоритися, погрозливі погуки і музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернуті кожна до свого бога, проте боги були німі й байдужі, зайняті своїми небесними справами.

Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою — засипали рів. Кілька чоловік на валу не витримали й дочасно почали стрільбу. Анастас Дмитрієв підніс угору шаблю, й стрільба вщухла. Сам він дивився у вузенький пролом, його ліва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотіли. Мабуть, ротмістр рахував кроки. Тоді враз вимахнув шаблею, гримнули затинні пищалі, рушниці, й мовби ураган промчав по передніх рядах турків. Упало кілька прапорів, секбани розладнали стрій і, переступаючи через мертвих, побігли до валу. Бралися по соломі та гноївці, грузли в муляці, кидали вгору мотузки і витягували один одного — цілими вервечками — під самий вал.

Лаврін дивився вниз у якомусь подиві чи заціпенінні. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогів. Турки йшли з поля рядами — у довгих синіх каптанах із заткнутими за пояси полами, білих шапках, на яких щось поблискувало (пізніше довідався — дзеркальця), швидше й швидше, миготіли взуті в червоні та жовті черевики ноги, грізніше й грізніше зводилися шаблі, сокири, алебарди. Стояв дзвін, ляскіт, миготіли обличчя — сотні, тисячі облич; він не міг зупинитись на жодному і вже не почував страху, тільки якусь сторопілість. Турки комашилися діловито, навчено, одні падали на коліна, інші сунули драбини по їхніх спинах, ще інші підпирали драбини рогачиками. Їх розділяло п'ятдесят чи, може, трохи більше косових сажнів...

Турки дивилися вгору — білі плями облич і чорні цівки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його... щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврін відчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося відчуття небезпеки, всередині мовби щось натяглеся, тремтіло, застерігало. Кинув оком ліворуч — запорожці діловито зводили рушниці, вицілювали, стріляли. Лаврінові стало соромно, адже й він тримав рушницю, ще й був гарним стрільцем, але замість того, щоб стріляти, виважував щось у своєму серці.

Пошук на сайті: