Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 88)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5679
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6300
Дивно й незбагненне влаштована людська душа. Коли б Лаврінові хто-небудь відгадав отаке майбутнє, він би ніколи не повірив, що зможе жити на світі. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камінь зерно. Може, тому, що й сам вергав каміння, носив велетенські глеки з водою, сьорбав брудне пійло. Жив... Хоч і не мислив жити. Коли його везли по морю і море починало кидати кораблем, він благав його: «Втопи». Упирався ногами в дошки, щоб виломити їх, але вони були міцні. Його привезли в сад, коли він уже підупав на силі, її виссала тяжка дорога та довге сидіння в кам'яному мішку, й мав поруйнований нещадними щимками долі дух. На силі повільно набирав, а духом не зводився. Він уже не почував і свого кохання — палке, гаряче, воно було ніби з чиєїсь розповіді, котру чув давно. Чорнобрива, смаглява Киліяна лишилася там, за морем. Її сміх, її мова лунали на зеленій луговій галявині серед лісу. А тут, за обвитими плющем стінами гарему, жила якась інша дівчина, котру Лаврінові було невимовне жаль і по котрій плакав серцем. Після того, як їх привезли в Козлов, він не бачив її жодного разу, хоч пливли на одній галері й були подаровані одному туркові. Та він і не жадав бачити її. Весь світ для Лавріна здавався затканим сірою павутиною, він ні на що не сподівався й нічого не чекав. Найтяжчими були ночі в темнім хліві на перетрухлій просянці. І в заплющені і в розплющені очі плив зелений світ, пливло колишнє життя, й тоді чув рідну мову, зринали знайомі обличчя: дядька Сироватки, Кайдана, Дороша Бруса, а найчастіше кошового отамана Сірка. Може, думкою про нього, про Січ і тримався на світі. Бо ж по тих думках почував, ніби припливало сили. Перехреста часто непокоїло: чи згадує його кошовий? Щоправда, він приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим дядьком Іваном. Якось прокинувся й довго не міг оговтатись, де він. Сон вихопив його звідси й переніс у завішаний зброєю прикомірок кошового. Вони сиділи з отаманом, але той не розповідав про походи, не навчав військової науки, а... тасував карти. Так, вони різалися в карти. Чому приснилося саме це — дрібне, випадкове, а не щось значне, велике? Хтозна. Може, що Іван Сірко у прикомірку ставав не суворим кошовим, а дитинно простим, по-козацьки запальним і нестримним, як і він сам, Лаврін. Сірко приховував цю маленьку пристрасть від усіх. І Лаврін теж. А грали вони запекло, іноді сварилися, кілька разів Сірко навіть рвав карти. Але одразу відходив душею, й по тому було весело обом.

Оце щасливе відчуття — не гри, а спочинку після запальної гри — навідало Лавріна. І йому було так хороше, так радісно, що коли цей настрій розбився об холодний камінь, він трохи не заплакав. Уперше за весь час полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому боліла голова й світ виповнювала ще важча похмурість.

Та неждано в чорному потоці безнадії та безпросвітності зблиснув йому промінь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася для нього та Киліяни несподіваним боком. З перших днів, тільки-но Сулейман Кегай привів нову наложницю, старша жінка аги занепокоїлася. Вона знала, що серце аги давно погасло для кохання, сім літ не мав він нової наложниці, а інші всі давно були ткалями й вишивальницями — не виганяти ж дармових робітниць (візир був дріб'язкове жадібний), та й не хотів він нікому признаватися у старечій безгрішності, проте чорнооку козачку не одіслав у вишивальні кімнати, а наказав поселити окремо й часто заглядав до неї, купляв подарунки і навіть сам учив говорити по-турецьки. Й тішився, що козачка легко переймає турецькі слова. Вона зізналася: її мати — татарка й іноді, на досаду батькові, вчила говорити по-татарськи і по-турецьки, аби відтрутити її од батька й мати змогу розмовляти з нею не знайомою йому мовою.

Два білі євнухи стерегли Киліяну й не пускали до інших покоїв. Низенька постіль, висока кадильниця для пахощів, мережане вікно, а за ним гілка чинари, то увесь її світ. Навіть не знала, яке то дерево. Повільно обзвичаювалася, верталася до життя, повільно виходив з неї страх. Хоч ще довго стояла в очах жахлива дорога, надто подорож на каторзі. Старий корабель скрипів на хвилях, вона сиділа в дощатій будці й слухала той скрип. У будці-домовині. Й вивертало її нутрощі, й навіть молитва не лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водяні гори, які ходять ходуном, і обійме її такий страх, що знову проситься в буду. Аж не віриться, що все те було, і вдячна вона цьому старому чоловікові за його безгрішні ласки, за солодощі й за тихі слова. Адже відала, як важко живеться іншим невільницям.

Тепер старша жінка й інші жінки стали боятись, щоб часом не спалахнув під повівами північного вітру присипаний попелом жар, щоб не відмолодилося для кохання серце аги. Адже знали — таке траплялося. Хто відає, які несподіванки можуть тоді спіткати їх. Чи не почне вилущувати ага для неї солодкі зернята, а їм кидати лушпини?

Проте, приголомшений нещастям, ага забув про нову наложницю. Або намагався забути, адже кожною своєю з'явою дівчина нагадувала про лихо, що впало на нього. Вона була для нього мовби чорним талісманом долі. Стара жінка втямила: приспів її час. Вона наказала спровадити нову наложницю з гарему, одвести на пташарню та приставити до роботи. Жінки й наложниці гарему кілька днів повторювали дотеп старшої жінки: «Нехай біля неї булькочуть індики, а не наш повелитель». Та по всьому упадку, по тривозі, яка оповивала дім колишнього візира дедалі більше, незабаром забули про неї й вони. На той час велику, оббиту мідною бляхою хвіртку двору Сулейман Кегая стали обминати не лише недавні друзі аги, а й продавці м'яса, риби, вина й навіть мулла. На базар посилали недорікуватого вільноодпущеника Арслана з рабами, які раділи тому, що сталося, поспішали кожен зачерпнути якомога більше, нехай і примарної, волі. їх уже не замикали на ніч, вони не боялися присісти без діла десь у куточку на мощеному тесаним камінням подвір'ї чи зійтися в гурт та поточити ляси. Здебільшого греки перешіптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, українці з українцями. Всі розуміли, що цей попуст — тимчасовий, що так довго не триватиме, й намагалися вгадати, у який бік крутоне їх доля й яким робом можна запобігти найгіршому лихові.

В ті дні й зустрілися Лаврін з Киліяною. Думка пробратися на пташарню заволоділа Перехрестом, як тільки він довідався, що Киліяну спровадили туди. Пташарня — на іншому дворі, там стояли й конюшня, і хлів, у якому відпоювали молоком молодих телят, і голуб'ятня, — туди навіть в'їзд з іншої вулиці. Од головного двору в малий вела довга стежка між двох мурованих з каменю стін. До одної прилягав сад. З камінного басейну саду в скотарський двір спадала череп'яна труба, по ній, наливаючи спочатку в камінний жолоб, подавали воду для коней, телят, качок. Коли води текло мало, звідти приходив сваритися конюх Харіліс, низенький, круглий, як грецький кавун, циган. Мав круглі плечі, пухкі, — зроду не скажеш, що Харіліс конюх, — руки, круглу голову. Ту його подобу до кавуна ще дужче творили смугасті куці штани й старий, обрізаний вище колін халат. Одначе очі в Харіліса гострі, глибоко заховані, вони то посміхаються єлейно, то стають як пістольні цівки, все він цокає язиком, все до чогось приглядається, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же! Харіліс не обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремінному постолі у заздалегідь видовбану в мурі пічурку, підскакував, хапався руками за верх й вилазив на нього, тоді по стовбуру яблуні спускався додолу. Циган був відчайдушний і любив небезпеку. Вертаючись назад, ніс у пазусі кілька яблук, персиків, слив — що потрапило під руку. Харіліса побоювалися інші невільники, бо, опріч усього, він мав ніби якийсь привілей, йому прощалося таке, за що інші по місяцю б носили синці од кнута-шестерика. Мав якусь заслугу перед агою або управителем його маєтку. Й був він неохайний. Й не стільки зовні, скільки в душі; поналипало там бруду — не одмити ніякими найсвяченішими водами. Це вловлювалося з одного погляду. Дуже неприємні очі в Харіліса й усмішка теж, вона свідчила: його можна намовити на будь-який підступ, підбурити на будь-який злочин. Либонь, і мав їх за плечима добру в'язку. «Що в тебе є на обмін? Що даси?» — чіплявся він до Лавріна. «Дулю з маком», — відказував Лаврін; циган, хоч і не розумів, що йому каже козак, гаразд розумів його красномовний жест, і цокав язиком, і погрожував поглядом.

Харілісовим лазом і скористався Лаврін. Він вибрав час по обіді, коли конюхи й телятники розбрелися хто куди. їхня з Киліяною перша стріча була радісна й тяжка воднораз. Киліяна, яка саме несла качкам у коритчатку запарену просяну полову, перемішану з ряскою, забачивши Лавріна, зойкнула, впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь-кому збоку видалося б, що вона мусульманка й ховає лице од незнайомого мужчини. Качки вирували біля її ніг, кахкотіли, били білими крильми, клюкали по ногах червоними дзьобами, а вона мовби стратила мову. Лаврін теж не знав, що казати. Дивився на Киліяну, й серце спинялося в грудях. Був худий, в обтріпаних, коротких, до колін, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, і в грубій турецькій матроській сорочці. На Киліяні — одяг новіший і чистіший, але теж старий і замицьканий. Жовті штани та голуба сорочка, підв'язана крайкою. Чудний був той одяг, і чудною здалася йому Киліяна. Він дивився на неї радісно, крізь сльози, й очужіло; ці почуття мішалися й опановували ним по черзі, й не міг знайти зладу, не міг заспокоїтись. Йому аж не вірилося, що це стоїть Киліяна. За тисячі верст од рідного хутора, на чужій жовтій землі, в чужому, не жіночому, одязі. Його Киліяна... Його чи не його? Врешті Киліяна розтулила руки.

— А я думала, якийсь турок.

Лаврін справді засмаг до чорноти, до того ж був без шапки, коротенький чубок нависав стріхою. Коли його привезли на турецький берег, то, як і всіх інших невільників, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.

Киліяна враз засміялась своїм словам. Навіть сміх був не її. І слова теж. Хіба таких слів чекав?

Лаврін стояв незрушно, він був здивований і зляканий. Проте втямив: ці слова, цей сміх нічого не означають. Киліяна сама не тямить, що каже і чого сміється. Наступної миті дівчина заплакала.

Лаврінові ж невидимі гарячі пальці стисли горло, в грудях запекло, до болю схотіл'ося втекти кудись, заплакати й собі. Він зціпив зуби.

Киліяна ще трохи поплакала, а тоді втерла кінцем старої аби обличчя. Іржав у стайні жеребець, бив копитами, — дурів од застою, йому одгукувались інші коні, біля воріт зупинилися якісь правовірні, голосно розмовляли про те, що ага раніше мучив людей, а тепер мучить скотину. Лаврін і Киліяна сховалися біля пташарні за купою хмизу.

То було їхнє перше сховисько. Потім він приходив туди до Киліяни ще кілька разів, а тоді вмовив її увечері втекти до нього в сад.

Прихистком їм стала зелена галявина в кінці саду, на якій в кількох місцях сіріли велетенські камені. Якось там залишилися на ніч і потім залишалися часто. Спізнали найбільшої близькості, яка буває поміж чоловіком і жінкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврінові колись. Чуже небо, чуже повітря, чужі шелести мовби сковували його. Колись він думав, що то буде суспіль царство забуття, а та, найперша, мить буде миттю вознесіння на небо... Ще важче було Киліяні, яка раніше так само інакше уявляла цю мить. Адже уявляла!

...Дружки проведуть її до світлиці і розплетуть косу, проведуть сумовитою піснею, в світлиці стоятиме шлюбна постіль з мережаним простирадлом і вишитими подушками, свічка й ікона.

...Боже, яка глевка, задушлива ніч, які великі зорі, що мовби підглядають за ними. Кохалися похапливо, невміло, соромливо. І все ж навіть таке кохання — розуміли — було в їхньому становищі найбільшою ласкою долі, найбільшим щастям. Поволі заспокоювалися, призвичаювалися самі до себе і до такої — мовби й не краденої, але й не до кінця розкутої — любові. Щиро молилися богові, що послав їм таку радість. Божої кари не боялися, вони належали одне одному, а поєднатися не могли з басурманської зловорожості. Бог милосердний, бог всюдисущий, він бачить усе і освячує їхню любов без попа.

Лаврінові було щасно з Киліяною, одначе в його почутті було стільки ж кохання, скільки співчуття. Надій на прийдешнє в них немає ніяких: вирішиться усе з агою — їх продадуть. Напевне ж, нарізно. А разом вони можуть залишитись тільки в тому випадку, якщо обоє відійдуть в інший світ. Він поки що не сказав про це Киліяні, бо вимірковував і якісь шляхи до втечі. Тут їх не затримає ніхто, одначе далі... Надто вони примітні, особливо він. Киліяна ще може видати себе за татарку. Вона навіть знає кілька десятків татарських слів. А він... Тоді нехай спробує втікати сама. Він добуде їй одіж, хоч трохи грошей... Виведе її за місто. Киліяна, коли він обмовився про те, не захотіла його й слухати. Вона почувала, що не витримає такої напруги, такого страху, й не хотіла навіть мислію забредати на ті стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надіями, що все складеться добре само по собі, жила тим новим, що народилося в ній. В її обіймах забувався й Лаврін. Тепер дні стали довгі — в чеканні вечора, а ночі короткі, мов спалах свічки. Теплі південні ночі, не попалені спекою, сповнені ніжної млості, запаморочливих запахів, легких повівів вітру. Ночі були чужі, а любов — їхня, щира. Лаврін, сором'язливий і суворий зроду, був скупіший на ласки. Киліяна ж любила палко й гаряче, забувала про все на світі. А може, й справді трохи забула чи примирилася з своєю долею. Принаймні неволя не видавалася їй такою страшною, як напочатку. Турки — теж люди, тут можна жити, треба тільки прилаштуватися. Навіть про гаремну кімнату лишився світлячок приємного спомину. Намисто, що його подарував турок, коштувало, як їхній колишній хутір, і було таке гарне, що вона носила його не на шиї, а на долоні. Й сподобалося, як їй фарбували щоки служниці, з'єднували її дугасті брови, й надовго їй запам'ятався смак гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла надто обманюватися. Туга брала за серце, напливала на Киліяну хвилями. З сумом, зі страхом божим думала про оце їхнє з Лавріном безшлюбне життя. Й тоді їй знову пригадувалося, як чекала весілля, як готувалася в думках до нього. Вона вимріяла його до останньої стрічечки. Навіть свою усмішку, свій вигляд у церкві і вбрання до останнього рубчика. Вона не надіне на голову цілий город квітів, як деякі сільські дівчата. А тільки — три квітки. Три ружі — дві білі й одну червону. До білої керсетки, до білих чобіток... Бачила, так вінчалася в Стіні одна панянка.

Тепер усе те було немов насміх долі. Одначе Киліяна не впадала до кінця в розпач. Все-таки на тих ружах не кінчалося життя. Може, доля хоч трохи зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, її теж уже не вернуть у гарем, вони з Лавріном одружаться.

Пошук на сайті: