Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Парасці Гришисі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб739
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб777

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Парасці Гришисі

    Як бу­ло бабі Па­расці п'яте­де­сят шість рік, по­мер її чо­ловік Омелько Гри­шен­ко, і по­мер не вдо­ма, а в Ва­силькові. Гри­шен­ко­ва осе­ля бу­ла ко­ло са­мо­го ви­го­ну, край се­ла, а за ши­ро­ким ви­го­ном був панський лісок, що тяг­ся на верст­ву смуж­кою впо­довж се­ла аж до річки. Са­ме про­ти Омелько­вої оселі в лісі сто­яла ха­та лісо­во­го ко­за­ка сто­ро­жа. Про то­го ко­за­ка вже дав­но йшла чут­ка, що він пе­ре­хо­вує кра­де­не доб­ро й дає в се­бе при­ту­лок уся­ким злодіям. Во­лос­ний звелів зро­бить в ко­за­ка трус; де­сяцькі поз­на­хо­ди­ли в повітках по­рожні пляш­ки з наліпле­ни­ми квит­ка­ми, ареш­ту­ва­ли йо­го, од­вез­ли в Ва­сильків й за­ки­ну­ли в тюр­му. Лю­де ви­ка­за­ли в во­лосній уп­раві, що ба­чи­ли, як Омелькові уну­ча­та гра­лись квит­ка­ми од пля­шок з ви­ном. До Омелька при­че­пи­лись; він дізнав­ся од унуків, що ті папірці да­ли їм ко­за­кові діти.

    Омелька пок­ли­ка­ли в Ва­сильків на суд за свідка. Са­ме тоді бу­ла пізня осінь, вже пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням. Омелько поїхав в одній свиті. Над­ворі бу­ла сльота й мок­ва. Він зас­ту­дивсь, зас­лаб, і йо­го од­вез­ли в ла­за­рет. З Ва­силько­ва да­ли звістку Па­расці. Па­рас­ка з си­на­ми поїха­ла в Ва­сильків. Че­рез три дні Омелько вмер, і во­ни йо­го по­хо­ва­ли.

    Вернулась Па­рас­ка до­до­му й пла­ка­ла та ту­жи­ла за Омельком цілий рік. Омелько був ду­же гар­ний з ли­ця, як увесь рід Гри­шенків в Труш­ках, ви­со­кий на зріст, пле­чис­тий, пос­тав­ний, з чор­ни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми очи­ма. Він був ти­хий і по­мир­ли­вий, і Па­рас­ка бу­ла щас­ли­ва з ним, навіть ніко­ли не ла­ялась і не зма­га­лась з ним, бо він в усьому слу­хав її й ро­бив так, як во­на веліла.

    Зосталась Па­рас­ка з дво­ма си­на­ми та з невісткою в хаті. Омелько оже­нив стар­шо­го си­на Грицька ще за сво­го жи­вот­тя. Мен­ший син Іван ще па­руб­ку­вав. До­ки був жи­вий батько, в хаті бу­ла мир­но­та. Син слу­хав батька, і невістка ко­ри­лась свек­русі. Батько ха­зяй­ну­вав сам і ду­мав одрізнить стар­шо­го си­на, пос­та­вить йо­му опрічну ха­ту на ле­ваді, а мен­шо­му си­нові од­дать ста­ру ха­ту. Але як по­мер Омелько, і си­ни, і невістка заспіва­ли іншої. Грицько вже не слу­хав ма­тері, а невістка за­ко­вер­зу­ва­ла так, що ба­ба Па­рас­ка тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва.

    Помираючи, Омелько звелів Па­расці одділить для стар­шо­го си­на по­ло­ви­ну по­ля, а по­ло­ви­ну зос­та­вив для неї, до­ки мен­ший син Іван од­бу­де служ­бу в мос­ка­лях. Грицько став ха­зяїном, заб­рав собі по­ло­ви­ну по­ля, але Па­рас­ка зос­та­ви­ла собі Іва­но­ву по­ло­ви­ну по­ля й ху­до­бу, яка бу­ла в неї, і ска­за­ла си­нові, що во­на бу­де ха­зяй­ну­вать, як і ха­зяй­ну­ва­ла за жи­вот­тя небіжчи­ка, до­ки мен­ший син вер­неться з служ­би до­до­му та оже­ниться. Свою по­ло­ви­ну по­ля во­на од­да­ла Грицькові наспіл, з по­ло­ви­ни. Він орав ма­те­ри­ну част­ку по­ля за дру­гу ски­бу. Па­рас­ка зос­тав­ля­ла част­ку сво­го хліба на харч, а реш­ту про­да­ва­ла.

    Цілий рік во­на не вми­ку­ва­лась в ха­зяй­ські си­нові спра­ви, все жу­ри­лась та пла­ка­ла за чо­ловіком і не мог­ла йо­го за­буть. Чи надіне Грицько батько­ву оде­жу, во­на по­ба­чить і за­жу­риться, і за­раз сльози пол­лються з очей.

    - Коли б Омелька по­хо­ва­ли хоч на на­шо­му кла­до­вищі, то я пішла б на мо­ги­лу та хоч вип­ла­ка­ла свої сльози, що ду­шать моє сер­це; мо­же б, мені тоді ста­ло лег­ше. А то як надіне син йо­го жу­пан та шап­ку, як гля­ну на си­на в то­му уб­ранні, то пе­ре­до мною стоїть не­на­че жи­вий мій Омелько, дос­то­ту та­кий, який він був мо­ло­дим; не­на­че ба­чу йо­го пос­тать. І в ме­не з очей самі сльози ллються, так що я й світу бо­жо­го не ба­чу, як піду на тік та в клу­ню, гля­ну на во­зи, на яр­ма, на ціпи, що він ко­лись дер­жав в своїх ру­ках, то все це од­ра­зу при­га­дує мені Омелька; і мені все здається, що він не вмер, знов вер­неться до­до­му, от-от вий­де з ха­ти і з'явиться пе­ред моїми очи­ма, й піде на тік на ро­бо­ту, - го­во­ри­ла Па­рас­ка сусідам.

    Та вже невістка ска­за­ла Грицькові:

    - Пооддавай ти стар­цям оту батько­ву оде­жу, оті жу­па­ни та сви­ту, поміняй­ся ціпа­ми з якимсь чо­ловіком, щоб у твоєї ма­тері швид­ше зник­ли з пам'яті згад­ки про небіжчи­ка батька. А то во­на гля­не на оту оде­жу, та за­раз і впа­дає в сум та ту­гу.

    Грицько по­роз­да­вав стар­цям батько­ву оде­жу, поміняв­ся ціпа­ми з од­ним чо­ловіком і ска­зав ма­тері, що батькові ціпи вже не­го­дящі, старі.

    Минув рік після смерті Омелька, і ба­ба Па­рас­ка пот­ро­ху по­ча­ла за­бу­вать своє го­ре. Жит­тя й ха­зяй­ський клопіт пот­ро­ху стер­ли й зас­ту­пи­ли згад­ки про Омелька. Па­рас­ка всім пра­ву­ва­ла в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­редніше, дер­жа­ла в се­бе ключі й од ко­мо­ри, і од своєї й невістчи­ної скрині і всьому да­ва­ла лад і в хаті, і в дворі. За ввесь цей рік во­на ні ра­зу не ла­ялась і навіть не зма­га­лась з сусідою Па­лаж­кою, хоч по­за очі й су­ди­ла й сміялась з неї.

    Якось вес­ною Грицько ска­зав ма­тері:

    - Мамо! куп­лю я собі три вівці та два підсвин­ки. Ле­ва­дисі тре­ба гро­шей, то во­на спро­дує де­котрі вівці, а Па­лаж­чин син хо­че вес­ти на яр­ма­рок два підсвин­ки.

    - Нащо ж во­ни зда­лись тобі оті вівці та підсвин­ки? - спи­та­ла Па­лаж­ка. - Ад­же ж у нас є до­волі овець та сви­ней.

    - А на своє ха­зяй­ст­во! Роз­ве­ду тим ча­сом тро­хи ове­чат та сви­ней, бо як Іван вер­неться з служ­би та оже­ниться, то мені до­ве­деться одрізняться й за­во­дить своє опрічне ха­зяй­ст­во, - ка­же Грицько до ма­тері.

    - Про ме­не, й ку­пуй! Пок­ладні гроші в ме­не є схо­вані в скрині. Ви­па­су на ви­гоні є до­волі, а для підсвинків ста­не й по­ло­ви, й дерті, й одвійків і до літа.

    - Он дивіться, ма­мо, яка ота­ра па­сеться на ви­гоні ко­ло на­шо­го дво­ру. Але мені аж ніяко­во, як по­ду­маю, що там не­ма ані однієї моєї овеч­ки, а я вже чо­ловік дійшлий, жо­на­тий; не­за­ба­ром бу­ду ха­зяїном, - ска­зав Грицько.

    - Купуй вівці деінде, тільки не в Ле­ва­ди­хи, бо Ле­ва­ди­шині вівці, то мої, - обізвавсь Іван.

    - А то чом так? - спи­та­ла Ма­ри­на.

    - А тим, що я маю на думці сва­тать Ле­ва­ди­ши­ну доч­ку Ки­ли­ну, - ска­зав Іван.

    - Коли ж це то бу­де. По­ки ти вий­деш з служ­би, то й ті овеч­ки, мо­же, й вовк прибіжить з ча­гар­ни­ка та й по­ха­пає, - про­мо­вив Грицько.

    - А підсвинків в Пет­ра не ку­пуй, бо ті підсвин­ки Па­лаж­чи­но­го хо­ву: мо­же, вда­лись на вда­чу в Па­лаж­ку, то ще й ку­са­ти­муть на­ших сви­ней, -ска­за­ла в жар­ти Па­рас­ка. - В неї й ко­ро­ва сво­го хо­ву, та вий­шла та­ка ли­ха, що як ідеш проз неї та ска­жеш: би­цю, би­цю! то во­на за­раз крут­не го­ло­вою й ро­га­ми, вищірить зу­би й прис­кає, як кішка. Зовсім та­ка, як Со­лов'їха! бо, ма­буть, вда­лась в неї. Про ме­не, роз­водьте свою ху­до­бу. Мо­же, ти, Ма­ри­но, ду­маєш ще й свої ку­ри роз­вес­ти, як роз­ве­ла Со­лов'їха? - ска­за­ла ба­ба Па­рас­ка до невістки.

    - А чом би пак і не роз­вес­ти. Ад­же ж Со­лов'їха роз­ве­ла собі ку­ри ок­ро­ми од невістчи­них та й їсть свою пря­же­ню, ще й яй­ця про­дає й гро­ша­ки хо­ває в свою скри­ню, - го­во­ри­ла невістка якось сер­ди­то до свек­ру­хи.

    - Хіба ж тобі в чо­му не­до­го­да в моїй хаті? хіба я бо­ро­ню тобі їсти пря­же­ню, ко­ли тобі за­ма­неться? Про ме­не, пря­жи пря­же­ню та й їж, хоч роз­пе­ре­жись, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Па­рас­ка до невістки.

    Але во­на гля­ну­ла на Іва­на, і той гнів зслиз од­ра­зу. Іван був доб­рий і ще змал­ку лю­бив її й гор­нув­ся до неї. Грицько все веш­тав­ся над­ворі ко­ло батька, а Іван сидів в хаті й ста­вав до пос­лу­ги ма­тері; щод­ня бу­ло і дров при­не­се, і ха­ту за­ме­те, но­сить во­ду з кри­ниці; ча­сом по­ма­гав чис­тить кар­топ­лю на юш­ку, як в ма­тері бу­ло ба­гацько ро­бо­ти та веш­тан­ня в хаті.

    Іван сто­яв ко­ло сто­ла ви­со­кий та рівний ста­ном, та гар­ний, як і йо­го батько. На біло­му чолі бу­ли не­на­че на­мальовані чорні бро­ви; ясні чи­малі карі очі аж світи­лись, як і в батька. Він сів край вікна, а ма­ти все ди­ви­лась на йо­го й не мог­ла на­ди­виться.

    Грицько пос­та­вив-та­ки на своєму: ку­пив вівці й підсвин­ки, щоб роз­вес­ти ота­ру на своє, опрічне од ма­те­ри­но­го ха­зяй­ст­во. Па­рас­ка за­ду­ма­лась, див­ля­чись на ті вівці. І їй за­ба­жа­лось, щоб в неї в хаті бу­ла за невістку не­за­дир­ку­ва­та, ти­ха та по­мир­ли­ва Ле­ва­ди­ши­на Ки­ли­на, а не оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та Ма­ри­на, кот­ра вже розібра­лась і по­ча­ла піднімать го­ло­ву: час­то не слу­ха­ла її й навіть по­ча­ла гриз­тись з нею од то­го ча­су, як по­мер ста­рий Омелько.

    «Ой ко­ли б швид­ше Іван ви­був свою служ­бу, вер­нувсь до­до­му та брав Ки­ли­ну, бо моя ду­ша по­чу­ває, що з цією Ма­ри­ною жит­тя моє в хаті не бу­де ти­хе та мир­не», - ду­ма­ла Па­рас­ка, пог­ля­да­ючи ско­са на ви­со­ку пос­тать Ма­ри­ни, що по­ра­лась ко­ло печі, не­на­че мос­каль хо­див на муштрі.

    «Одже ж Іван прав­ду ка­же, що Ле­ва­ди­шині вівці не­за­ба­ром бу­дуть йо­го, - ду­ма­ла ба­ба, див­ля­чись на ясні карі си­нові очі та на чорні, як на­мальовані, бро­ви. - Я вже дав­но прикмічаю, що Ле­ва­ди­ши­на Ки­ли­на гор­неться та лип­не до йо­го. Ча­сом уве­чері вий­ду в са­док, а Іван стоїть під гру­шею, спер­шись на тин, та все ба­ла­кає з Ки­ли­ною».

    - Балакай, си­ну, з Ки­ли­ною! Ба­ла­кай! гар­ну та мо­тор­ну невісточ­ку ма­ти­му. Не­дур­но ж ти аж стеж­ку про­топ­тав до тієї груші, - час­то го­во­ри­ла во­на своєму ма­зун­чи­кові.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: