Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб541
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб521

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Парасці Гришисі

    Як бу­ло бабі Па­расці п'яте­де­сят шість рік, по­мер її чо­ловік Омелько Гри­шен­ко, і по­мер не вдо­ма, а в Ва­силькові. Гри­шен­ко­ва осе­ля бу­ла ко­ло са­мо­го ви­го­ну, край се­ла, а за ши­ро­ким ви­го­ном був панський лісок, що тяг­ся на верст­ву смуж­кою впо­довж се­ла аж до річки. Са­ме про­ти Омелько­вої оселі в лісі сто­яла ха­та лісо­во­го ко­за­ка сто­ро­жа. Про то­го ко­за­ка вже дав­но йшла чут­ка, що він пе­ре­хо­вує кра­де­не доб­ро й дає в се­бе при­ту­лок уся­ким злодіям. Во­лос­ний звелів зро­бить в ко­за­ка трус; де­сяцькі поз­на­хо­ди­ли в повітках по­рожні пляш­ки з наліпле­ни­ми квит­ка­ми, ареш­ту­ва­ли йо­го, од­вез­ли в Ва­сильків й за­ки­ну­ли в тюр­му. Лю­де ви­ка­за­ли в во­лосній уп­раві, що ба­чи­ли, як Омелькові уну­ча­та гра­лись квит­ка­ми од пля­шок з ви­ном. До Омелька при­че­пи­лись; він дізнав­ся од унуків, що ті папірці да­ли їм ко­за­кові діти.

    Омелька пок­ли­ка­ли в Ва­сильків на суд за свідка. Са­ме тоді бу­ла пізня осінь, вже пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням. Омелько поїхав в одній свиті. Над­ворі бу­ла сльота й мок­ва. Він зас­ту­дивсь, зас­лаб, і йо­го од­вез­ли в ла­за­рет. З Ва­силько­ва да­ли звістку Па­расці. Па­рас­ка з си­на­ми поїха­ла в Ва­сильків. Че­рез три дні Омелько вмер, і во­ни йо­го по­хо­ва­ли.

    Вернулась Па­рас­ка до­до­му й пла­ка­ла та ту­жи­ла за Омельком цілий рік. Омелько був ду­же гар­ний з ли­ця, як увесь рід Гри­шенків в Труш­ках, ви­со­кий на зріст, пле­чис­тий, пос­тав­ний, з чор­ни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми очи­ма. Він був ти­хий і по­мир­ли­вий, і Па­рас­ка бу­ла щас­ли­ва з ним, навіть ніко­ли не ла­ялась і не зма­га­лась з ним, бо він в усьому слу­хав її й ро­бив так, як во­на веліла.

    Зосталась Па­рас­ка з дво­ма си­на­ми та з невісткою в хаті. Омелько оже­нив стар­шо­го си­на Грицька ще за сво­го жи­вот­тя. Мен­ший син Іван ще па­руб­ку­вав. До­ки був жи­вий батько, в хаті бу­ла мир­но­та. Син слу­хав батька, і невістка ко­ри­лась свек­русі. Батько ха­зяй­ну­вав сам і ду­мав одрізнить стар­шо­го си­на, пос­та­вить йо­му опрічну ха­ту на ле­ваді, а мен­шо­му си­нові од­дать ста­ру ха­ту. Але як по­мер Омелько, і си­ни, і невістка заспіва­ли іншої. Грицько вже не слу­хав ма­тері, а невістка за­ко­вер­зу­ва­ла так, що ба­ба Па­рас­ка тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва.

    Помираючи, Омелько звелів Па­расці одділить для стар­шо­го си­на по­ло­ви­ну по­ля, а по­ло­ви­ну зос­та­вив для неї, до­ки мен­ший син Іван од­бу­де служ­бу в мос­ка­лях. Грицько став ха­зяїном, заб­рав собі по­ло­ви­ну по­ля, але Па­рас­ка зос­та­ви­ла собі Іва­но­ву по­ло­ви­ну по­ля й ху­до­бу, яка бу­ла в неї, і ска­за­ла си­нові, що во­на бу­де ха­зяй­ну­вать, як і ха­зяй­ну­ва­ла за жи­вот­тя небіжчи­ка, до­ки мен­ший син вер­неться з служ­би до­до­му та оже­ниться. Свою по­ло­ви­ну по­ля во­на од­да­ла Грицькові наспіл, з по­ло­ви­ни. Він орав ма­те­ри­ну част­ку по­ля за дру­гу ски­бу. Па­рас­ка зос­тав­ля­ла част­ку сво­го хліба на харч, а реш­ту про­да­ва­ла.

    Цілий рік во­на не вми­ку­ва­лась в ха­зяй­ські си­нові спра­ви, все жу­ри­лась та пла­ка­ла за чо­ловіком і не мог­ла йо­го за­буть. Чи надіне Грицько батько­ву оде­жу, во­на по­ба­чить і за­жу­риться, і за­раз сльози пол­лються з очей.

    - Коли б Омелька по­хо­ва­ли хоч на на­шо­му кла­до­вищі, то я пішла б на мо­ги­лу та хоч вип­ла­ка­ла свої сльози, що ду­шать моє сер­це; мо­же б, мені тоді ста­ло лег­ше. А то як надіне син йо­го жу­пан та шап­ку, як гля­ну на си­на в то­му уб­ранні, то пе­ре­до мною стоїть не­на­че жи­вий мій Омелько, дос­то­ту та­кий, який він був мо­ло­дим; не­на­че ба­чу йо­го пос­тать. І в ме­не з очей самі сльози ллються, так що я й світу бо­жо­го не ба­чу, як піду на тік та в клу­ню, гля­ну на во­зи, на яр­ма, на ціпи, що він ко­лись дер­жав в своїх ру­ках, то все це од­ра­зу при­га­дує мені Омелька; і мені все здається, що він не вмер, знов вер­неться до­до­му, от-от вий­де з ха­ти і з'явиться пе­ред моїми очи­ма, й піде на тік на ро­бо­ту, - го­во­ри­ла Па­рас­ка сусідам.

    Та вже невістка ска­за­ла Грицькові:

    - Пооддавай ти стар­цям оту батько­ву оде­жу, оті жу­па­ни та сви­ту, поміняй­ся ціпа­ми з якимсь чо­ловіком, щоб у твоєї ма­тері швид­ше зник­ли з пам'яті згад­ки про небіжчи­ка батька. А то во­на гля­не на оту оде­жу, та за­раз і впа­дає в сум та ту­гу.

    Грицько по­роз­да­вав стар­цям батько­ву оде­жу, поміняв­ся ціпа­ми з од­ним чо­ловіком і ска­зав ма­тері, що батькові ціпи вже не­го­дящі, старі.

    Минув рік після смерті Омелька, і ба­ба Па­рас­ка пот­ро­ху по­ча­ла за­бу­вать своє го­ре. Жит­тя й ха­зяй­ський клопіт пот­ро­ху стер­ли й зас­ту­пи­ли згад­ки про Омелька. Па­рас­ка всім пра­ву­ва­ла в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­редніше, дер­жа­ла в се­бе ключі й од ко­мо­ри, і од своєї й невістчи­ної скрині і всьому да­ва­ла лад і в хаті, і в дворі. За ввесь цей рік во­на ні ра­зу не ла­ялась і навіть не зма­га­лась з сусідою Па­лаж­кою, хоч по­за очі й су­ди­ла й сміялась з неї.

    Якось вес­ною Грицько ска­зав ма­тері:

Сторінка 1 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>