Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.docx412 Кб3712
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_getman_ivan_vigovskiy.fb2566 Кб4406

    - А мо­же, й не бу­де? Звiд­кiль, ма­мо, вам зна­ти про це? - ска­зав син вже з нев­до­во­лен­ням.

    - Отже ж, ма­ти чи не ка­же прав­ду, - ска­зав батько i вий­шов з люлькою в ро­тi з кiм­на­ти в свiт­ли­цю i сiв ко­ло сто­ла на ос­ло­нi, вкри­то­му ки­ли­мом. - I ме­нi не хо­тi­лось би бра­ти в свою ха­ту не­вiст­ку-шлях­тян­ку. Не хо­тi­лось би ме­нi й ро­да­тись з гетьман­шею та й з гетьма­ном. Ка­жуть, що но­ва гетьман­ша не ду­же-то лю­бить Ук­раїну, а Польщу ду­же лю­бить. I гетьман тяг­не ту­ди ж, до Польщi, - ска­зав батько.

    - А я не тяг­ну до Польщi, а все-та­ки оже­нив­ся б з Ма­рин­кою, як­би во­на за ме­не пiш­ла, - нес­мi­ли­во обiз­вав­ся син до батька. - Ма­рин­ка са­ма по со­бi, а гетьман­ша са­ма по со­бi.

    - Але ж ка­жуть, що яб­луч­ко не­да­ле­ко од­ко­чується од яб­лу­нi. А Ма­рин­ка з тiєї ж яб­луньки, що й гетьман­ша Ви­говська. Не дур­но оце твоя ма­ти вже так важ­ко зiт­хає ще заз­да­ле­гiдь, мо­же, за рiк, мо­же, й за два по­ча­ла во­на важ­ко зiт­ха­ти та оха­ти. Це по­га­на прик­ме­та! - ска­зав батько вже по­важ­но й на­су­пив­ся.

    Зiнько при­мi­тив, що батько по­чи­нає сер­ди­тись, за­мовк, вий­шов на га­нок, сiв на ла­вi i за­ду­мав­ся. Вiн пос­те­рi­гав, що ма­ти­ме ба­га­то кло­по­ту, як тiльки Ма­рин­ка зго­диться вий­ти за йо­го за­мiж, що йо­му тре­ба спо­дi­ва­тись ве­ли­кої при­ти­чи­ни од ста­рих. Зiнько зiтх­нув й спер­ся лiк­тем об грат­ки ган­ку i вто­пив очi в не­бо, в той бiк, де був Су­бо­тiв.

    Надвечiр дру­го­го дня Зiнько сiв на лав­цi в ган­ку i за­су­му­вав. Ма­рин­ка виїха­ла з гетьман­шею з Чи­ги­ри­на, i Чи­ги­рин став йо­му не­ми­лий.

    "Ой, тяг­не ме­не, по­ри­ває мою ду­шу ту­ди, за го­ри, де ти про­бу­ваєш, моє сер­це ми­ле! Бу­ду те­бе лю­би­ти, бу­ду те­бе сва­та­ти, хоч би ме­нi за­бо­ро­нив батько й ма­ти. Не жит­тя ме­нi на цьому свi­тi без те­бе в па­рi! - ду­мав мо­ло­дий ко­зак. - Осiд­лаю ко­ня, поїду в Чи­ги­рин, мо­же, гетьман­ша з Ма­рин­кою ще не виїха­ли з Чи­ги­ри­на", - по­ду­мав Зiнько.

    I вiн осiд­лав ко­ня, по­бiг в Чи­ги­рин, об'їхав гетьманський па­лац, заг­ля­нув в под­вiр я, заг­ля­нув в са­док, ки­нув оком на зе­ле­ну про­га­ли­ну в сад­ку, де Ма­рин­ка гра­ла в хре­щи­ка з под­ру­га­ми, але скрiзь бу­ло пус­то; нiг­де не бу­ло вид­ко й ду­шi. Зiнько­вi зда­ло­ся, що без Ма­рин­ки все за­мер­ло, все ви­мер­ло в гетьманськiй осе­лi.

    "Скрiзь, скрiзь пус­то, скрiзь мерт­во­та, не­на­че в гетьманськiй осе­лi усi ви­мер­ли. Тiльки слi­ди твої жи­вi й ми­лi для ме­не, моє сер­це!" - по­ду­мав Зiнько, вер­та­ючись до­до­му з зас­му­че­ною ду­шею.

    Щовечора си­дiв Зiнько на ган­ку за­ду­ма­ний та зас­му­че­ний. Що­ве­чо­ра не­на­че якась си­ла тяг­ла йо­го в той бiк за го­рою, де був Су­бо­тiв. Ма­ти зна­ла, чо­го син си­дить за­ду­ма­ний, i мов­ча­ла, щоб не вра­зи­ти йо­го сер­ця. Во­на ду­ма­ла, що син по­су­мує, по­су­мує та й за­бу­де про Марн­нку.

    - Отже ж, про­па­де хло­пець нi за що, нi про що! Ой Гос­по­ди! яка на­пасть на мою ди­ти­ну! - го­во­ри­ла Лю­таїха до Дем­ка.

    - Цур дур­ної на­вiс­ної! Про­па­де… Ще що ви­га­дай! Щоб ко­зак та про­пав од ба­би? Де це ти чу­ла про та­ке ди­во! чи в Ту­реч­чи­нi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який ду­рень та про­пав че­рез ва­ше жi­но­че код­ло. А ко­ли який ко­зак i про­пав че­рез це, то вiн, пев­но, по­пе­ред то­го наївся со­ба­чої бле­ко­ти та й зду­рiв, а по­тiм вже й про­пав! - кеп­ку­вав ста­рий Дем­ко.

    "Пориває до те­бе, мо­ло­да дiв­чи­но, мою ду­шу що­ве­чо­ра. Знаю, що батько й ма­ти не схо­тять прий­ма­ти те­бе в свою ха­ту за не­вiст­ку, а все-та­ки я те­бе люб­лю, хо­чу те­бе лю­би­ти i лю­би­ти­му, до­ки й мо­го вi­ку. Осiд­лаю ко­ня, по­бi­жу в Су­бо­тiв смер­ком… Мо­же, де те­бе вгляд­жу в осе­лi, в сад­ку. Хоч гля­ну на те­бе зда­ле­ку, роз­пи­таю про те­бе, то ме­нi бу­де лег­ше", - ду­мав Зiнько, пог­ля­да­ючи на го­ри, на лi­си.

    Надвечiр вiн осiд­лав ко­ня i пос­ка­кав до Су­бо­то­ва. Вже ля­го­ма доїхав до се­ла. Гетьманський па­лац сто­яв край ши­ро­ко­го май­да­ну на не­ви­со­ко­му при­гор­ку. По один бiк май­да­ну мрi­ла на ви­що­му при­гор­ку про­ти яс­ної смуж­ки не­ба од­на церк­ва, по дру­гий бiк не­на­че то­ну­ла в тем­ря­вi дру­га церк­ва на шпи­лi. Зiнько приїхав до гетьмансько­го дво­ру, ог­ля­дiв под­вiр'я. Скрiзь бу­ло ти­хо. В па­ла­цi вже по­гас­ло свiт­ло, оче­ви­дяч­ки, там вже спа­ли. Зiнько по­вер­нув ко­ня по­за час­то­ко­лом i пус­тив йо­го ти­хою хо­дою. Вiн заг­ля­нув у са­док. Свiт­ло свi­ти­ло­ся в од­но­му вiк­нi з са­мо­го краю па­ла­цу.

    "Чи не в неї свi­титься свiт­ло? I що во­на ро­бить те­пер? i про що ду­має? Як ме­нi хо­четься по­ба­чи­ти її, зна­ти її дум­ки! Пе­ре­лiз­ти б че­рез час­то­кiл та хоч заг­ля­ну­ти в вi­кон­це…" - по­ду­мав Зiнько, але вiн зда­ле­ку при­мi­тив, що те вi­кон­це бу­ло зас­ло­не­не за­ле­ну­ва­тою за­вi­сою.

    Зiнько об'їхав са­док навк­ру­ги, з бо­ля­чою ду­шею по­вер­нув ко­ня на­зад до Чи­ги­ри­на i торк­нув йо­го пiд бо­ки ост­ро­га­ми. Кiнь-не­на­че зняв­ся з мiс­ця, як пти­ця, i по­ле­тiв по би­то­му шля­ху. Зiнько­вi ста­ло лег­ше на сер­цi од швид­ко­го ру­ху. Свi­же вог­ке по­вiт­ря про­хо­ло­ди­ло йо­го га­ря­че ли­це.

    "Ой, ко­ли б тi гетьман­ши­нi iме­ни­ни швид­ше, а то моя ду­ша за­ни­дiє од дов­го­го ждан­ня!" - ду­мав Зiнько, вже свi­том вер­та­ючись в батькiвський двiр.

    Через тиж­день ста­рий Дем­ко Лю­тай пос­лав Зiнька вер­хом в сте­пи, де один ста­рий ко­зак дер­жав во­ли на ви­па­сi, i зве­лiв йо­му при­ку­пи­ти двi па­ри мо­ло­дих во­лiв до плу­га. З Зiньком поїхав вер­хом один най­мит-па­ру­бок, щоб приг­на­ти до­до­му тi во­ли. До­ро­га в сте­пи до ви­па­су йшла не­да­леч­ко од Су­бо­то­ва.

    Купивши двi па­ри во­лiв, Зiнько зве­лiв най­ми­то­вi гна­ти во­ли до­до­му, а сам збо­чив з прос­тої до­ро­ги i за­вер­нув до Су­бо­то­ва. Вже смер­ком вiн вгля­дiв вер­хи су­бо­тiвських цер­ков i в йо­го сер­це за­ще­мi­ло. Кiнь ле­тiв, як стрi­ла, не­на­че пос­те­рi­гав дум­ки сво­го ха­зяїна. От i вер­хи гетьмансько­го па­ла­цу мрi­ють в тем­ря­вi, як в ту­ма­нi! От i са­док за до­мом ви­рi­зується на не­бi, не­на­че гус­тi, чор­нi хма­ри об­ляг­ли па­лац з трьох бо­кiв!

    "Як не вгляд­жу її де-не­будь, то заїду до гетьман­шi в гос­тi, вступ­лю смi­ли­во в її по­коїв, i, мо­же, по­ба­чу Ма­рин­ку… Гетьман жи­ве на дру­гiй по­ло­ви­нi па­ла­цу, то, мо­же, й не ба­чи­ти­ме ме­не… Хоч я син оса­ву­ла, але прос­тий ко­зак, а в гетьма­на все-та­ки ви­со­кi по­ро­ги для прос­то­го ко­за­ка…"

    Зiнько об'їхав двiр. В дво­рi не вид­ко бу­ло нi жи­вої ду­шi. Вiн пус­тив ко­ня по­за сад­ком, об'їхав са­док, заг­ля­нув че­рез час­то­кiл: на про­га­ли­нах, в квiт­ни­ках нi­ко­го не бу­ло, тiльки квiт­ки пах­ли з сад­ка, аж дух за­би­ва­ло. Зiнько по­вер­нув ко­ня на­зад i, пох­ню­пив­шись, їхав ти­хою хо­дою та все заг­ля­дав у са­док. Ко­ло од­нiєї про­га­ли­ни кiнь сам спи­нив­ся, не­на­че спiтк­нув­ся. Зiнько вгля­дiв, що стеж­кою йшла якась пан­на ти­хо-ти­хо, не­на­че по­со­ву­ва­лась по чер­во­ну­ва­то­му пiс­ку, кот­рим бу­ла по­си­ла­на стеж­ка. Вiн при­ди­вив­ся, впiз­нав тон­кий, гнуч­кий стан i ви­со­ченьку пос­тать: то гу­ля­ла по сад­ку Ма­рин­ка.

    - Хто то та­кий? - крик­ну­ла Ма­рин­ка че­рез час­то­кiл. - Чо­го то­бi тут тре­ба?

    Зiнько впiз­нав Ма­рин­чин го­лос.

    - Це я, Ма­рин­ко, Зiнько Лю­тай, ко­ли не за­бу­ла про ме­не, - обiз­вав­ся Зiнько з-за час­то­ко­лу. Ма­рин­ка наб­ли­зи­лась до час­то­ко­лу.

    - Добривечiр то­бi. Ма­ри­но! I не ду­мав, не га­дав те­бе по­ба­чи­ти, а от i тра­пи­лось, що я та­ки те­бе по­ба­чив, - про­мо­вив ти­хо Зiнько.

    - Це ти так пiз­но приїхав до нас в гос­тi? Чо­го ж ти так опiз­нив­ся? - спи­та­ла Ма­рин­ка так са­мо ти­хо, але Зiнько по­чув, що її го­лос дри­жав.

    - Я не в гос­тi приїхав, але заїхав, вер­та­ючись з сте­пу, з ви­па­су, де я ку­пив для батька двi па­ри во­лiв. Вер­та­ючись з сте­пу, я зу­мис­не зас­ко­чив до Су­бо­то­ва, щоб де-не­будь вгля­дi­ти те­бе. От­же, i вгля­дiв! Не­на­че сам Бог з не­ба по­го­див ме­нi i ви­вiв те­бе в са­док. Мiй кiнь сам спи­нив­ся от на цьому са­мо­му мiс­цi, не­на­че впiз­нав те­бе. Про що ти ду­ма­ла, Ма­ри­но, хо­дя­чи по са­доч­ку та­кої пiзньої до­би?

    - Про те­бе ду­ма­ла, - обiз­ва­лась щи­ра Ма­рин­ка. Цi сло­ва вир­ва­лись в неї не­са­мо­хiть. Во­на по­чу­ва­ла, що спах­ну­ла, мов ог­нем; i по­чер­во­нi­ла.

    - А я ду­мав про те­бе, об'їжджа­ючи кру­гом са­док. Мої ду­ми не­на­че вик­ли­ка­ли те­бе в са­док в цей пiз­нiй час; ду­мав я, чи не вгляд­жу те­бе, чи не по­ба­чу хоч тво­го слi­ду, бо я те­бе, Ма­ри­но, люб­лю так, як нi­ко­го на свi­тi не лю­бив. Я не впер­ше отут об'їжджаю осе­лю та заг­ля­даю в са­док… Я заїздив би ко­ня, заїздив би й не од­но­го, аби тiльки вло­ви­ти пог­ляд твiй, яс­ний та ми­лий, аби тiльки по­ди­ви­ти­ся на те­бе, по­ди­ви­тись на твої очi i знов вер­ну­тись до­до­му.

    - I не їздь сю­ди, i не муч на­да­рем­но ко­ня, бо з то­го нi­чо­го не бу­де, нi­чо­го не вий­де. Гетьман­ша вже зазд­рi­ває, що ти ме­не ко­хаєш, але во­на оце якось не­дав­но го­во­ри­ла про ме­не й про те­бе з Ка­те­ри­ною Ви­говською, най­ближ­чою своєю при­ятелькою…

    - Що ж во­на го­во­ри­ла про нас? - спи­тав Зiнько.

Пошук на сайті: