Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx164 Кб10462
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2478 Кб6019
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar1597 Кб6814
 - Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?

 - Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, - тижня мало! - говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. - Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! - сказала Палажка i зiтхнула на всю хату.

 

 Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.

 - Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, - сказала Мелашка.

 - Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, - навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

 - Та коли ж на великому тижнi багато роботи, - обiзвалась Кайдашиха.

 

 - Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, - просилась Мелашка, втираючи сльози.

 - Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, - сказав Кайдаш.- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.

 - А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, - навчала Палажка. - А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.

 Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.

 - Та не барися, дочко, вертайся додому! - наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.

 - Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, - говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.

 Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.

 

 Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.

 Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.

 

 Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.

 Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

 

 - Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, - говорила вона.

 Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:

 - Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко богородицi.

 

 Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.

 Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.

 Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.

 - Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? - спитала Мелашка.

 

 - Де там тобi тут! - гордовито сказала Палажка. - Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя...

 

 Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.

 Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.

 Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра...

 Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт... I Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського ярма, од жидiвського здирства... Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.

 - Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! - молилася Мелашка, стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.

 Вони вийшли з церкви. Надворi була пiвнiч. З церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг кругом церкви на кам'яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.

 Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неї над головою нiби висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась, i боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих в печерах, за лева та про пiр'я з архангела Гавриїла. Для неї так хотiлось побачити всi дива, що вона не почувала, як у неї болiли ноги, нили колiна.

 На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало ще з п'ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лiк церквам. Прочани прийшли в Софiю. Серед церкви на амвонi стояв митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив'яну тарiлку, вдарив поклона й поклав на тарiлку шага. Баба Палажка й собi вдарила перед стiльцем три поклони, поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею посипались молодицi. Посипались п'ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з тарiлки грошi й сховав собi в кишеню.

 - Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть цiлуйте образ та кладiть по шагу, - говорила баба Палажка до молодиць.

 З Софiї Палажка повела прочан до Михайлiвського монастиря й найняла молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi клали грошi на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрiя, а звiдтiль на Подiл у панянський Фроловський монастир.

 - Наймайте молебень святому Флору й Лавру! - шептала черниця молодицям. - Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.

 Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала їх десь пiд свою чорну рясу.

 - Чи показують ризу господню та пiр'я з архангела Гавриїла? - спитала баба Палажка.

 - Од пiр'я ключi у матушки iгуменiї. Ви не сподобитесь його сьогоднi бачити, а ризу господню я вам покажу.

 Черниця повела бабiв за колони, зняла з однiєї срiбної домовини з мощами червоне покривало. Пiд ним було друге - дороге, все золоте, з золотими китицями.

 

 - Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! - говорила черниця плаксивим голосом. - В цiй ризi Христа жиди мучили.

 Баба Палажка впала навколiшки, залилась слiзьми й поцiлувала кiнчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту.

 Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цiлує його одежу. Всi молодицi плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вiнець, як били вiрьовками i розпинали на хрестi. Богомольцi кидали на ризу грошi, а черниця забирала i ховала їх десь пiд рясою та все поглядала на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.

 В велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували в Братському монастирi. Утреня мала початись в третiй годинi опiвночi. Богомольцi зiбрались лягти спати покотом на травi пiд липами пр-осто чернечих келiй. З одних дверей келiї за богомольцями слiдив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Вiн набачив у церквi Мелашку. Її краса так вразила його, що вiн не мiг одiрвати од неї очей. Вiн вийшов слiдком за нею з церкви, пiдглядiв, як вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все стояв на дверях, доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв, що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.

 

 З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка i нiби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спiзнилась, прийшла до гурту i лягла спати коло баби Палажки з самого краю, пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.

 Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що їх не розбудили б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келiї, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, пiдкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку.

 Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й упав на неї. Вона закричала з усiєї сили, але дзвiн надавив її важким серцем i затулив рота. Прокидається вона i чує, що на її лицi чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла пiдняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, нiби залiзом, до землi. Вона хотiла повернути головою, а в неї на лицi плуталась страшна борода, повнi губи так цiлували її, що губи аж пристали до зубiв.

 Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справдi впав дзвiн, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i так крикнула на все горло, що побудила всiх богомольцiв. Пiднявся твалт, шум. Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу в щоки, в брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.

 "Що це таке? - думав чернець. - Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!"

 - Що там таке! Чи злодiї, чи що? - питали соннi богомольцi.

 - Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти, - обiзвалась крайня баба.

 

 - Ой, щось побiгло! - крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй клунок пiд головами.

 - Це нечиста сила мене давила, - говорила баба Палажка. - Це вiн мене скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце, боже мiй, який грiх трапився! Двадцять пасок з'їла в Києвi, а за двадцять першою такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано!

 - Та то якийсь послушник побiг до келiй, - говорив один чоловiк.

 

 - Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур їм, таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповiдатись. Оце одговiлась! Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, - бiдкалась баба Палажка.

 - Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн вас, бабо, цiлував, - сказала простенька Мелашка.

Пошук на сайті: