Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб3482
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб3786

 

Іван Нечуй-Левицький

Князь Єремія Вишневецький

I

    

    В першій по­ло­вині XVII віку князь Ми­хай­ло Виш­не­вецький був один з най­ба­гатіших маг­натів на всю Ук­раїну й Польщу. Він мав ве­ликі маєтності на Во­лині, на По­долі, в Га­ли­чині й на Білій Русі. Це бу­ла йо­го батьківщи­на й дідиз­на. Польський ко­роль зат­вер­див за ним і за йо­го ро­дом ще й усю Лу­бен­щи­ну: усі землі на річці Сулі з міста­ми Хо­ро­лом, Ром­на­ми, При­лу­ка­ми, усі землі до са­мої тодішньої мос­ковської гра­ниці, кот­ри­ми з давніх-да­вен об­ла­ду­ва­ли канівські міща­ни.

    Князь Ми­хай­ло жив не­дов­го. Йо­го жінка Раїна, з ро­ду мол­давських гос­по­дарів Мо­гил, зос­та­лась удо­вою з не­долітком си­ном Єремією. Во­на до­во­ди­лась сест­рою київсько­му мит­ро­по­ли­тові слав­но­му Пет­рові Мо­гилі. Ми­хай­лів брат, князь Кос­тян­тин Виш­не­вецький, став за опіку­на удові та не­бо­жеві Єремії.

    Княгиня Раїна про­жи­ва­ла з си­ном у во­линських маєтнос­тях у Виш­невці, де був па­лац покійно­го кня­зя Ми­хай­ла. Але Єремія підрос­тав. Нас­тав час да­ва­ти в на­уку мо­ло­до­го кня­зя. Раїна пе­реїха­ла до Києва й осе­ли­лась в своєму па­лаці на Ста­ро­му Києві. Во­на прис­та­ви­ла до си­на од­но­го сту­ден­та Києво-Мо­ги­лянської ко­легії за вчи­те­ля. Сам пре­фект ко­легії, ста­рий чер­нець, приїздив в па­лац, щоб наг­ля­да­ти за вчен­ням мо­ло­до­го кня­жа­ти і сам ви­яс­няв Єремії по­чат­ки пра­вос­лав­ної віри.

    Єремія Виш­не­вецький ра­но зос­тавсь си­ро­тою.

    Після смерті ма­тері Раїни йо­го взяв до се­бе йо­го опікун, дядько, брат вдру­гих Єреміїно­го батька Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го. Князь Кос­тян­тин вже дав­но пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру й спольщивсь. Але він не насміливсь на­вер­та­ти до ка­то­лицької віри сво­го мо­ло­до­го не­бо­жа Єремію й че­рез те зап­ро­сив сту­дентів київської ко­легії вчи­ти Єремію на­укам в своєму па­лаці. Як Єремія вже підріс, князь Кос­тян­тин звелів лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу і сам одвіз сво­го не­бо­жа в Львів, щоб да­ти йо­го в єзуїтську ко­легію, ма­ючи пев­ну надію, що Єремія вий­де з ко­легії од єзуїтів ка­то­ли­ком.

    Раннім ран­ком во­ни виїха­ли з дво­ру князівсько­го па­ла­цу в Києві у важ­ко­му здо­ро­во­му рид­вані. А за ни­ми по­тяг­лись ху­ри, на­ван­та­жені вся­ким доб­ром, та по­воз­ки, на кот­рих їха­ли служ­ни­ки кня­зя Єремії та шлях­тич пра­вос­лав­ної віри пан Ко­ноплінський як дог­ля­дач кня­жа­ти Єремії.

    Баскі та прудкі коні князівсько­го поїзду бігли, на­че заіграш­ки. День був по­го­жий. Над­ворі сто­яла спе­ка й су­ша. Ку­ря­ва вкри­ла на па­лець на­ван­та­жені ху­ри, по­нак­ри­вані шку­ра­ми. І князь Кос­тян­тин, і Єремія, й слу­ги при­па­ли пи­лом і зчорніли на ви­ду. Се­ред ши­ро­ко­го прос­то­ру по­ля Єремії ста­ло лег­ше на душі. Жаль йо­му бу­ло за матір'ю, але те­пе­реч­ки в до­розі ніхто не нав­чав йо­го, ніхто не до­ку­чав йо­му. Князь Кос­тян­тин за­го­во­рю­вав до Єремії, але мо­ло­дий хло­пець, обізвав­шись до йо­го од­ним сло­вом і то з не­охо­тою, знов мов­чав. За­мовк і ста­рий князь, втом­ле­ний ду­хо­тою та труською до­ро­гою, і по­чав дріма­ти. Тільки по­го­ничі вря­ди-го­ди ньока­ли, по­га­ня­ючи вкриті по­том та по­ро­хом коні.

    Надворі по­ча­ло смер­ка­ти. Князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чам ста­ти на ночівку під ста­рим ду­бо­вим гаєм. Ви­пас попід гаєм був доб­рий, і течія бу­ла не­да­леч­ко. По­го­ничі по­розп­ря­га­ли коні, по­пу­та­ли й пус­ти­ли на па­шу. Два шлях­тичі нап­ну­ли під ду­ба­ми кня­жий на­мет. Слу­ги розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли та­ган, по­че­пи­ли ка­за­нок і по­ча­ли ва­ри­ти куліш на ве­че­рю. Ста­рий князь ліг на траві, підмос­тив­ши під го­ло­ву згор­ну­тий жу­пан, і до­жи­давсь ве­чері.

    Вже смер­ком слу­ги і па­ни посіда­ли вкупі кру­гом ка­зан­ка й по­ча­ли ве­че­ря­ти. Дво­рецький вий­няв з во­за два срібні по­лу­мис­ки, на­си­пав у їх ку­ле­шу і пос­та­вив долі пе­ред кня­зя­ми. Після ве­чері слу­ги вста­ли й по­дя­ку­ва­ли ста­ро­му кня­зеві й ку­ха­рям за ве­че­рю. Князь Кос­тян­тин з Єремією пішли в на­мет. Мо­ло­до­му Єремії чо­мусь бу­ло ніяко­во сидіти в на­меті вкупі з ста­рим дядьком. Він по­чу­вав, що ста­рий князь, не­на­че якась ва­га, ду­шить йо­го, не дає волі ні йо­му, ні йо­го дум­кам.

    Князь Кос­тян­тин, втом­ле­ний од спе­ки, не­за­ба­ром ліг долі на прос­те­ле­но­му ки­лимі, підмос­тив­ши під го­ло­ву жу­пан, і швид­ко зас­нув міцним сном. Мо­ло­до­го Єремію не брав сон. Йо­му зда­ва­лось, ніби ста­рий, по­важ­ний і тро­хи су­во­рий дядько й сон­ний об­важ­нює йо­го ду­шу, од­би­рає в йо­го во­лю. Він вий­шов з на­ме­ту й ліг на траві ко­ло ба­гат­тя, спер­шись ліктем об зем­лю. Ба­гат­тя жевріло й куріло. Си­зий ди­мок вив­ся клуб­ка­ми вго­ру й ку­рив­ся, не­на­че си­ню­ва­тим сер­пан­ком, зап­лу­ту­ючись в важ­ко­му гіллі та листі. Чер­во­ну­ва­тий світ об­ли­вав ви­со­ке вип­ну­те чо­ло мо­ло­до­го хлоп­ця. Слу­ги шлях­тичі один по дру­го­му поп­ри­хо­ди­ли до ба­гат­тя і посіда­ли по­руч з Єремією. Пішла ти­ха роз­мо­ва, не­на­че во­ни усі го­во­ри­ли ниш­ком, щоб не стри­во­жи­ти пиш­ної кра­си чер­во­но­го не­ба на за­ході та ста­ро­го лісу, щоб не збу­ди­ти ста­ро­го кня­зя.

    Гордий і не­лас­ка­вий з стар­ши­ми й ви­щи­ми за се­бе, Єремія був привітний до че­ляді. Він навіть бра­тав­ся й єднав­ся з че­ля­дин­ця­ми шлях­ти­ча­ми, але в то­му са­мо­му бра­танні бу­ло зна­ти якесь по­тай­не глу­зу­ван­ня, прик­ри­те жар­та­ми та смішка­ми.

    - От те­пе­реч­ки до­ве­деться нам, кня­зю, жи­ти у Львові, - ска­зав ста­рий дво­рецький Ко­ноплінський, прос­тя­га­ючи но­ги на траві, - слу­жив я при кня­гині у Виш­невці, слу­жив у Києві, а от до­ве­ло­ся ще пос­лу­жи­ти і в Львові.

    - То й слу­жи­ти­меш. Ад­же ж старі коні слу­жать до самісінької смерті, по­ки й не поз­ди­ха­ють, та якось і слу­жать, - ска­зав Єремія.

    - Тягнуть, аж жи­ли в них ви­тя­гу­ються та лу­щать, а во­ни все-та­ки тяг­нуть, - ска­зав один че­ля­ди­нець шлях­тич. - Бу­деш і ти, ста­рий, тяг­ти, до­ки не лус­неш.

    - О, я ще не швид­ко лус­ну! - обізвав­ся дво­рецький. - В мо­ло­до­го кня­жа­ти Єремії ро­бо­та бу­де не­важ­ка.

    - Будеш, ста­рий, ви­ле­жу­ва­тись в моєму житлі та люльку смок­та­ти. Яка пак там в ме­не бу­де тобі ро­бо­та? - ска­зав Єремія.

    - Отак бу­ду по­тя­гу­ва­тись на пе­рині, як те­пер, - до­дав дво­рецький і при тих сло­вах прос­тяг но­ги на всю дов­жи­ну, за­ки­нув ру­ки під го­ло­ву і так по­тяг­ся, що за­сид­жені за день кістки за­лус­ка­ли й зах­ру­ща­ли в йо­го ста­ро­му тілі, не­на­че ло­ма­ки.

    - А я прий­ду з шко­ли та те­бе звер­ху на­гаєм по че­реві, щоб не ду­же ви­ле­жу­вав­ся, - ска­зав Єремія.

    - В покійни­ка ва­шо­го батька, кня­зя Ми­хай­ла, не­хай бу­де йо­му зем­ля пе­ром, бу­ла мені служ­ба ду­же важ­ка. Князь справ­ляв бучні бен­ке­ти. Приїжджа­ла си­ла гос­тей з Ук­раїни й з Польщі й з Лит­ви. От­тоді був скрут в виш­не­вецько­му па­лаці! Кру­тив­ся ко­лись пан Ко­ноплінський, на­че му­ха в ок­ропі. А те­пер, як зас­лаб­ла кня­ги­ня… Ет, ми­ну­ло на­ше - ска­зав дво­рецький і важ­ко зітхнув.

    Довго ба­ла­кав мо­ло­дий Єремія з дво­рецьким. Не­бо за лісом лед­ве чер­воніло. Сму­га чор­но­го лісу пе­ре­ти­на­ла чер­во­ний фон не­ба, не­на­че чорні скелі. Коні пас­лись, со­ва­ли мор­да­ми по траві, вря­ди-го­ди пирх­ка­ли. Ніч густіша­ла й чорніша­ла. По­том­лені че­ля­динці по­ча­ли ку­ня­ти.

    Єремія підмос­тив під го­ло­ви жу­пан і прос­тяг­ся на землі. Слу­ги пос­ну­ли. Дво­рецький хріп і прис­вис­ту­вав но­сом. Од­но­го Єремію не брав сон. Він ле­жав горілиць і вто­пив очі в тем­но-синій на­мет не­ба, не­на­че вит­ка­ний з чор­но-синього шов­ку і об­си­па­ний брильянта­ми. Не кра­са не­ба, не ясні зорі ма­ни­ли йо­го; йо­го ма­нив ши­ро­кий простір не­бес­но­го на­ме­ту. Якісь не­ви­разні ба­жан­ня й по­ри­ван­ня за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го кня­зя.

    І йо­го ду­ми по­летіли да­ле­ко, по­ви­ли­ся пти­цею по­над яки­мись безмірни­ми сте­па­ми, по­над мо­ря­ми, летіли за ті мо­ря, все далі та далі, в який­сь інший пиш­ний край, де гу­ляв ста­рий князь - ко­зак Бай­да Виш­не­вецький…

    І мо­ло­до­му кня­зеві те­пер зда­ва­лось, що він, виїхав­ши з батьківсько­го до­му, ніби од­ча­лив од бе­ре­га і пус­тив­ся на те синє прос­тор­не без­меж­не мо­ре шу­ка­ти щас­тя-долі й ве­ли­кої сла­ви, та­кої сла­ви, щоб во­на затіни­ла сла­ву усіх князів, гетьманів і ко­ролів, засліпи­ла увесь світ… щоб про йо­го ймен­ня та про йо­го сла­ву прой­шла чут­ка од краю до, краю й за­лу­на­ла пісня­ми. Як во­на за­лу­на­ла пісня­ми про славні ко­зацькі вчин­ки слав­но­го ли­ца­ря Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

    Молодий князь пірнув у свої палкі мрії, не­на­че в бе­зод­ню мо­ря: і вже не чорні ду­би мріли пе­ред йо­го очи­ма на чер­во­нястім небі - чорніли в йо­го уяві хвилі Чор­но­го мо­ря, мріли ске­листі бе­ре­ги да­ле­ко­го краю, ми­готіли по хви­лях чай­ки. От йо­го військо схо­дить на бе­рег. На бе­резі на ске­лях ніби дрімає в тем­ряві ве­ли­чез­не во­ро­же місто. Він ве­де військо на місто, роз­ва­лює ви­сокі стіни. По­чав­ся гвалт в місті, по­ча­лась кри­ва­ва за­пек­ла бит­ва. Він роз­би­ває во­ро­же військо і всту­пає на май­дан побідни­ком. Місто зай­мається од­ра­зу. По­же­жа схоп­люється на чо­ти­ри бо­ки. Чер­во­ний, не­на­че кров, од­лиск грає й ми­го­че на спи­сах, на шаб­лях, на шли­ках. Кров аж дзюр­чить по­то­ка­ми по ули­цях. Гар­ма­ти гур­ка­ють, і пісня побідників зли­вається з гур­ко­том гар­мат. Військо йо­го ве­ли­чає; йо­го слав­лять і самі во­ро­ги, ви­но­сять йо­му ключі од міської бра­ми на зо­лотій тарілці. Про йо­го слав­ну бит­ву скла­да­ють пісні. І ті пісні пішли лу­ною по Ук­раїні, по да­ле­ких чу­жих кра­ях.

    Молодий князь нез­чув­ся, як зас­нув у тих пал­ких мріях, не­на­че од­ра­зу про­ва­ливсь і пішов крізь зем­лю або пірнув в бе­зод­ню Чор­но­го мо­ря.

Сторінка 1 з 64 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 > У кінець >>

Пошук на сайті: