Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб2140
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб1755

 

Іван Нечуй-Левицький

Князь Єремія Вишневецький

I

    

    В першій по­ло­вині XVII віку князь Ми­хай­ло Виш­не­вецький був один з най­ба­гатіших маг­натів на всю Ук­раїну й Польщу. Він мав ве­ликі маєтності на Во­лині, на По­долі, в Га­ли­чині й на Білій Русі. Це бу­ла йо­го батьківщи­на й дідиз­на. Польський ко­роль зат­вер­див за ним і за йо­го ро­дом ще й усю Лу­бен­щи­ну: усі землі на річці Сулі з міста­ми Хо­ро­лом, Ром­на­ми, При­лу­ка­ми, усі землі до са­мої тодішньої мос­ковської гра­ниці, кот­ри­ми з давніх-да­вен об­ла­ду­ва­ли канівські міща­ни.

    Князь Ми­хай­ло жив не­дов­го. Йо­го жінка Раїна, з ро­ду мол­давських гос­по­дарів Мо­гил, зос­та­лась удо­вою з не­долітком си­ном Єремією. Во­на до­во­ди­лась сест­рою київсько­му мит­ро­по­ли­тові слав­но­му Пет­рові Мо­гилі. Ми­хай­лів брат, князь Кос­тян­тин Виш­не­вецький, став за опіку­на удові та не­бо­жеві Єремії.

    Княгиня Раїна про­жи­ва­ла з си­ном у во­линських маєтнос­тях у Виш­невці, де був па­лац покійно­го кня­зя Ми­хай­ла. Але Єремія підрос­тав. Нас­тав час да­ва­ти в на­уку мо­ло­до­го кня­зя. Раїна пе­реїха­ла до Києва й осе­ли­лась в своєму па­лаці на Ста­ро­му Києві. Во­на прис­та­ви­ла до си­на од­но­го сту­ден­та Києво-Мо­ги­лянської ко­легії за вчи­те­ля. Сам пре­фект ко­легії, ста­рий чер­нець, приїздив в па­лац, щоб наг­ля­да­ти за вчен­ням мо­ло­до­го кня­жа­ти і сам ви­яс­няв Єремії по­чат­ки пра­вос­лав­ної віри.

    Єремія Виш­не­вецький ра­но зос­тавсь си­ро­тою.

    Після смерті ма­тері Раїни йо­го взяв до се­бе йо­го опікун, дядько, брат вдру­гих Єреміїно­го батька Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го. Князь Кос­тян­тин вже дав­но пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру й спольщивсь. Але він не насміливсь на­вер­та­ти до ка­то­лицької віри сво­го мо­ло­до­го не­бо­жа Єремію й че­рез те зап­ро­сив сту­дентів київської ко­легії вчи­ти Єремію на­укам в своєму па­лаці. Як Єремія вже підріс, князь Кос­тян­тин звелів лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу і сам одвіз сво­го не­бо­жа в Львів, щоб да­ти йо­го в єзуїтську ко­легію, ма­ючи пев­ну надію, що Єремія вий­де з ко­легії од єзуїтів ка­то­ли­ком.

    Раннім ран­ком во­ни виїха­ли з дво­ру князівсько­го па­ла­цу в Києві у важ­ко­му здо­ро­во­му рид­вані. А за ни­ми по­тяг­лись ху­ри, на­ван­та­жені вся­ким доб­ром, та по­воз­ки, на кот­рих їха­ли служ­ни­ки кня­зя Єремії та шлях­тич пра­вос­лав­ної віри пан Ко­ноплінський як дог­ля­дач кня­жа­ти Єремії.

    Баскі та прудкі коні князівсько­го поїзду бігли, на­че заіграш­ки. День був по­го­жий. Над­ворі сто­яла спе­ка й су­ша. Ку­ря­ва вкри­ла на па­лець на­ван­та­жені ху­ри, по­нак­ри­вані шку­ра­ми. І князь Кос­тян­тин, і Єремія, й слу­ги при­па­ли пи­лом і зчорніли на ви­ду. Се­ред ши­ро­ко­го прос­то­ру по­ля Єремії ста­ло лег­ше на душі. Жаль йо­му бу­ло за матір'ю, але те­пе­реч­ки в до­розі ніхто не нав­чав йо­го, ніхто не до­ку­чав йо­му. Князь Кос­тян­тин за­го­во­рю­вав до Єремії, але мо­ло­дий хло­пець, обізвав­шись до йо­го од­ним сло­вом і то з не­охо­тою, знов мов­чав. За­мовк і ста­рий князь, втом­ле­ний ду­хо­тою та труською до­ро­гою, і по­чав дріма­ти. Тільки по­го­ничі вря­ди-го­ди ньока­ли, по­га­ня­ючи вкриті по­том та по­ро­хом коні.

    Надворі по­ча­ло смер­ка­ти. Князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чам ста­ти на ночівку під ста­рим ду­бо­вим гаєм. Ви­пас попід гаєм був доб­рий, і течія бу­ла не­да­леч­ко. По­го­ничі по­розп­ря­га­ли коні, по­пу­та­ли й пус­ти­ли на па­шу. Два шлях­тичі нап­ну­ли під ду­ба­ми кня­жий на­мет. Слу­ги розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли та­ган, по­че­пи­ли ка­за­нок і по­ча­ли ва­ри­ти куліш на ве­че­рю. Ста­рий князь ліг на траві, підмос­тив­ши під го­ло­ву згор­ну­тий жу­пан, і до­жи­давсь ве­чері.

    Вже смер­ком слу­ги і па­ни посіда­ли вкупі кру­гом ка­зан­ка й по­ча­ли ве­че­ря­ти. Дво­рецький вий­няв з во­за два срібні по­лу­мис­ки, на­си­пав у їх ку­ле­шу і пос­та­вив долі пе­ред кня­зя­ми. Після ве­чері слу­ги вста­ли й по­дя­ку­ва­ли ста­ро­му кня­зеві й ку­ха­рям за ве­че­рю. Князь Кос­тян­тин з Єремією пішли в на­мет. Мо­ло­до­му Єремії чо­мусь бу­ло ніяко­во сидіти в на­меті вкупі з ста­рим дядьком. Він по­чу­вав, що ста­рий князь, не­на­че якась ва­га, ду­шить йо­го, не дає волі ні йо­му, ні йо­го дум­кам.