Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб2373
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб2105

 

Iван Нечуй-Левицький

Хмари

    Одного лiтнього га­ря­чо­го дня, в мi­ся­цi лип­цi 183… ро­ку, з го­ро­да Ту­ли вий­шла куп­ка хлоп­цiв, уб­ра­них по-до­рожньому. На мо­ло­дих па­ни­чах бу­ли сiр­ту­ки з тем­ної па­ру­си­ни з чор­ни­ми ро­го­ви­ми гуд­зи­ка­ми, су­кон­нi ши­ро­кi й круг­лi кар­ту­зи. Кож­ний мав за пле­чи­ма тор­бу з оде­жею, книж­ка­ми й хар­ча­ми; кож­ний дер­жав у ру­цi па­ли­цю. Па­ни­чi бу­ли ви­со­кi на зрiст, кре­мез­нi, ши­ро­коп­ле­чi й ру­ся­вi, їх рум'янi, пов­нi що­ки бу­ли здо­ро­вi якось по-сiльськiй; жи­ла­ви­ми ру­ка­ми, кре­мез­ни­ми пле­чи­ма й ши­ями во­ни ски­да­лись на ве­ли­ко­руських ро­бiт­ни­кiв або кра­ма­рiв-ко­ро­бей­ни­кiв. Мiж ни­ми один був ви­щий од усiх цi­лою го­ло­вою: то був їх по­во­да­тар, Сте­пан Возд­ви­женський. Це бу­ли тульськi се­мi­на­рис­ти. Во­ни йшли до Києва. Де­якi бу­ли пос­ла­нi на скар­бо­вi гро­шi в Київську ду­хов­ну ака­де­мiю, де­якi бу­ли прос­тi се­мi­на­рис­ти, що, скiн­чив­ши курс, йшли до Києва на про­щу.

    Широкий i вольний був їм шлях на Ук­раїну. Лiт­ня спе­ка зас­те­ли­ла йо­го на до­ло­ню ку­ря­вою. Сон­це пек­ло з га­ря­чо­го не­ба. Ку­ря­ва по­сi­ла на се­мi­на­рис­тiв, об­лi­пи­ла їм ли­ця так, що во­ни не впiз­на­ва­ли один од­но­го. Пiт ко­тив­ся з їх потьока­ми i, по­мо­чив­ши чор­ну ку­ря­ву, по­пи­сав їх ли­ця дов­ги­ми смуж­ка­ми.

    Кандидатам до ака­де­мiї бу­ли ви­да­нi скар­бо­вi гро­шi на пош­то­вi ко­нi до са­мо­го Києва. Од­на­че во­ни не поїха­ли за тi гро­шi, а пiш­ли пiш­ки i гро­шi пос­та­но­ви­ли про­пи­ти до­ро­гою, ще й то­ва­ри­шiв-бо­го­мольцiв на­поїти. Ста­ючи ко­ло кор­чом на спо­чи­нок, во­ни гу­ля­ли й пи­ли й то­ва­ри­шiв поїли. Ос­тан­нi пош­то­вi гро­шi во­ни про­пи­ли в Бро­ва­рах, не­да­леч­ке од Києва, хрес­тя­чись i мо­ля­чись до си­нiх свя­тих київських гiр, на кот­рих бi­лi­ли церк­ви й дзвi­ни­цi, бли­ща­ли про­ти сон­ця зо­ло­тi хрес­ти й ба­нi цер­ков. Хоч да­ле­ка, за­те ж ве­се­ла бу­ла їм до­ро­га до Києва! За­ба­чив­ши свя­тий Київ, во­ни за­рек­ли­ся бiльше пи­ти, щоб всту­пи­ти по-хрис­ти­янськiй до свя­то­го мiс­та.

    З чор­но­го чер­нi­гiвсько­го бо­ру во­ни вий­шли на низький бе­рег Днiп­ра. Пе­ред ни­ми за Днiп­ром з'яви­лась ча­рiв­ни­ча, не­ви­мов­не чу­до­ва па­но­ра­ма Києва. На ви­со­ких го­рах скрiзь сто­яли церк­ви, дзвi­ни­цi, не­на­че свi­чi па­ла­ли про­ти яс­но­го сон­ця зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Са­ме про­ти їх сто­яла лав­ра, об­ве­де­на бi­ли­ми ви­со­ки­ми му­ро­ва­ни­ми стi­на­ми та бу­дин­ка­ми, й лис­нi­ла зо­ло­ти­ми вер­ха­ми й хрес­та­ми, на­че бу­кет зо­ло­тих квi­ток. Ко­ло лав­ри хо­ва­лись у до­ли­нах мiж го­ра­ми пе­ще­ри з своїми церк­ва­ми, мiж хма­ра­ми сад­кiв та ви­ног­ра­ду. А там да­лi, на пiв­нiч, на ви­со­ко­му шпи­лi сто­яла церк­ва св. Анд­рея, ви­рi­зу­ючись всi­ма лi­нi­ями на синьому не­бi: ко­ло неї Ми­хай­лiвське, Со­фiя, Де­ся­тин­на… По­дiл, вга­ня­ючись ро­гом в Днiп­ро, не­на­че пла­вав на си­нiй, про­зо­рiй во­дi з своїми церк­ва­ми й бу­дин­ка­ми. Всi го­ри бу­ли нi­би зу­мис­не зак­вiт­ча­нi зе­ле­ни­ми сад­ка­ми й бу­ке­та­ми зо­ло­то­вер­хих цер­ков, їх зак­вiт­ча­ла дав­ня нев­ми-ра­юча ук­раїнська iс­то­рiя, не­на­че ру­кою яко­гось ве­ли­ко­го ар­тис­та…

    Стоять київськi го­ри не­по­руш­не, заг­ля­да­ють в си­нiй Днiп­ро, як i спо­кон­вi­ку, не­суть на со­бi пам'ятку про ми­нув­шiсть для то­го, хто схо­че її ро­зу­мiть, i ждуть не дiж­дуться, по­ки знов вер­неться до їх сла­ва ста­ро­го ве­ли­ко­го Києва, по­ки знов зак­вiт­ча­ють їх по­том­ки дав­нiх батькiв свi­жи­ми квiт­ка­ми iс­то­рiї…

    Тульськi се­мi­на­рис­ти стрi­ли ве­ли­ку си­лу про­чан, що йшли з да­ле­ко­го краю до Києва. Всi бо­го­мольцi, по­ба­чив­ши Київ, по­па­да­ли нав­ко­лiш­ки, хрес­ти­лись, мо­ли­лись i би­ли пок­ло­ни.

    Тульськi се­мi­на­рис­ти пiш­ли пря­мо на го­ру до лав­ри. Умив­шись i тро­хи приб­рав­шись, во­ни пiш­ли на пок­лiн до мит­ро­по­ли­та, сво­го зем­ля­ка. Мит­ро­по­лит вий­шов до них, i во­ни всi впа­ли йо­му в но­ги й по­цi­лу­ва­ли йо­го в ру­ку.

    - З якої гу­бер­нiї? Яко­го по­вi­ту? З яко­го се­ла? - роз­пи­ту­вав мит­ро­по­лит кож­но­го. - Чи всi ви пi­де­те в ака­де­мiю?

    Молодi лю­ди да­ва­ли од­по­вiдь. Дех­то об­зи­вав­ся, що пос­ту­пає в ака­де­мiю, дех­то про­сив у мит­ро­по­ли­та па­ра­фiї на Ук­раїнi.

    - Роздiлiться! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - Хто йде в ака­де­мiю - ста­вай по пра­вий бiк, хто в по­пи - ста­вай на­лi­во.

    По та­кiй ко­ман­дi хлоп­цi роз­дi­ли­лись i ста­ли одес­ную й ошую сво­го пас­ти­ря.