Життєвий і творчий шлях Валер’яна Підмогильного

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Zhyttevyi_shlyah_pidmogylnogo.docx)Zhyttevyi_shlyah_pidmogylnogo.docx30 Кб796
Скачать этот файл (Zhyttevyi_shlyah_pidmogylnogo.fb2)Zhyttevyi_shlyah_pidmogylnogo.fb240 Кб622

 

Життєвий і творчий шлях Валер’яна Підмогильного

 

І

Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2.02.1901 р. в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька. Матір’ю Валер’яна була неосвічена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.

Того ж року вступив на математичний факультет Катерино­славського університету, згодом перейшов до правничого факуль­тету. Він особливо захоплювався історією, і це захоплення пояс­нював знайомством з Д. Яворницьким. В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.

Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 ро­ків Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в катеринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з’яв­ляються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». «Ота тоненька книжечка,— пише В. Шевчук,— у сірій обкладинці й друкована на поганому папері може по праву вважатися од­нією з найцікавіших книжок... Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «аро­матом» — дебют, кажемо, був багатообіцяючий».

Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хліба спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом.

 

 II

Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина пись­менника Григорія Косинки, репресованого у 1934 р., Валер’ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів...».

Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінська стане його дружиною і другом — упродовж тих тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім’ю,— летітимуть її тужні листи-сповіді до соловецьких мурів...

Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.

У Києві письменник працює в книжковій палаті, учителює, згодом він — співробітник видавництва «Книгоспілка», далі пере­ходить на літературну роботу. Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальні труднощі, через які не зміг здобуту освіту. Саме так — «Проблема хліба» — автор назве й свою найкращу збірку оповідань.

III

Уже перша книжка письменника «Твори, том І», що вийшла в Катеринославі у 1920 р., викликала зацікавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогодні рецензія «Поет чарів ночі» С. Єфремова (учителя В. Підмогильного), яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою душу.

С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію — бути «на варті страждання», а не радості людської.

Ця особливість нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрішніх борсань,— те, що С. Єфремов назвав «чари ночі»,— вабила до себе й інших дослідників та читачів. «Чому, скажімо,— роздумує Р. Мовчан,— теж селя­нин, учень реального училища Юрій Яновський, ровесник Ва- лер’яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію «широко відкритими», захопленими очима... І чому юного Валер’яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпо­радної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття?».

IV

Ім’я В. Підмогильного згодом з’являється на сторінках збір­ників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала» в журналі «Шляхи Мис­тецтва», яку через рік харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на сторінках журналу «Нова громада» з’являється оповідання «Син» — один із найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому суди­лася особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалося кілька разів. У 1923 р.В. Підмогильний видав його окремою книжкою, яка має лише сорок сторінок, чому, зви­чайно, причиною аж ніяк не творчий застій. Навпаки: він пра­цює багато й плідно. Але, як згодом зізнається він сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою». Того-таки 1923 р. він береться разом з іншим укра­їнським письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Більшовик».

Друга збірка оповідань «Військовий літун» (1924) В. Під­могильного з’являється в Києві. Пізніше ця збірочка буде допов­нена новими творами й вийде під назвою «Проблема хліба». У 1926 р. окремим виданням побачив світ твір «Третя революція». Цією повістю, як слушно відзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору... не кажучи про наступні часи. Бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших перших урядів у аграрному питанні». Мова йде про трагедію селянства, зумовлену пришвид­шеним переведенням до колективного господарювання на землі, коли на переважній більшості поміщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрією про землю, похит­нулися в довірі до нової влади, виступили проти неї. Це явище учасники самих подій назвали «третьою революцією». Свого часу повість В. Підмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», і це гірке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.

На селянську тематику на той час писали, окрім В. Під­могильного, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, І. Сенченко, М. Івченко. Усі вони кожен по-своєму зображали трагедію народу, відірваного від землі, трагедію загострених взаємин міста й села. У повісті В. Підмогильного місто стає знаковим місцем, у якому сходяться всі кривди: з нього йдуть усі накази, саме туди, у місто, «де жили дідичі», возилися податки, там лунала чужа мова і там «зникав викоханий у степах хліб». Письменника мучить проб­лема «село — місто», але розв’язання її, як уважає він, можливе, і саме устами своїх героїв він проголошує мудрий вихід, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й міста: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!».

V

Благодатним для В. Підмогильного було спілкування з дру­зями по перу — членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті письменники, як Є. Плуж­ник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві,— пише сам В. Підмогильний,— я був чле­ном літорганізації «Ланка», а в 1926 році — в організації «Марс». Від того часу я ні в яких літературних організаціях не перебу­вав... ».

20-ті роки XX ст. в українській культурі справедливо нази­вають «червоним Ренесансом». То був час піднесення й від­родження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є в Підмогильного таке оповідання), література, мисте­цтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Впроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен, серед яких такі, як режисер Лесь Курбас, худож­ник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки літературно-мистецьких угруповань.

Не міг залишатися осторонь і Валер’ян Підмогильиий, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсякдень обертався в се­редовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», і це чор­не тавро існувало ще до недавнього часу. Навіть у «перебудов- ному» «Українському Радянському Енциклопедичному Слов­нику» (1987) уміщено недвозначну оцінку-присуд: «Творчість окремих членів «Ланки» була позначена впливом буржуазно- націоналістичної ідеології». Які ж завдання насправді ставила за мету ця літературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразків пролетарської літератури,— читаємо в журналі «Життя й Революція»,— Майстерня революційного слова в основу своєї мистецької праці покладає засади комуністичної партії, надаючи своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоман- ством і зарозумілістю в літературі. Як згадує Юрій Смолич, «був Підмогильиий якраз найдіяльніший і найенергійніший організатор згаданої «Ланки» (пізніше й МАРСу)...».

VI

Діяльним й енергійним письменник залишається і в літе­ратурній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався.

За деякими відомостями, 1928 р. Валер’ян Підмогильний їде за кордон — до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила.

1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Над українською землею вже нависли «совині крила» ката Кага­новича. Процес українізації, що розпочався на початку 20-х рр., згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи саморозпус- каються. Фабрикується справа СВУ — неіснуючої Спілки визво­лення України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюційної генерації!.. А потім — і нової. Бо збираються вже хмари й над письменниками жовтневого при­зову. В. Підмогильний відчує це на собі одним із перших.

VII

У час літературних доносів, розгнузданої сполітизованої критики, яку пізніше назвуть вульгарно-соціологічною, твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися. Ось що писав, приміром, у газеті «Більшовик» невідомий автор, який приховав своє прізвище за криптонімом «Д. Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе висо­кий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере початок той факт, що в його оповіданнях або обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побу­товщини... Творчість Підмогильного виступає як рішучо консер­вативний, дезорганізуючий чинник... вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезер­тирам сучасності».

На жаль, таких оцінок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х рр. закладали ще в роках 20-х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстріл... Дорога на Голгофу.

1930 р.В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х рр. почалися репресії проти україн­ської інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фальківського та ін., передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий.

1932 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби перед­чуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, пра­цює... Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящеє око», але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття.

Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було.

VIII

Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. Під­могильного заарештовують як учасника терористичної організації.

Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися і Є. Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г. Майфет, і М. Зеров, і багато інших.

8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському облас­ному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петровича...». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видав­ництва, чоловіка й батька шестилітнього сина. Віднині письмен­ник іменувався однослівно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1».

Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності про­довження допитів ще на 10 діб, а потім — іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письмен­ника, серед яких цікавими є такі:

11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзів і товаришів вели розмови шовіністичного й антирадянського характеру?».

Відповідь: «Бесід антирадянського і шовіністичного характеру я не вів ні з ким».

Запитання: «Наприкінці 1932 і на початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Ви вели бесіди на цю тему і кого називали винуватцем того розгрому?».

Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (аре­шти й самогубства), не міг його зрозуміти, адже особи, пред­ставники розгромленого націоналізму, належали до Компартії... Останню частину запитання, щодо «винуватців того розгрому», я вважаю сформульованою вразливо, адже розгром націоналістів влаштувала партія».

Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюцій­ної організації, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?».

Відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю».

З офіціальної заяви слідчому: «...Ніколи ні до якої терорис­тичної організації я не належав і не належу...»

25 грудня 1934 року В. Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно- культурного стану в Україні після розгрому «хвильовизму» та «скрипниківщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого націоналізму — тобто елементарного уболівання інтелігенції за здоровий розвиток нації. Серед фак­торів, які сприяли ситуації, на думку письменника, були основ­ними: спад українізації в побутових умовах і навіть у тих закла­дах, що мусили б професійно займатися українською куль­турою (видавництва, редакції часописів), загально-ідеологічна упередженість до українських творів, а найголовніше — розгорта­ючи все активнішу боротьбу з українським націоналізмом, преса не звертає уваги на російський великодержавний шовінізм, роблячи вигляд, що його не існує... Це все в підсумку й призвело до при­гасання українського культурного процесу навіть у столичному Харкові.

Але на втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Бліок.

Підключаються й вищі начальники секретно-політичного відділу, військовий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови...». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 р. сиділи десь у камерах поруч із ним.

В. Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, тримався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під настирливо-енкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли 1932 року в зв’язку з загостренням стано­вища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела укра­їнське село до голоду». І, очевидно, розуміючи невідворотність своєї долі, кидав слідчим «козирну карту», на яку вони чекали понад місяць упертих домагань: «Терористичні настрої мої пов’я­зувалися конкретно з Постишевим, і я можу сформулювати їх у такій формі: «Добре було б, коли б Постишева було вбито». Цієї думки я не висловлював прямо, але оскільки Постишева у нашому оточенні називали душителем українського народу, мої терористичні висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим».

IX

Та В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною відвертістю привернути увагу органів державної без­пеки до кричущої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, чітко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюціонерів і доповісти Москві — що вони й виконували з запопадливою старанністю. Цього разу була вказівка догромити залишки української партії боротьбистів, які на початку 20-х років свідомо увійшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо праг­нули ще хоч якось утримувати здобутки перших пореволюційних років. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного політичного процесу не вистачало. Тоді сюди й були приточені всілякі попутники в літературі, з якими пролетарській диктатурі набридло панькатися...

Останнє слово мав сказати трибунал Українського військового округу. «Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її голо­вою армвійськюристом 1-го рангу В. Ульріхом, який тоді вже прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» (УВО) та інших, не менш гучних репресивних процесів.

Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь- якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках.

Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Безперечно. Не просто розумів. «...Кла­совий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати»,— говорить один із персонажів оповідання «З життя Будинку». Самих цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали передусім людей найобдарованіших.

В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Со­ловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас пере­конують листи письменника до дружини, матері та сестри. У лис­тах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маша», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне.

Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати.

X

В. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)...» — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 р. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців...».

Народжуються задуми. З’являються перші твори, написані там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.

Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 р. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна вер­сія), що Валер’ян Підмогильвий помер 1941 року. Насправді це трапилось на чотири роки раніше. У той час політичні справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В. Підмогильного (1956), а 3 лис­топада 1937 року.

Висновок

У невеликій автобіографічній замітці Валер’ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стом­лений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світ­лої плями на пройденому шляху і не знаходжу...».

Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особли­востях характеру й особливостях світобачення митця.

Твори В. Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному й жор­стокому світі. Письменник тонко відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології. Своєю творчістю він допома­гав людині пізнати саму себе, свою малість і силу, а це не збіга­лося з морально-етичними принципами тоталітарного режиму, який і розправився з В. Підмогильним особливо жорстоко: арешт 1934 р., одиночка на Соловках, розстріл 1937 р.

Пошук на сайті: