Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4384
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4590
За час, відколи дівчина в них оселилась, Давид Семенович до неї непомітно звик. Допомігши їй спочатку влаштуватись на новому житлі, він щовечора її відвідував, бо не був зв'язаний ні роботою якою, ні дружининою присутністю. Це вечірнє гостювання в дівчини, розмова з нею, жарти й тяжкуваті дотепи стали йому за єдину розвагу в невеселому його становищі, а сама дівчина - за єдину вірницю ного одноманітних, але щирих нарікань. У Мартиній кімнаті, тільки в ній, він виливав свою скривджену, наболілу душу, знаходив хоч насмішкувате й недбале, але свіже співчуття, що бадьорило його далеко краще, шж урівноважена підтримка Тетяни Ничипорівни. І ці дружні взаємини їхні через постійність свою, через свою до певної міри потаємність, набували в душі кооператора чарівного присмаку. Якісь надії, геть зовсім неоформлені та темні, ніс він із собою, покидаючи її кімнату перед дружининим поворотом; це були, зрештою, тільки підвищені сподіванки на здобуття посади, на поліпшення фінансового стану, на щасливу кар'єру, але заразом і ще щось, дуже радісне й вельми приємне.
А найкращими, звісно, хвилинами був його поворот до дівочого покою після того, як там зліквідовано чергового зальотника. Давид Семенович з'являвся тоді гордий, з великим запасом глузувань та натяків, переможно вступаючи в посідання своїх добросусідських прав. І здавалося йому, що всі оті «лизуни», всі оті фертики, є щось тамчасове, є полова, що механічно відвіюється від добірного зерна його особи, і дівчина немов вертається щоразу до нього, як до сталої підпори свого життя. Тому й перші візити біохіміка, хоч і видались кооператорові гидкими та зовсім зайвими, але настрою його не похитнули. Він посмішкувато чекав. Чекав тиждень, півтора, і дівчина не подала йому жодного знаку. Тоді він сам вирішив нагадати про себе, пославши, як і раніш траплялося, дочку свою Аду, але в заході своєму зазнав тяжкої поразки. Тоді тривога, дедалі більшаюча облягла йому серце.
Бо саме в серці йому боліло. Кооператор дізнав жахливу нудьгу самотніх вечорів у порожніх тихих кімнатах серед знайомих і обридлих речей, до яких він був ніби прип'ятий. Почуття втрати точило його, хоч і не знав достоту, що саме втратив. Жодного сміливого почуття йому не з'являлось, жодного виразного пориву в ньому не було, сам він не відав, чого хотів, але щовечора надходила йому задуха, повільний гніт, дратування і туга ув'язненого, так ніби поріг Мартиної кімнати виріс у мури, що від цілого світу його відокремили. «Сьогодні треба, мабуть, піти до сусідки, бо щось дуже скучно», - думав він щовечора, але «піти» йому не ставало сміливості. І ось сьогодні це нетривке бажання «піти» надмірно кооператора мучило. І, як завжди, викликало в ньому сумні спогади про колишні не здійснені плани, про той минулий час, коли він при повних надіях починав своє змужніле життя. Все йшло ніби добре - двадцять четвертого року він із провінціальної Тульчинської райспоживспілки потрапив до великого центру, до Києва, в торговельний відділ ВУКопспілки. Кар'єра його нав'язувалась, і дитині своїй, уже за щасливої вукопспілчанської доби народженій, він дав ім'я Аделаїди, ім'я гучне й урочисте, що було втіленням усіх його прагнень догори. І раптом оте скорочення! І раптом до сусідки зачинені двері! Життя спинялось у Давиді Семеновичу, коли він, лежачи, про це міркував.
Тепер він розмовляв із дружиною, а в голові йому морочливо крутилась та сама думка, що треба «піти». І влада цієї думки щораз більшала, бо вечір уже кінчався, одинадцята година була, і з кожною хвилиною, що він сидів, «піти» робилося неможливішим.
«Треба піти. Якось треба піти», - думав кооператор.
- А оце вам із Адою хай назавтра буде, - сказала Тетяна Ничипорівна відкладаючи пару пиріжків.
- Я лучче в дорогу возьму, - відповів Давид Семенович. - У дорозі їсться. «Треба якось піти», - думав він, і серце його тремтіло.
- А тепер спати… Давай, лишень, я ліжко тобі постелю.
Кооператор підвівся і відійшов трохи вбік, дивлячись, як дружина вправно орудує з подушками й ковдрами. Спати йому не хотілось, сама думка, що ось він може лягти зараз і заснути, була йому жахлива, була йому як смерть.
- Ох, Давиде, - сказала Тетяна Ничипорівна, почавши роздягатись. - Як вистоїш чотири години на ногах, - так ноги ніби дерев'яні… Ось ляжу, так не чую їх. Спиш, як убита.
- Стомлюється чоловік… - відказав кооператор. - Я от нічого не дєлаю, а тоже. Та воно й позно…
Він глянув на свого кишенькового годинника й здивовано скрикнув:
- Диви! Часи остановились… Мабуть, зранку забув завести. От історія!
Годинник його чудово йшов, але кооператорові зненацька в голову впало об'явити його ненакрученим. Тоді він піде до Марти спитати, котра година, й, може, зайде до неї в кімнату… Може! Може!
Він стояв серед хати з годинником у руках, удаючи великий подив.
- От так історія, - казав він.
- То йди швиденько спитай у сусідки, поки спати не лягла, - мовила Тетяна Ничипорівна, позіхаючи. - А то як же ти встанеш завтра на поїзд?
Вона вже залізла під ковдру й смачно потягалась.
- Та мабуть, що доведеться піти, - сказав кооператор, також позіхаючи. - Ти спи, - додав він, погасивши по дорозі електрику.
В темряві він увійшов до кухні й прислухався. Стояла тиша; світла щілина внизу Мартиних дверей була рівна й ясна, з крану мірно спадали краплини води. Кооператор думав, як йому підійти - чи крадькома, чи звичайно, як люди ходять? «Не злодій же я», - вирішив він нарешті, й пішов звичайно, хоч хотілося підкрастися й підслухати.
Та, незважаючи на тупіт своїх кроків, він зблизу зачув у сусідчиній кімнаті якийсь невиразний і складний комплекс звуків, де було ніби бурмотіння, шелест, скрип. «Не може бути», - подумав він, холонучи. І, постукавши в двері, голосно спитав:
- Скажите, который час. У меня часи остановились.
І з жахом відчув, що йому зразу ніхто не відповів. Не тільки зразу, але й наступної миті. «Не може бути», - думав він, піднісши для чогось руки, які тремтіли. Він ніби хотів оборонятись. Минула ще мить, ще кілька митів, які спроквола відбивало його серце, і аж тоді нарешті він почув, немов із прірви якоїсь, уривчастий Мартин голос:
- За чверть… ні, десять на дванадцяту.
- Спасибі, - глухо відказав Давид Семенович.
Він швидко пішов і щільно зачинив двері до своєї кімнати. «Так, так», - думав він, стоячи в темряві. «Он воно як» - знову думав він. «Так он що», - ще подумав. У голові йому було темно, як і навколо. Потім зразу підбадьорився й подумав глузливо: «Хе, хе, та й ми ж не гірші!» Тоді тихенько попростував до кімнати, де лежала його дружина.
Ідучи, спішно уявляв її роздягнуту, уявляв її тими митями, коли не відповідають, і, підійшовши до її ліжка, був повен розпачливої, хисткої пристрасті.
- Це ти, Давиде? - сонно спитала Тетяна Ннчипорівна, прокинувшись із дрімоти від його дотику.
- Я… я… - шепотів кооператор, обіймаючи її.
- Що це ти надумав? - мляво казала вона, відхиляючись. - Тут ногою важко ворухнути… Я як розварена… І тобі їхати завтра. Хай іншим разом… Спати лягай.
- Он ти яка, - ніяково прошепотів кооператор.
Він почував себе, як лантух, з якого висипано зерно. Але з ліжка від дружини не пішов, чекаючи, пока вона знову засне. Машинально тримав її за руку. А коли дихання в неї зробилось рівне, - на це кілька хвилин треба було, - він підвівся й нишком вийшов до кімнати, де була дочка. Почував виснагу в цілому тілі, тому намацав коло стіни стільця й сів спочивати. Віддих мав затриманий, немов чекав щомить якоїсь несподіванки; аж раптом скрикнула зі сну його дочка, і цей звук кооператора протверезив - він відчув себе в своїй хаті, навіть виразно усвідомив, на якому саме з своїх стільців, що не були одностильні, він зараз сидить. І знозу почав думати чи - певніш - уявляти.
Уявив передусім випадок, що йому був за свідка кілька років тому. Якась молода жінка хотіла зіскочити з трамваю під час руху, потрапила під колеса, і їй відтято ногу. Круг її непритомного тіла вмить збилась юрба, серед якої був і Давид Семенович, що стояв та дивився, аж поки негайна допомога забрала жінку в своє авто. Тепер він уявляв замість тої жінки Марту з відтятими ногами, геть скривавлену, понівечену, з побитим обличчям, розшарпану, стогнущу, і голос її він чув, і той голос був такий, як вона допіру йому відповідала годину. «Доскакалась, дівчино?» - подумав він глузливо й зручніше вмостився на стільці.
Тепер Марта була цілком у його руках, і він чинив з нею як хотів. Надавши їй знову неушкодженого вигляду, уявив її далі вагітною і покинутою, примусив її плакати й божеволіти з розпачу, примусив її прийти до себе, благати допомоги й рятунку. «Було б шануватись», - скаже він їй, і вона зомліє. І родиться потім у неї жахлива дитина, якийсь покруч, якого вона злякається, і викине вона його в убиральню, а сама завіситься в своїй кімнаті на шлейках, що випадково від її коханця залишаться. Але не завіситься! Міліція її візьме, і будуть її судити за дітовбивство, а він виступить свідком і скаже: «Товариші судді! Я все це завбачав, до того воно йшлося. Страшний гріх учинила ця дівчина, страшну мусить прийняти й кару…» Коли він свою довгу промову скінчив, уся зала, усі, хто тільки є, кидаються на дівчину, шматують її, топчуть ногами, і от знову вона лежить перед ним покалічена, як та жінка з відтятою ногою.
Раптом кооператор, покинувши знадну уяву, що його тішила та розраджувала, схопився й підбіг до дверей. Бо хоч і захоплений був дуже, але інстинктивно наслуховував: двері Мартиної кімнати рипнули, кроки зашелестіли в кухні. Давид Семенович тихесенько відхилив свої двері, і в щілину побачив навскоси задню стіну кухні з вихідними дверима - побачив тому, що кухня була трохи освітлена від непричинених дверей з Мартиної кімнати, де горіла електрика. В ту ж мить у його видноколі з'явилося дві постаті - Славенко в пальті та капелюхові й Марта… Кооператор затрусився від образи. Їх зараз побачивши, бо йшли вони, міцно обійнявшись, як одна чудернацька постать, і попри всі інші чуття кооператорові здавалось, що він випадково зазирнув у далекий світ привидів.
Коло вихідних дверей вони спинились і довго мовчки цілувались. Потім шепотілись між новими поцілунками, але кооператорові так калатало серце, що слів їхніх він не почув. Він тільки дивився і тямив тільки зір свій та болісне, стиснуте й голосне кидання свого серця.
"От і вона, от і вона", - безглуздо думав він.
Коли Славенко пішов і дівчина замкнула за ним двері. Давид Семенович відчув конечну потребу щось учинити, виявити себе, крикнути дівчині, що ти розпусниця, перелюбка! Він стояв і сам чекав своєї доконечної дії. Марта тим часом підійшла до крану й напилась води. Ось вона вже до кімнати рушила - тоді кооператор розчинив двері, коло яких стояв, і раптом голосно спитав:
- А хто там?
- Це я, Давиде Семеновичу, воду пила, - хутко відповіла Марта, зникаючи в своїй кімнаті.
10
СКАНДАЛ У БЛАГОРОДНІЙ РОДИНІ
Великий годинник у їдальні професора Маркевича глухо продзвонив десяту годину. Простора кімната, мляво освітлена електрикою з-під розлогого абажура над столом, була ніби порожня, ховаючи в аморфній своїй тиші присутність меблів і жінки, що у глибокій роздумі сиділа тут на канапі. Дзвін годинника немов прокинув її, і вона підвелася, висока й худа, в чорній сукні з високим коміром, що робив її саму ще довшою на вигляд. Якусь хвилину Марія Миколаївна стояла, зважуючись на рішучий крок, допіру оце обмислюваний, а тоді через темну вітальню рушила до кабінету дружини свого, професора.
Степан Григорович сидів коло столу, обкладений розгорнутими книжками, зошитами, записниками, шпаргалами, і з цього паперового хаосу видобував конспекта своєї завтрашньої лекції про пістряк шлунку. Цю свою самотню працю професор скрашував різними вигуками, сованням на стільці, безпорадними й радісними жестами та хвилинами зосередженого міркування, коли втуплював очі в просторінь і поволі гриз олівця. Ретельно компонуючи докладний план, професор ніколи не користувався ним під час лекції, та коли б цей план не лежав йому в боковій кишені піджака, він не спроможен був би пов'язати своїх думок, втратив би точку опертя й доконче розгубився б. Стоячи на кафедрі перед аудиторією, він щодесять хвилин хапався рукою за кишеню, і переконавшись, що конспект при ньому, спокійно вів далі свій плавкий, образний, а то й дотепний виклад.
Об одинадцятій увечері Степан Григорович кінчав свою підготовчу чи якусь теоретичну працю, і тоді в кухні розлягався дзвінок, щоденне й непохитне гасло, що Пелагея мусить нести професорові кухоль кислого молока, яке, споживши, він задоволено вкладався спати. Звичай так само був, що турбувати Степана Григоровича, заглибленого у вечірню роботу, не дозволялось у жодній, справі, тому поява дружини в кабінеті його зараз сильно схвилювала.
- Це ти, Марусю? - злякано спитав він. - Я, бачиш, працюю. Сідайте, - додав він раптом, як ніби мав перед собою пацієнтку.
- Я хочу з тобою серйозно поговорити, Степане Григоровичу, - мовила дружина, зітхнувши.
- Серйозно?… Кажи, кажи. Але, Марусю, одна хвилинка! Один момент, я кінчаю. Будь ласка, я зараз.
- Пиши, - сказала Марія Миколаївна.
Минуло хвилин з десять, поки професор по-молодецьки кинув олівця.
- Чудово! - скрикнув він. - Марусю, люба моя, тепер поговоримо серйозно.
- Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць? - сухо й без манівців спитала Марія Миколаївна.
- Справді, давно не було… - здивовано озвався професор. - Але я помітив, помітив! Пам'ятаєш, я казав… Кому це я казав? Ну да, я тобі якось казав, що…
- А чи знаєш ти, що він майже жених був нашої Ірен, що Ірен любить його, тобто згодна з ним побратися?
- Цього я не помітив… Дуже радий! Хай женяться, я нічого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди…
- Так його місяць уже не було, зрозумій ти, Степане Григоровичу, що це значить, - суворо спинила його дружина. - Місяць не з'являтись за такого становища, ти розумієш?
- Нічого не розумію, - відказав професор.
- Я питала Ірен, - вела дружина. - Я питала її, що все це значить. Але ти знаєш нашу Ірусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся її, скажу тобі щиро. «Не знаю», - сказала вона. Але як сказала! Ні, ні, я вже не можу її питати! Як вона сказала!
Професор зрадів.
- Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.
- Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину… дину нашу дитину, - урочисто заявила Марія Миколаївна. - Ірен тепер двадцять дев'ять років, - додала вона. - На це треба зважати. Юрій Олександрович - найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія… І все йшло чудово, ах, як чудово…
- Чудово, чудово, - пробурмотів професор.
- Ти заразив мене цим словом, - сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.
Настала пауза. Професор обережно спитав:
- Ми вже поговорили, Марусю?
- Степане Григоровичу, - сказала та раптом. - Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.

Пошук на сайті: