Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4583
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4726
- Воно само направиться, Марусю! Повір мені - скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.
- Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття… Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь. «Він сказав усе, що треба». - відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник…
- Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку! - зміркував професор.
- Але міг би попередити… Правда, він дзвонив раз телефоном - якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?
- Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.
- Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці - це зневага до нас, до господарів!
- Він тримається поступових поглядів на покоївку, - несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:
- Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини…
Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.
- Що ж я мушу робити? - розпачливо спитав він.
- Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
- Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому…
- Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться… Ні, треба довідатись стороною… Об'єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
- Не уявляю, - жваво відповів професор.
- Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
- А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
- Так ти заїдеш до Сліповського з візитою…
- Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
- Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров'ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно…
- В жодному разі, - скрикнув професор. - Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.
- Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських, - сказала вона безапеляційно. - Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.
- Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу, - мовила вона.
- Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав… Спасибі, Пелагеє… А як Ірусь? - спитав він раптом. - Здорова? Не плаче?
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.
- Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
- Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини… Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
- Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, - сказав він. - Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
- Ти його бачив? - спитала Марія Миколаївна.
- Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
- А коли вертається?
- Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…
- О дванадцятій годині, - тихо мовила професорова, розмірковуючи. - І це щодня?
- Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
- А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
- Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав - ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…
- Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
- Ірен… - пробурмотів професор. - Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…
- Перестань, - сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк. - А якихось подробиць ти не довідався?
- Як же! - скрикнув професор. - Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув - ти знаєш, пані Сліповська - це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…
- А раніше говіркий був?
- І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
- Тоді це не важить. Ще що?
- Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…
- Які дурниці ти плетеш, - мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
- Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, - мовила вона нарешті. - Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа - не терпить співчуття! Моя душа…
- Звичайно, в неї твоя душа, - погодився професор, - і мій розум.
- Вона все читає, - вела Марія Миколаївнам - я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась - і знаєш, що вона читає?
- Що? - злякано спитав професор.
- Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
- Невже?
- І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані? Професор тільки спантеличено дивився.
- Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
- Марусю, - мовив професор благально, - я все розвідав, чудово розвідав.
- Лишається ще трохи, - суворо сказала Марія Миколаївна. - Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
- Марусю! - скрикнув професор.
- Вулиця, будинок і номер помешкання - ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.
- В жодному разі! - скрикнув професор. - Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
- Але так, щоб він же не побачив - іди за квартал, ти добре бачиш.
- О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!
- Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх… Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.
За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір'ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!
- Далі я вже сама візьмуся, - сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.
- Це, знаєш, цікаво, Марусю, - казав професор. - Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю… І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!
- Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько, - суворо мовила професорова. - Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.
Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку, Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.
- Здесь живет Владимир Петрович Изотов? - спитала професорова, наперед заготовивши це вигадане прізвище.
- Здесь живу я, моя мама, мой папа… - почала Ада, але Марія Миколаївна м'яко перепинила її.
- Позови кого-нибудь старшего, детка! На цей час фрау Гольц зачула-таки з своєї кімнати якийсь гомін і вийшла.
- Што фі хотіть? - спитала вона. - Мофчі, Ата, ті ще маленькі.
Марія Миколаївна вмить зміркувала свою дальшу поведінку.
- Sind Sie eine Deutsche? [2] - спитала вона.
- Га? - мовила фрау Гольц. - Мофчі, Ата, ті мішай…
- Она глухая, - сказала дівчинка.
- Ich frage, ob Sie eine Deutsche sind?… - крикнула професорова. - Siе haben еіnе deutsche Aussprache [3].
- Ja, ja, ich bin eine Deutsche, ganz richtig, - радісно відказала фрау Гольц. - Mein armer Vater kam als Mechaniker her, hier ist er auch gestorben… Treten Sie bitte, womit kann ich Ihnen dienen? [4]
- Ich suche einen Verwandten und man hat mir, - промовила Марія Миколаївна якнайголосніше, ідучи за фрау Гольц до кімнати, - diese Adressе, Schilanskaja 42, gegeben [5].
З півгодини точилася між ними голосна й щира розмова. Спочатку Марія Миколаївна мусила вислухати нещасну історію фрау Гольц, що двадцять років тому потрапила з батьком на Україну й по його смерті остаточно зміцнилась у становищі старої панни, зробившись до того ж безпритульною. А коли з цим покінчено, Марії Миколаївні, що виявила дружню цікавість до теперішнього побуту фрау Гольц, неважко було довідатись за її сусідку, дівчину Марту (ein hьbsches, gutes Mдdel, doch schade, das Sie das Haar beshnitten halt!) [6] і за те, що її щодня одвідує один молодик (ach, was fьr ein stattlicher Mann, sehr elegant und schцn!). [7] Звичайно, казала фрау Гольц, це природно, що до дівчини ходить хлопець, але недобре так довго вдвох засиджуватись - das ist gefдhrlich fьr ein Mдdel, das keine Eltern hat, und ьberhaubt fьhrt es zu einem schlimmen Ende… [8]
Нарешті Марія Миколаївна висловила жаль з того приводу, що родича свого не знайшла, пообіцяла німкені влаштувати її десь за бонну при першій нагоді й попрощалася з фрау Гольц, що назвала її die allerliebenswerdigste Frau, die Ihr je begegnet ist. [9]
- Так, він закоханий, - оповістила Марія Миколаївна професорові ввечері того дня. - Закоханий у дівчину, Степане Григоровичу, це найгірше…
Під впливом тяжких переживань матернього серця, вона оспала, втратила рішучість у тоні й величний вигляд. - Так і треба було припускати, - мовив професор. - Якщо хлопець не сидить увечері вдома, значить, він закоханий… Така вже логіка речей, Марусю!
- Щасливий ти, Степане Григоровичу, що маєш таку вдачу, - зітхнула Марія Миколаївна. - 3 усім ти миришся…
- Факти, Марусю! - скрикнув професор. - Факти - чудова річ!
- Якби це була жінка, тобто доросла жінка, вдова чи що, тоді б я знала, що робити, - сказала дружина. - А дівчина - це пропаща справа… Тут ніяк підступитись, бо він же засліплений! Ах, Степане Григоровичу, ти не уявляєш собі, яка це трагедія для Ірен, для нас…
- Заспокойся, Марусю, - мовив професор.
- І як він міг закохатись у дівчину? Він, такий розумний, серйозний? Яка легковажність! Що йому та дівчина? Що вона проти нашої Ірен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара - Ірен і Юрій Олександрович… Йому закохатись у дівчину, ославивши Ірен, - це моральний занепад!
- А я його розумію, - сказав професор. - Коли б я закохався, то тільки в дівчину.
- Але ти вже одружений, це інша річ… Степане Григоровичу, - додала вона стомлено, - я не бачу іншого виходу, як сказати Ірен щиру правду. Бідне дитя! Хай знає все…
- Чудовий вихід!
- Але що з нею буде? Який страшний удар!
- Якщо вона любить його, то може зомліти, - заклопотано мовив професор. - Але я прихоплю з собою салом'яку…
І вони тихо рушили до доччиної кімнати як на похорон.
Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.
- О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, - мовила вона.
Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.
- Ти не помилилась, Ірен, - сказала Марія Миколаївна. - Ми прийшли, як батьки… з дуже важливою й неприємною справою.
- Не хвилюйся, Марусю, - сказав професор, умостившись на софці вигідніше.
- Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини…
Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.
- Що таке? - спитала Ірен.
- Він закоханий! - оповістив професор.
- Юрій Олександрович закоханий у дівчину, - додала мати. - Ти мусиш знати все…
- Я й так усе знаю, - сказала дочка.
Батьки ззирнулись.
- Ти не могла знати, - лагідно мовила Марія Миколаївна. - Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро…
- Без мене? - скрикнув професор. - Та тільки я міг його вистежити!
- Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?
- Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно…
- Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.
- Як? - спитала мати, геть спантеличена.
- Я послала Пелагею.
- Ну, Пелагея не могла справитись за мене! - сказав професор.
- Ірен, Ірен, - прошепотіла мати. - Ти вплутала сторонню людину…
- Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені - зітхати та тужити на самоті!
- Що ж буде? - пригнічено запитала професорова.
- Все буде добре, мамо! - сказала Ірен. - Він вернеться до мене.

Пошук на сайті: