Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2360
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2370
Уже вщухли голоси колядників, лягла над селом тиша святкової ночі, коли залишав оселю Іван. Випроводжала Анна сина аж за обійстя. А Осипко, притулившись щокою до холодної шибки, роздмухував паморозь на ній і дивився на подвір'я, хотів бачити ще брата. Не відходив хлопець від шибки й після повернення матері. Знеможена, сиділа вона край столу біля полив'яного горнятка, з якого на прощання напився Іван криничної води. Тьмяно миготів вогник лампадки. Тінь зажури сповила Анну...

— Неню! Горить! — гукнув Осип, не відриваючись од шибки.

Анна теж припала до вікна. Розгорялась пожежа. Горіла контора ліснича й будівлі на подвір'ї, куди загонили посіпаки забрану в селян худобу; там часом і катували за несплату податків. Заграва хвилястими відблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небі. Уява Осипка вимальовувала на тлі заграви Довбуша з чарівним топірцем, яким він вимахував, примовляючи слова прокляття лиходіям.

— Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зітхнула.

 

* * *

Сонце поволі відбирало хвилини в ночі, надаючи їх дневі, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останні заметілі, засипаючи гостинці та сутки 18, топтані від хати до хати, від села до села — аж до в'язниці у Вижниці, куди щоденно жовніри згонили арештованих. Сів за грати і нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнірів супроводжували його. На майдані в Путилові, де зібралося багато люду, він, дзвонячи ланцюгами з залізними наручниками, подав голос:

18 Вулиці та провулочки.

— Кріпіть си, люде! Наша правда велика, як сонце!

Більше не дали говорити жовніри, погнали ватажка на тортури.

Виходила й Анна проводжати завзятця, а потім розповідала Осипкові про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця ті слова: «Наша правда велика, як сонце». Носив їх у своєму серці, а часом і на уста зринали.

Нескоримий дух бунтівливої гуцулії жив у піснях, у традиційних святах, проривався у вабливому звучанні флоєри й трембіти.

З півдня повівав легіт, а з ним на переможному коні з'явився лицар Юрій, привіз своє провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снігове покривало з лісів. Обізвались йому назустріч ручаї, помчали чисті води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись від сну, гірський красень, загомонів, заграв, застогнав, погнавши водограї в сині неозори.

Тепер Осипкові не сиділося в хаті. Пробував все далі й далі підійматися стежками в гори. Видереться на височінь, гляне навколо — здається, все посміхається йому: і сонце, й смереки, і білі хмаринки в блакитному небі. Ненароком зустрів на стежинці трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали.

— Що ти за єден? Чо' ходиш тут? — першим обізвався хлопець.

Осипко побачив у його руці кріс. Гачі на ньому латані, киптарик драний, убогий. На голові кучма нечесаного рудуватого волосся.

— А хіба тут не вільно ходити? — відповів Осипко.

— Мені вільно, а комусь ні. От візьму тебе та й покочу, як писанку, з цеї кичери!

— То ти фудулишся, бо кріс у руці. Аби без нього, то би поміряли сили.

— Хі-хі... Яке ти загонисте, — рудоголовий кинув кріс на землю. — Давай поміряємось, може, гачі спадуть.

— Аби твої не спали.

— Таке ти цокотливе, як курча, що відбилося од квочки, — ступив кілька кроків.

Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподіваним зухвальцем.

— Бий ти перший! — наблизився рудоголовий, блиснувши своїми сірими очима.

— Ні, ти перший засперечав! То й бий...

За хвилину хлопці обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.

— Ти сміливий, — посміхнувся рудоголовий. — Кріс залишився на кичері, біжи принеси мені! Та не стріль, бо то не грашка яка!

Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Він видерся на кичеру і взяв до рук кріса.

— Неси! — гукнув рудоголовий.

— Несу! — відгукнувся Осипко. — Для чого тобі кріс?

— Я полюю...

— Полюєш? — заздрість прозвучала в голосі Осипка. — А чий ти?

— Або я знаю... А ти?

— Я Федьковичів. Звуть мене Осипком.

— А дєдю, неню маєш?

— Маю неню, а дєдю... — завагався. — А ти?

— Я не маю.

— А живеш як?

— В однієї бабусі, що ген-ген її покривлена безверха хата, — показав на узгір'я. — Дерево їй рубаю, піч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нічо. Літечко надходить, подамся на полонину.

— Звати тебе як?

— Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бігме, не шляхтич. Мій дід, кажуть, з Довбушем ходив.

В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотів ще почути щось від нього, запитав:

— На полонині бував?

— Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, — усмішка заясніла в очах.

19 Той, хто розпалює й пильнує ватру на полонині.

З цікавістю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече кріс, пішов стежкою до оселі старої вдови, лише докинув:

— Приходь сюди, на кичеру, розповім тобі про полонину...

З того часу кожного дня забирався Осипко на узгір'я, виглядав Юзька, а забачивши, біг назустріч. Слухав від нього розповіді про полонину.

 

* * *

На храмове свято до Сторонця-Путилова зібралося більше ніж будь-коли людей. Може, це тому, що хотіли почути новини, довідатися про долю Лук'яна Кобилиці.

По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними співанками, танцями, стрільбою. Наче й горя їй мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями.

Як отой Черемош скресає після зими й нестримно вирує, так і молодь. Не приборкати її екзекуціями. Навіть діти сходилися дивитися на святкові розваги. Легіники, як соколи, позліталися сюди, хизувалися хвацькою їздою на конях. Дівчата, взуті в кольорові чобітки, пишалися своїми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та іншими кольоровими прикрасами.

20 3 тонкого полотна.

21 Вовняна запаска.

Де з'являлися парубки, там розлягався гомін, сміх, дотепи. Аж вихрився майдан від парубоцьких витівок. Не спинити їхньої жвавості — молода врода рветься до веселощів, як весняна парость до світла.

На краю майдану утворилось ціле торжище. Тут і цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали різні доморобні та крамні речі. Осипка зацікавили повирізувані з дерева топірці та флоєри, тарілочки. Продавав їх Юзько. Біля нього зупинився, дивувався з вправності приятеля. А він все розповідав, як навчив його майструвати ватаг на полонині. Ось незабаром піде туди на все літо.

Осипко ближче сідав до Юзька, зазираючи у вічі, захоплювався розповіддю.

— Там всю Чорногору видно! І зорі, наче свічки, горять уночі не так, як тут, на придолинках. А в лісі всякі птахи обзиваються і вдень і вночі. Ходімо з нами! — заохочував Юзько.

— А що я там робитиму?

— Щось же вмієш?

— Умію на флоєрі грати.

— Потішний ти... Хіба то робота?

— Можу овечок пасти, — зніяковівши, мовив Осипко.

— Ні, краще ставай мені на допомогу. Треба, щоб вогонь не згасав на полонині. Такий звичай. Я домовлюсь із ватагом. Підеш?

— Піду, коли неня дозволить...

— А ти проси... Або... — Юзько запитливо поглянув: — Або втечи з дому. Боїшся?

— Ні, не боюсь. Але краще вблагати неню.

— То благай! Хі-хі-хі. А мені нема кого благати.

День хилився до вечора, коли хлопці спохватилися, бо вже порозходились люди з майдану. Але Осипку хотілося вести розмову з бувальцем...

Мрії про полонину заворожили його. Лягав спати і прокидався з думкою про Юзькові слова. Але не наважувався розповісти матері про свій намір піти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марійка?

Залишаючись на самоті, прислухався, щоб почути, коли відгримлять перші весняні громи. Тоді й вирушатиме ватаг на полонину.

 

* * *

Заздалегідь готувались ґазди випроваджувати вівчарів-чередників. Відчувала неспокій і маржинка, обзиваючись у стійлах, а вівці збивалися в тісні отари. Багато турбот ватагові. Треба облічити всю маржину, припасувати дзвіночки, переглянути отари, щоб не потрапила хвора й не понесла пошесті на полонину. А головне — зібрати всі речі для господарювання на стоїщі.

Мала свої турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч він і домовився з ватагом піти на якийсь час.

— Знаючи твого брата Івана, візьму тебе, хлопче, — мовив ватаг, змірявши поглядом Осипка. — На полонині кожному знайдеться діло. Аби не перепудився чого.

— Я нічого си не бою, — намагався поважним голосом відповідати Осипко, тримаючи в руці саморобну бартку.

Множились клопоти Анні. Не могла розраяти сина. А він не відходив та все зазирав у вічі, то приязно, то жалібно просив, благав. Не витримало серце матері — дала згоду. Готувала сина до ватаги. Марійка вишила киптарик з різнокольоровими прикрасами. Червоні гачі мати повила білими волічками під нові постоли, крисаню оздобила за звичаєм.

— Справжній легіник... Аби здоров був. Най щастить, — ущемилося серце матері.

— Нене, не убивайтеся, — зняв крисаню, в глибокім уклоні схилив голову.

Настав довгожданий день. Обізвалися флоєри. Засурмив і Осипко на своїй, ставши поруч Юзька, що поважно підійшов до ватага. Адже неабияка робота спузаря — пильнувати ватру на полонині й доглядати, щоб не згасав «чистий вогонь», добутий предковічним способом.

Повиходили ґазди проводжати ватагу. Попригонили на край села маржину, вівці, кози. Сів на коня верхи ватаг і подав клич вирушати. Загомоніли люди, розляглася голосним відлунням співаночка:

Щасти же вам в полонині,

Вівчєрики милі...

Порізьблені кичерами обшири відкрилися перед зором. Шлях на полонину стелився крізь ліси, через камінні покиди, долини. Все вище й вище підіймалася ватага.

— Ставаймо на перепочинок! — стоголосою луною обізвався клич ватага. Підніс він догори руку, скинув з голови крисаню: — Пильнуйте, хлопці, отару! Тут можна попасти. Та стережіте, аби вуйко не зчинив напасті!

Осипко зачаровано сидів, наче в казці. На блакиті крайнеба висторчилась Говерла, виблискуючи проти сонця ще не розталим снігом. Білі хмаринки застигли, зачепившись за гірські кряжі. А навколо синь, смерекові розкрилля в сонливій нерухомості, як у опришківських легендах. Мовчазні, занімілі й суворі, биті вітрами й громовицями, як охоронці на варті, бовваніють гори, нездвижно, велично.

Осипко задуднив у флоєру. Трепетні звуки наздоганяли прудкокрилих бабок-вертух, а далі повільно сягали в синє небо, відлунювали стогоном гір, падали журно в ущелини. Зібрати б докупи все те відлуння, що проймає душу людини, породжує дивні, вільноплинні думки. Тут воля обіймається з промінням сонця й синявою неосяжного неба.

Вливається звук флоєри в багатострунну гармонію природи. Тоді наче вчувається її голос:

— Люди! Плекайте волю, що її дарує вам сонце! Гори! Долини! Слухайте мову вольності!

Радість, сповнену надіями, поніс Осипко аж на полонину. Прибули на стоїще, оперезане з одного боку смереками, а з другого — водограями вигравав потік, поділяючи широку полонину. Ватаг заклопотано підійшов до тогорічної колиби, похитав головою.

— Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду дати. — І заходився поправляти колибу.

Тим часом усі бралися до праці. Де за годину було тихо, тепер застукотіли бартки, закипіла робота, загомоніли хлопці, ладнаючи огорожу стоїща, щоб не міг пробратися пустотливий вуйко.

Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне — добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься «чистим». Обкурена ним маржина не зазнає пошесті. Так здавна ведеться. У цій традиції крилась своя поезія. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли ці гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонині.

Пошук на сайті: