Ірен Роздобудько - Ескорт у смерть (сторінка 14)

Міркуючи в такий спосіб, Марина ходила по своїй квартирі, як примара, не знімаючи нічної сорочки та халата. Вона навіть не розчісувала волосся впродовж цього, такого тривалого часу. Їй здавалося, що вона зараз – лише лялечка, з якої має вилупитися метелик. І обпечене обличчя, що має «відновитися», свідчило, що оновитися треба не тільки іззовні. За три дні вона відчула, що скучила за Орестом. Саме за ним. За його гітарою, за його презирливою байдужістю та удаваною коректністю. Марина розуміла, що вона для нього лише «прекрасна сутенерка», – так він колись назвав її. Але ж вона чудово пам'ятала їхню першу балачку в кав'ярні, що була доволі приємною й підсвідомо забарвленою чимось справжнім. Аж доки вона не взялася за свої, як казала Дана, прямі обов'язки…

Марина кілька разів навіть телефонувала йому, але слухавка відповідала короткими гудками. Лишалося тільки сидіти вдома й «відновлюватися» чарками дорогого французького коньяку, зручно влашувавшися на своєму улюбленому місці перед вікном. Була п'ята година вечора четвертого дня її вимушеного домашнього ув'язнення, коли Марина раптом побачила на дорозі, що вела до її під'їзду, Ореста. Вона навіть потерла очі, але це справді був він. Хлопець йшов повільно, роздивляючися номери будинків. В руках у нього був букет… Марина аж присвиснула. Вона миттєво схопилася з крісла і тільки зараз із жахом зрозуміла, що зовсім п'яна, роздягнута й не розчесана… От халепа! Вона заметушилася, розкидаючи все на своєму шляху. Кудись поділися гребінець та зубна щітка, а джинси, немов живі, вислизали з рук. Вода з крана, який вона відкрутила на повну потужність, облила її з голови до ніг, рухи були непевні… «І шляк би це все трафив!» – розсердилася нарешті Марина, полишаючи марні спроби вдягнутися й привести себе до пристойного вигляду.

До дзвінка, що пролунав у передпокої за кілька хвилин, вона ще встигла випити три чарки й відчула себе трохи краще.

Натикаючися на стільці й плутаючись у полах свого довгого халата, вона добрела до дверей і буквально впала на руки здивованого Ореста. Відкинувши букет убік, він підхопив її і заніс до кімнати.

– Це ти… Ти… – солодко посміхаючись, прошепотіла вона, а потім після ще кількох не зрозумілих йому фраз, відвернулася до стіни й миттєво відключилася.

Усе це трапилося так швидко, що Орест не встиг нічого второпати. Ідучи до Марини, він прокручував довгу бесіду, в якій мав дотепно вмотивувати причину свого візиту. А тепер усе це було непотрібним. Дівчина спокійно й глибоко сопіла, уткнувшись носом у подушку. Це було найкращим виходом з ситуації. Орест огледівся: в хаті панував безлад. Та ще який! Скрізь валялися порожні пляшки, книги та залишки бутербродів. «Де ж у неї можуть зберігатися голки та нитки? -напружив мізки Орест. – Тут сам біс ногу вламає!» Він почав тихенько відсувати шухляди. У них також усе перемішалося. Орест вийшов на кухню. Й одразу помітив велику коробку на підвіконні. Кілька разів вколовши пальця, він видобув з-під гори ниток та клаптів ножиці й уважно роздивився їх.

Потім, ніби уві сні, налив собі чарку коньяку, випив і стрімголов вискочив із квартири. Він увесь тремтів: одне лезо великих грубих ножиць було заіржавіле. Мало того – до нього приліпилися кілька тоненьких білявих волосинок…

 

 

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

 

* * *

«Невже це була вона? Не може бути!» – придивлявся Орест до Дани В'ячеславівни, що проходила повз нього у глибокій задумі, навіть не вітаючися. Кілька днів тому було заарештовано Марину. Орест не вдавався в подробиці, не розпитував слідчого, але йому чомусь було прикро за цю дівчину, можливо – хвору, можливо – дивакувату, але не жорстоку. А ще хвилював клаптик паперу, який він захопив зі столу, крадькома виходячи з її помешкання. На ньому він побачив своє ім'я, написане разів зо двісті… Добре, що здогадався прихопити цей клаптик, інакше не уникнути б йому ускладнень із зайвими розпитами!

Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в «Ескорт-сервісі», тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.

Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. «Сьогодні нічого не вдасться», – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.

– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.

Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого «Пежо». Це була удача!

– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.

– Вам куди?

Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. «Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – «також»? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?» – і сам собі відповів: «Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости». «Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається «найпростіше» – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка». «А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!»

Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. «Ось ти і попалась!» – подумав Орест.

– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?

Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!

Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…

Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє «відповідальне завдання» і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.

* * *

– Тепер треба жити за волею долі, так, ніби йдеш по замінованому полю – ніде не помилитися, нічого не порушити, не перечепитися… – двома годинами потому говорила Дана. – Знаєш, я вирішила закрити свій бізнес. Я розпочала його з ненависти до людей, а закінчу – з любови…

– До людей?

– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…

Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.

«Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: «Я тебе нікому не віддам», «Не щезай!»… А хіба це не так?…»

– Хіба це не так? – запитав він вголос.

– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!

– А як же твій чоловік?

– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.

– А хто він?

– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.

Він знову, як в машині, розвернув її обличчям до себе:

– Відтепер ти тільки моя…

– Хочеш їсти? – запитала вона згодом і потяглася за своїм шовковим халатиком.

– Ні, не це! – попросив він. – Одягни ту сукню… Ту темно-синю. Ти в ній виглядала як середньовічний алхімік… Дивовижно…

– Я тобі направду сподобалася? Ти не жартуєш?

– Я збожеволів від тебе…

– Тоді я обов'язково куплю цю сукню, хоч би скільки за неї просили!

– Тобто?

– Це сукня моєї подруги, вона позичила її на один вечір.

– Тоді я сам тобі її куплю. Дозволиш?

– Добре. Ходімо вечеряти! – скомандувала вона, відбираючи в нього халатик й накидаючи його на плечі. – У мене якраз сьогодні – повний холодильник різної смакоти! І потім, ти ще не бачив квартири! Не можна ж увесь вечір пролежати на одному килимі!

Вона подала йому руку і, як дитину, повела квартирою.

– Ось тут – спальня чоловіка…

– У вас різні спальні?

– А як же!

– Це добре! – він притиснув її до стіни. Вона зі сміхом уникла його обіймів і потягнула далі.

– Це – приймальня. Круто?

– Круто… – сумно погодився Орест, оглядаючи шкіряні крісла темно-бузкового кольору, мармуровий столик, інкрустований «під золото», на якому стояли раритетні порцелянові статуетки.

– Це – «куточок слави» по «Фен-шуй» – Пет-Пет нещодавно захопився цією теорією…

У так званому «куточку слави» на стіні висіли кілька десятків дипломів, фотографії самого модельєра із найвідомішими кутюрьє світу, якісь медальйони та медалі на срібних та золотих ланцюжках…

– А це – його особлива гордість! – вказала Дана на відполіровану дерев'яну рамку, яка своєю формою більше нагадувала скриньку. – Позаторік він отримав цю найпрестижнішу відзнаку – «Діамантові ножиці»!

У рамці-скриньці на золотому цвяхові висіли великі ножиці…

– Вони насправді діамантові? – ледь тамуючи серцебиття, запитав Орест.

– Майже. На лезах – алмазне напилення…

– Це муляж?!

– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!

– І це – ЙОГО ножиці?

– Господи, чому тебе це так дивує?

– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…

Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.

І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.

Пошук на сайті: