Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4113
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4142
Яків слухав, мовчав, шукав відповіді, а після лише сказав, що він до такого діла ледве чи надається, що він ніколи не займався поліційними функціями, що він лише звичайний вояк-кіннотник, малограмотний у політиці, незацікавлений ідеологіями, дуже, по суті, пасивний і по-баб'ячому жалісливий. Що роль Дзержинського чи іншого Ягоди йому найменше пасує і що він воліє залишитися тим, чим є тепер, — вишкільним інструктором батальйону в Рівному. Більшого він не бажає.

— Прийняли ви їх пропозиції? — спитала пізніше, десь коло одинадцятої години. Віра, що, здавалось, спеціально чекала на Якова у своєму прекрасному мешканні.

— Ні, — спокійно відповів Яків.

— А чому?

— А тому, що це не по моїй лінії.

— Наївний! Не по його лінії. Що значить? По моїй, не по моїй... Чи не розумієте, що ви тут потрібні? Якраз по «вашій» лінії тут потрібні люди, близькі до цієї справи.

— Якої справи?

— Ах! Що за... З вами будуть люди, вам допоможуть... — виразно сердилась Віра, і очі її нервозно блищали.  

Яків посміхнувся.

— Я ще подумаю.

— Ви мене зрозуміли? — спитала швидко Віра з легким збентеженням.

— Здається, так, — сказав спокійно Яків.

— Пан Шульце — ділова людина, він міг би вам помогти, ви зробили б кар'єру, вас би підвищено, вас би нагородили, ви стали б видатною, широкого мірила людиною, а не маленьким провінційним інструктором у якомусь імпровізованому поліційному батальйоні. Не майор, а... генерал! Герой республіки! Месник за народні кривди! Яків Балаба! — вирвалось у Віри спонтанічно, з притиском, на що Яків підняв голову і глянув питальне.

— Я розумію... Я розумію, — відповів він все-таки спокійно.

— І погоджуєтесь?

— Можливо... Побачу... Поїду до Рівного, там побачу...

— Але не до рейху! Ні, ні! Викиньте з голови! І ще одно: не подумайте цю нашу розмову якось переплутати, це було б рішуче нездорово. Кажу вам це щиро, з найбільшої дружби...

— Я не з тих, що дуже плутають, — сказав Яків. — Я вам дам знати. Пізніше. За місяць... два. Це ж не спішно. Ми ще побачимось, познайомимось ближче, прицінимось. А тепер до побачення, Віро... Як вас по батькові?

— Все одно... Іванівна.

— Віро Іванівно! Дякую! Дуже дякую! Мушу признатися: ви незвичайна. Я ще, направду, нічого подібного в спідниці не зустрічав. І ще одно, може, дуже недоречне признання. Віро Іванівно! Признаюсь: люблю вас. Чую до вас ніжність, рідність, близькість... І щирість. Що ви мені повірили. І коли ми стояли у тому храмі — це, може, сентимент, але, повірте мені, перед тим чорним, старим вівтарем мені здавалось, що я стою з якимсь приреченням. Клянусь вам — це дуже дивно, і я не мусив вам, якраз вам, якраз тут про таке ось казати. Даруйте мені, вибачте мені!

— Но, но, но! — говорила вона швидко, а уста її помітно дрижали. — Ідіть! Ідіть! Добраніч! Я ще буду вас бачити!

 

IX

 

Другого вечора, коло восьмої, Яків сидів у дуже теплому, дуже затишному, дуже чистому рівненському мешканні... Перед ним стіл, на столі порцеляна, кришталь, справжня шинка, масло, булка. І навпроти сяюча, аж рожева, яскраво-свіжа молода жінка. Він вечеряє. Щойно відбула бурхлива зустріч — довге завішення на шиї, град поцілунків.

— О Якове! О, як я тебе чекала! А боялася! Замкнулась на всі замки, не спала цілі ночі! Але ти є! Ми є! Ти зі мною! А потім бігла до кухні, бігла з кухні, несла, спотикалася, ставила. — Випиймо, Якове! У мене рейнське, не питай, де дістала! — І вже наливала, і вже іскрилась чара, сміялись очі. — За твій поворот! — І піднесла вино до уст. — О милий! О радість!

Родинна, приязна, тепла, радісна атмосфера — гніздо ластівки у скелі над розбурханим океаном, свідомо, навмисне приготоване. Втомлений Яків відчув те, що вона хотіла сказати, — подих миру, відпруження, відпочинок. Поволі, із смаком їв, запивав вином, слухав щебет прекрасної жінки, курив добру цигарку і слухав музику, що бриніла з сусідньої кімнати.

Вона не питала, як там було, оповідала про себе — що тужила, що нікуди не виходила, що читала Діккенса, що не могла заснути, що він їй снився, що думала лише за нього. Була сама радість, сама усмішка, само щастя і краса.

Цілу дорогу Київ — Рівне Яків шукав розв'язки цієї зустрічі — що і як мав їй сказати — така мімоза, такий сейсмограф, боявся вибухів, боявся сказати правду, боявся її реакції, але в той час, коли він там думав, вона тут уже йшла йому назустріч з усміхненими очима і казала цілою своєю поведінкою нічого не боятися.

І це була найсильніша її зброя, якої він у ній не міг спочатку помітити, замало її важив і замало цінив, не розумів її витонченого, вразливого, розумного єства... І йому тепер справді неможливо прийняти рішення, сказати виразно так чи ні, бо сили за і проти рівні, бо його чуття поділене на рівні частини.

Він бореться цілу ніч, плани і протиплани, картини пережитого в Києві чергуються з привабою тутешнього, звучать ще гарячі слова Віри і голублять блискучі перспективи Шприндзі. Ні, він не має рішення, лише його інстинкт диктує йому виразно, що, яке б те рішення не було, його приречення висловлене, і від нього йому не звільнитися. Він є тут, він тут був, він тут буде. І даремно він намагається виринути з великої, загальної, невмолимо скерованої течії, що несе і його, і все біля нього протягом усього його життя, а також перед ним і, можливо, після нього, як також даремні всі його протиставлення, бажання бути вищим, мудрим, іншим, свідомішим. Уся та безодня незбагненних пристрастей, що згущеною силою рухнула в цей грандіозний похід на всі боки знервованої планети, — була тут, є тут і, мабуть, буде далі в мозках, в душах тих, хто цей простір заповнює. Це, здається, не диктат свідомої сили, це, мабуть, воля глибинної стихії, що її не зломити ніякими логічними нормами, аж поки вона сама не визріє, не вичерпає своєї бурхливої динаміки зростання і не вляжеться в ложе космічного руху буття. І даремні тут апеляції до глузду. Глузд в таких зрушеннях буває змістом безглуздя. Механіка руху сама визначає закон і право.

Розбурханий інстинкт Якова б'є на тривогу, він вичуває, що в його мозку рвуться останні нитки логіки. Він лише хапається за час. Кілька тижнів, кілька днів. Лише трішки часу, трішки терпеливості. Він ще нікому нічого не обіцяв, він ще може рішати, і він переконаний, що таке рішення прийде.

І воно прийшло. Одного передвечора на порозі Яковового мешкання несподівано з'являється Шульце. Той самий київський, що з ним Яків недавно розмовляв.

— А! Як живемо?

— Гаразд, гаразд!

— У вас тут прекрасно!

— Так, не зле. Вип'ємо, може, чарку горілки?

— Чому б не випити.

Випили і закусили. На щастя, Яків був сам. Шприндзя була десь там, у інших кімнатах, і, на щастя, не показувалась на очі. Чого хоче Шульце? Чим Яків може йому служити? Шульце заявляє з місця, що з ним, з Яковом, хоче бачитись Ясна. Справа важлива. Невідкладна. І чи не хотів би Яків проїхатись з Шульце до Києва?

— Тепер? Зараз? — виривається у Якова збентежено.

— Найкраще б так! Зараз! До речі, ми по дорозі зі Львова і не можемо тут задержуватись. Дуже спішимо! Завтра будете назад.

Яків збентежений, але по хвилинці вагання погоджується. Забіг лише до Шприндзі, сказав, що його кличуть, що завтра ввечері вернеться. Найпізніше — післязавтра. Шприндзя також збентежена, її очі широко й запитливо дивляться, але не питає нічого. Він квапиться, навіть не може випити чаю.

Вийшли, Яків, як звичайно, примкнув двері. На головній вулиці, проти готелю «Дойчес Гоф», на них чекає тяжкий, на вісім осіб, військовий транспортовець. Прекрасний, ясний, морозний вечір, під ногами поскрипує сніг. З готелю швидко виходить у теплому плащі з сірим бобровим коміром фон Лянге. За керівницею транспортовця шофер-есесівець у комбінезоні, з окулярами на каптурі.

Шоста година. Всі мовчки сідають, закутуються. Яків з Шульце ззаду, фон Лянге з шофером спереду. Машина одразу бере швидкість, ніби тікаючи, виривається з міста. Відкривається простір, свистить вітер, миготять телеграфні стовпи.

Пролітають Корець, Володимир-Волинський, ніде не зупиняються, швидкість усе збільшується. І лише під Житомиром, по трьох годинах гону, фон Лянге заявляє, що в цьому місті вони мусять зробити коротку зупинку у важливій справі. В'їжджають у мертве, темне місто, минають кілька вулиць, і враз машина зупиняється.

— Вийдімо на хвилиночку, пане майоре, — звертається Шульце до Якова.

Висіли. І враз несподіванка: кована залізом брама, кована фіртка, висока мурована стіна. І все мовчазне, і все мовчить. І лише біля брами два озброєні вартовики.

Ще пара хвилин, і Яків опинився за брамою. Шульце сказав, що він арештований. Цебер холодної води на гарячу голову.

Перші години і перші дні скажені. Яків, як тільки отямився від першого удару, рвав і метав, спинався, мов дикий кінь, дуба, протестував і гримав, і лише дуже поволі почало йому прояснюватися, що він попав у заплутану, брудну, примітивну інтригу, в якій замішані різні справи, різні речі і різні його знайомі включно з Ясною, Шульце, фон Лянге і навіть Шприндзею. Всі вони разом і кожне зокрема мали в тому свої якісь інтереси, всі по-своєму його любили, кожне хотіло мати його для себе, всі бажали йому лише добра, але Якову від усього того, крім великих неприємностей, нічого не лишилося.

Мав він при цьому небувалу нагоду у своєрідній тиші переглянути і обдумати своє минуле взагалі, а недавнє минуле зокрема. Тих кілька місяців, що були завершенням останніх років, видавались йому з цієї діри із потрійними ґратами трохи подібними до вогненної легенди, і інколи він відмовлявся вірити, що це було дійсно і що ще так недавно він був таким великим «чимсь», а тепер ось став таким великим «нічим». Пригадав значно виразніше, ніж звичайно, свою Марусю з Дерманя, що за останній час далеко відійшла від його зору, ніби взагалі увійшла в глибінь подій і в них втопилася разом з Дерманем, а на її місце виринули з тієї ж самої глибини і її заступили інші примарні з'яви. Пригадав і сина свого, і інших рідних і при тому ще раз переконався, що роджений він не для родинного затишку, а для вітрів і буревіїв, що з них він сам зітканий.

Уперше почав бачити з якоюсь провокативною виразністю, кожну зокрема і обох разом, дві дуже подібні істоти, що з них одна звалась Вірою, а друга Шприндзею; подібні своєю легендарністю, дарма що обидві були трагічно далекі одна від одної, ніби з різних планет... Істоти, що так нагло і непрошено ввірвалися в його життя і довгий час були закриті для нього надто несподівано реальністю та надмірною, аж хворовитою, близькістю, що його і бентежило, і не давало віддалі, щоб бачити явище в цілому. Тепер усе це, мов театральна заслона, впало, все оголилось, мов пластичний твір митця, виставлений на показ.

А по суті, це, мабуть, була не дійсність, а скорше несподіваний міраж, так само як і ця його кам'яна яма з тими ґратами і з тим брязкотом ключів за дверима, разом з тим союзником, що приблукав з Познанщини, щоб потрапити сюди за кілограм, як він казав, масла, оскаржений за «расеншанде», що значить «збезчещення раси».

У припливі гніву, щирості й одвертості його покривджений союзник цілими днями патетично оповідав про те масло, і ту «расеншанде», і як все те сталося, і чому сталося. Щоб прихилити Якова на свій бік, ніби сподіваючись від нього якогось збавлення гріха, покривджений почав настирливо роз'яснювати Якову, що «вони», тобто сучасні завойовники, наміряються зробити з його Україною... Покраяти її на смуги, мов шмат м'яса, і віддати заслуженим генералам геть разом із населенням... Позакривати школи, позбавити всіх освіти, вимордувати поетів, обернути всіх у рабів...

Яків звичайно лежав на своєму розхитаному, не тюремного походження, залізному ліжку з руками під потилицею, очима, втупленими у сіру стелю, слухав ті слова і вперто мовчав. А ночами не міг заснути — дума за думою, ніби хвилі морські, перевалювались через нього, розсувалась історія, ганьба і сором розжирали його душу, лють виповнювала всю його істоту. Передумував різні справи, а між тим і деякі свої ще недавні засади боротьби, політики, і багато з того під тиском обставин, проти власної волі його, мінялося.

Мінялося, ніби кусень заліза під ударами ковальського молота. Мов заіржавілі замки старої, викопаної з-під землі скрині, ломилась його пам'ять, і з-під її залежаного тягаря виступала перед ним гола, страшна, майже дика, обросла мохом минувшина його і його предків, що перед нею він мусив спустити свій зір до землі, бо тяжко було дивитися їй у вічі. Скрегіт зубів виривався з його уст. Здавалось, ось-ось він зірветься і виламає ті грати, що замикають вихід назовні. Він був лютий, лютий, мов дикий бик, що його випустили на арену боротьби.

До речі, його примістили в камері «нур фюр», тобто «лише для німців», і, також до речі, їх тут було лише двоє у той час, коли інші камери були напхані, ніби дорожні валізи. Не менше, до речі, й те, що його вкинули сюди і, здається, забули, за винятком перших двох днів, коли то працьовитий пруссак, сержант так званого уряду безпеки на ім'я Бург, старанно і грунтовно списав його життєпис, а не менше старанний колишній енкаведист, Ковальов чи Кошельов, завзято погрожував обернути його у «лєпьошку», якщо він не признається у своїх незнаних гріхах, причому для більшого ефекту його роздягали й оглядали всі його інтимні місця, так ніби шукали там якийсь скарб.

Пошук на сайті: