Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4128
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4158
— Заслабе. Відвик. У мене там кришанка, — сказав Троян не дуже привітливо.

— То, може, почастуєш?

— Газета. Перегорить горло.

— Хай горить. Не вперше. Давай! Це справді вата, — домагалась вона. Він узяв капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на столі, і подав їй. Обоє закурили.

— Отже, яким вітром? Чим завдячую цю справді несподівану візиту? — спитав тим же стриманим тоном.

— А! Різними вітрами. Маю до тебе багато справ.

— Звідки дізналась про мою берлогу?

— Довго казати.

— А ти коротко.

— Від Домахи.

— А ти з нею возилася?

— Приходилось.

— Із братіком бачилась?

— Ні.

— А як же там Пюц, Даргель?

— А! Можеш уявити! Кислі. Побив їхні тузи.

— Ну, і що ж! Чую, батальйонці зовсім у ліс подались.

— Наберуть інших.

— Із західних братів?

— З різних. Із західних, східних. З Берліна новий ес-ес, фон ден Бах, прибуває. І це такий Гінцнер. Генерал.

— Чув. І нові розстріли?

— Чистять тюрму. Готують місця...

— Ну, а... — повільно говорив Троян, шукаючи слова і струшуючи попіл цигарки під ноги, — а як там той... твій... Качан?

— Не знаєш? Його розстріляли! Самі! — швидко, без сліду збентеження відповіла Віра.

— Ясно! Цього ми й сподівались. Січених чекістів вони не вживають. За їхнім законом і ти до самої кости трефна, дарма що за них розпинаєшся. Боги не приймуть жертви. І де ти така народилася?

— А от угадай! — викрикнула Віра виразно, ніби її кольнули.

Яків допитливо дивився, було темнувато, її постать невиразно вирізнялась на тлі стіни.

— А, не важно! — промовив. — Кажи краще, чого прийшла? Хто послав? І для чого? Ти ж даром землю ніколи не топчеш. Та й небезпека. Остання наша зустріч — просто дивуюсь. Інший на моєму місці...

— Небезпека! Яка тепер небезпека! В кожній атмосфері можна звикнути, голубе сизий! Для мене нема небезпеки! А прийшла я ось чого: діло! Гарне діло!

— Знов якийсь Качан?

— Забудь того Качана. Вагон карбованців, що їх привезли до Рівного як майбутню валюту України, — сказала Віра.

— Так що з тими карбованцями? — спитав заскочений Троян.

— А те, що при бажанні ти міг би їх забрати.

— А що значить забрати?

— Поїхати й забрати! І ніякого ризика.

— Жартувати прийшла?

— Яке жартувати? До Рівного привезли вагон карбованців. І їх можна забрати. Хочеш — скажу як!

— За кого ти їх маєш?

— Просто за тих, ким вони є. От і герренфольк, і раса, але інколи спритна напіварійка може водити за ніс найгрізнішого орденського лицаря. І я тобі кажу: іди і забирай півмільярда. Просто хурами. Лежить і на тебе чекає.

— Звучить казково, — сказав Троян, цікавість якого помітно зростала.

— На нашій землі тепер чимало казкових діл твориться. Касиром того так званого банку «для України» є пан Мюллер. З Берліна. У Берліні перебувають його «солодка жіночка» і «солодкі дітки». А оце недавно американці скинули туди чимало тисяч тонн динаміту. І тому пан Мюллер кожного вечора п'є. Що має робити? Товариство є, горілка є. Під Сталінградом б'ють, у Сахарі б'ють, в Берліні б'ють. Де подітися? Куди кинутись?

Оце заходжу до нього ранком, а у нього погром. Піч розібрана, фотелі догори ногами, а сам лежить долічерева на канапі носом у калюжі з битих яєць і хропе. Дивлюсь — течка його розкрита і в'язка ключів ніби навмисне для мене виложена. І документи. Я забрала ключі і документи отак просто, як оту цигарку, і пішла. А згодом бачила його. Блідий! Нещасний! «Що з вами, регірунгсрате?» — питаю. «Ах, знаєте! Жах! Суцільний жах! Ось лист! Двоє моїх дітей! Ви знаєте, що це значить? Для батька?» І я його розумію! Які там ключі?

Троян слухав напружено. Мовчав. Міркував. Знав Віру, знав її можливості, знав, що говорить вона недаремно, що має для цього причини і вони напевно цілком реальні. Одначе все це звучало фантастично. Не міг уявити, як щось подібне могло статися, не міг одразу щось сказати, до того в пам'яті все стояла справа Качана, і остання його розмова з нею, і всілякі інші уявлення.

Початкове його захоплення уляглося. Він був непорушний, дивився байдуже. Вона сиділа на своєму місці, курила цигарку і, здавалось, намірялася щось ще сказати. Троян чекав. Запала хвилева мовчанка. Вона почала першою:

— Але це ще не все, з чим я до тебе прийшла, — сказала вона, зовсім змінивши тон. — Я довго над цим думала, довго вагалася. І, може, знов будеш здивований. Ти ось хвилину тому питав мене, де я така народилась. А як ти думаєш — де? Невже досі не догадався?

Його зацікавлення знов швидко верталося, він дивився на Віру напруженим поглядом, але мовчав. Чекав, що казатиме далі.

— Не догадався? — продовжувала вона обниженим, інтимним тоном. — Таж я... Павліна!

— Не може бути! — вирвалось у нього, і він навіть звівся на ноги.

— Павліна! — промовила вона знов. — Та! Та сама! Іванова дочка, з якою ти бавився в крем'яхи. В яру. На Запоріжжі!

— Не може бути! — Його очі зробились великими, він весь, здавалось, застиг.

— А от може! І це так і є! Хоч вір, хоч не вір! Пригадуєш: Хведір, Ілько, Макар, брат-близнючок Крисанф? Наші перегони біля криничний? Твої три вівці?..

Він почав ходити по кімнаті, але не було в ній йому місця.

— Фантастично! — казав. — І як? І як? Яким чином? Звідки? — дивився на неї пильно.

— Ось так! Як бачиш! Довга, дуже довга і складна повість життя. Але як хочеш — коротко перекажу. Ти ж, напевно, знаєш, що народились ми, тобто я і брат Крисанф, в революцію, як батька не було вдома, бо він був десь там, на війні. Я мала зватись Дарією, бо в святцях була недалеко Крисанфа і Дарія, а нас було якраз двоє. Але мати моя чомусь уперлась, щоб мене назвати Павліною. Брат же лишився Крисанфом. Батьком нашим не був наш батько. Говорять різно. Одні — що це був якийсь саперний капітан, грузин, інші — що це був якийсь ієромонах з монастиря, а то навіть граф Сангушко з Новмалина, в якого мати моя інколи працювала. Так чи так, але коли вернувся батько... Не скажу нічого, ти можеш сам собі уявити. Зрештою, пам'ятаєш, яке життя мала я у себе вдома.

Двадцять четвертого року, як знаєш, батько продав свої десятини на Запоріжжі, забрав нас — свою, як він казав, лаю і переселився до Садок, що біля Шумська, над границею. Купив там дешево у пана землю, і саме тому дешево, що якраз над границею. Границі батько не боявся, а нас було у нього семеро. Я пасла корови і кожний день бачила по той бік границі людей у довгих, сірих шинелях, із шпичастими шапками. Мене манив той, інший, свій, заборонений, відділений простір, я завжди чогось шукала, завжди за чимсь тужила, знаючи, що я в родині небажана. Не раз хотілося піти отак просто, заплющивши очі, навпроти сонця, і пішла б, лише шкода було Крисанфа, якого я любила.

Та одного разу все-таки не видержала. Зібралась під ніч і так через поля, через вівса та ячмені, під хмару, що висувалась із заходу, пішла навмання, без пуття й мети. Гірко, пам'ятаю, плакала, кликала Божу силу на допомогу, але йшла і йшла, жебрала, ночувала, де траплялось, і так дійшла до Києва. А там попала до безпритульних. У п'ятнадцять років мало не стала матір'ю, у сімнадцять мене впіймали на негарному вчинку, і була б потрапила до Сибіру, та, спасибі, слідчий попався, що, пам'ятаю, сказав:

«Тобі не волочитися, а діло робити!» Запитала, яке діло, а він мене до колонії безпритульних справив у Карелію. Там я висунулась — за мови, за політграмоту, за активність, за бистрість розуму. А тоді мене до Москви, до школи, на шпигунку. А далі практичні вправи — до Парижа, по салонах, по курортах, до Вашингтона, до Сан-Франциско, до Токіо. Обносили, обтерли, і вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через Італію, попала сюди, до пана Коха. І от нарешті коло замкнулось. І нарешті ось ти... Якове! Пізнала тебе з першого погляду... Дай ще кришанки!

Подав їй знову капшука, знов скрутила з газети, була, можливо, вперше так схвильована — наче вона знов те худеньке, дике, довгоноге, зацьковане звірятко, Павлінка-байстрючок з тамтого боку яру.

Троян, до краю напруживши увагу, зупинився біля одвірка і, спершися на нього, застиг нерухомо.

— Фантастично! — вирвалось у нього, коли Павліна-Віра замовкла. — Просто не віриться! Ніби якась вигадка! — Його голос при цьому зовсім змінився, а вона затягалася димом, і груди її хвилювались під сірим вовняним светром.

— Так, Якове, — промовила Віра. — Фантастично. І, може, ти знаєш, чому так сталося, бо я не знаю. Я тільки знаю, що ми, діти одної крови, опинилися на протилежних бігунах. Чому це так? І невже не можна знайти якогось компромісу? Таж ми живі люди, маємо розум, серце. І куди все це нас заведе?

— От, маємо... І розум, і серце, а, видно, все це не діє. І не від нас це залежить... Ти ліпше спробуй згадати про це там, з твого боку... Про розум і серце... Про компроміс... Чи, може, ти вже це робила? І що вони тобі відповіли?

Віра мовчала. Здається, вона шукала в собі якогось виправдання і не могла знайти.

— Бачила, що зробили з нашого Запоріжжя? — впав знову запит.

— Це ще, Якове, нічого, — вирвалось у Віри. — Буде ще гірше! Багато гірше! Буде дуже зле! І хтозна, що з цього нашого чудового Дерманя лишиться. А також ти! Що ти думаєш? Невже ти віриш у цю свою справу?

— В Україну, хочеш сказати?

— Таж Україна і там є.

— Є! Для тебе є, для мене нема.

— Але ж це вже так склалося історично.

— Лише я з цим не погоджуюсь.

— Але ж вони перейдуть через тебе.

— Через мій труп? Так! Перейдуть. Чи це їм уперше? І чи, думаєш, востаннє? Перейти через труп — не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не погодиться з рабством.

— То вони зітруть!

— Мертві сорому не мають! Стирають Берлін, може, зітруть Лондон, стерли Карфаген, впала Троя. Але Черчілль он своїм каже, що треба битися на кожній межі, на кожному подвір'ї, на кожному порозі за свою свободу. Чи, може, гадаєш, що свобода — привілей бритів?

— Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились німці!

— І німці також визволяли. Бачила портрет з написом «визволитель»? І сталося б те саме, що й тепер! Через наш труп. Ніколи, ніколи не визнаю рабського ладу на моїй землі! Звідки б він не походив!

— Але ж це бій нерівний! Безперспективний. Треба шукати інших засобів. Інакше з нас нічого не лишиться.

— Не кажу — не треба. Треба! Треба конче знайти інші засоби, але, поки ми їх ще не знайшли, що нам лишається? Не маємо авто, треба їхати волами.

— Це вже питання не авт. Літаків. І ще більше. Вже завтра хтозна-що викотять на сцену!

— Але нічим не вб'ють прагнення честі і свободи! І поки будемо живі... Не ми, не я, не ти — наші діти, внуки, правнуки... Мила! Павлінко! Ти прийшла до мене з іншого світу. Ти — чудо! Дивись! Ця ось хатина, ці двері, ці лави, ці образи! Ти була десь там, далеко... І ти вернулась! До цього ось витоптаного прапрадідівського порога. Сама знаєш, яку ти перейшла дорогу, щоб сюди дійти. Рідна моя! Якщо ти не можеш зробити ще останнього кроку, щоб вийти з-під охорони трьохсот дивізій із танками й літаками, під охорону моєї сотні із самопалами, — вертайся назад. Мене залиш. Я свої мости вже спалив. Для мене нема дороги назад. І мені якраз так подобається. Коли б ти знала, яке чисте, легке і ясне моє сумління, як мені радісно і просторо! — викрикнув він радісним голосом і замовк.

Мовчала й Віра. її слова вичерпались. Сиділа, курила і обводила поглядом стіни, обвішані, ніби в музеї, зброєю. Не було на них, здавалось, порожнього місця. Автомати, кулемети, гранати, револьвери. Віра якось поблажливо дивилась на ці речі. Її уста інколи здригалися, ніби вона хотіла щось сказати. Троян слідкував за нею, за її поглядом, за виразом обличчя і, здавалось, за її думками. В його очах світилась ласка. І так само поблажливість.

— Чи можу я тут у тебе десь переспати? — нарешті запитала Віра.

— Отам! Роздягайся і лягай! — вказав на ліжко, підійшов до нього і почав збирати розкидані автомати.

— Ну, а... ти?

Пошук на сайті: