Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4128
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4158
А коли і ранок прийшов спокійно, Троян звелів повиносити з усіх кутків всі, які лише були, подобизни столів, розставити їх попід соснами, і опісля всі, хто не був у службі, засіли за розговіння. З'явилась перед кожним порція білого хліба, шматок ковбаси і крашанка. Посередині столів появилися ті самі Терешкові пасочки з лойовою свічкою. Потім знайшовся і «піп», що проговорив кілька молитов, а зокрема «Нехай воскресне Бог і згинуть всі вороги його»; ще пізніше всі в один голос проспівали три рази «Христос воскрес», при чому очі у багатьох пойнялися вогкістю. Не обійшлося й без промови — годі було не сказати кількох справді теплих слів, дарма що Залізняк, якому саме припала ця роль, намагався, як і звичайно, бути залізним. Але ж біля нього сиділо не залізо, а тіла і душі, як він сам казав, хоч за кожною спиною висів автомат на двадцять п'ять набоїв. Кожному пригадалося те, що його годі затерти навіть світовою війною, — мама, батько, сестра, брат, радісне «Христос воскрес», дзвони, що бушували цілими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвіли, мов жоржини, що виводили на цвинтарі «кривого танця», або «билися» крашанками, або співали «Ой вже весна красна», або вечорами при перелазах стояли парами, очманілі від кохання. Бійці сиділи за тими своїми столами, і їх годі було пізнати, і навіть Терешко не міг тут нічого помогти, бо й сам командир занімів і посірів, мов дубова кора, ніби він раптом змерз. І його пекла і наскрізь пропікала власна справа. Хто може у цій катастрофі, у цьому всесвітньому потоці, у цьому вулканічному зриві щось ще сказати, коли всі душі перемішалися, мов зерно з половою, і нема вже ні матері, ні сестри, а є лише ворог.

Ніхто не скаже: весь світ брехня, облуда! Але направду як це все назвати?

І проте все-таки було свято, хоча карикатурне і дуже перемішане з трагікою всесвітніх буднів, що були тортурами для кожного серця, яке не забуло ще битися, мов птах у клітці, зненацька позбавлений сонця й простору.

Бійцям, а особливо з поблизьких осель, страх як хотілося поставити чортом чуба і податися на цілу ніч до якої-небудь Пріськи на Шинківцях чи Залужжі або завалитися днів на три до кума на Запоріжжі і випорожнити з ним бодай сулію перваку, щоб отак усе пекло довідалось, що сьогодні празників празник. Ба! Хотілося! Мало чого не хотілося.

А як тільки скінчилось розговіння, як тільки на столі залишилось само яєчне шкарлупиння, піднявся Булава, що сьогодні був черговим старшиною табору. У нього сирий і рвучкий голос. Його команда завжди шорстка і гостра, а тепер вона прозвучала як удар. Усі на свої місця! І ніяких вияснень. Над Бущенщиною знов літаки. Вони скинули летючки. Кілька їх дісталось і до Попівщини. Закликають піддатися, боротьба, мовляв, безвиглядна, всім і все дарується, нікого не будуть карати. Підписані письменники з Києва, генерал, якийсь секретар партії. Але не тільки летючки. Увечері передали з Чеської Борщівки, що дві бригади енкаведистів наступають від Шумська на Гісерну. І що з ними вже стялися відділи командира Андрія Шума. Звідти було чути гарматну стрілянину.

Цього ж вечора стало відомо, що кілька бригад з танками й гарматами появилися й в інших районах. Цього ж таки вечора зі сходу насунула велика, чорна хмара, і до ранку земля знов була вкрита білою верствою снігу. І хоча до полудня в понеділок сніг згинув, однак повітря було вогке, пронизливе, сіре. Над лісом перелетіли три літаки, знов скинули летючки, вимагаючи капітуляції, визначаючи навіть час — п'ятницю двадцять першого. Інакше буде зле. Інакше треба чекати найгіршого. А на доказ того Мизіч, Півче, Мощаницю і Будараж обсадило військо.

Ліс мовчав. Навіть згасли огні. Ночами було тихо і темно, мов у гробі. Минуло ще кілька днів, по селах, кажуть, робили мітинги, вербували людей бити «німецько-фашистські банди», мобілізували, реквізували. До лісу тяглися люди, троянівцям нелегко було відсилати їх назад, пояснювати й переконувати. Що можна тим людям сказати? Їх відсилали до Бущенщини, де творилась окрема бригада добровольців. Але ж жінки? Але ж діти?

 

IV

 

Минали дні і ночі, напружені, на самих нервах, без сну, без їжі, у постійному поготівлі на становищах, на заставах. Забувся хід часу, зникав простір. З вечора, з неділі на понеділок, з двадцять третього на двадцять четверте, в напрямку Мостів на захід розгорілась гарматна стрілянина. Згодом, у тому ж напрямку, вечірнє небо освітилось пожежею. Розвідка донесла, що курені Довбенка і Сторчана пробували прорвати лінію облоги, але це їм не повелося. Бій тривав цілу ніч, цілу ніч горіло небо, перстень облоги стягався, а над ранок ворожі лінії минули Мости і залягли під самим Гурбенським узгір'ям навпроти становищ Ясеня.

Того ж понеділка Троянові стало ясно, що його табір обійдено, що він лишився поза перснем облоги. Залишалось використати нагоду, намацати ворога і вдарити по ньому двома протилетунськими гарматами, знайденими при відступі німців, ще не вживаними, але зовсім готовими до вжитку.

Того ж дня, у тому ж напрямку стрілянина перейшла в барабанний гуркіт. Троянові гарматники гарячкове шукали ціль, і, коли, здавалось, її намацали, загриміли перші стріли. Бійці з напруженням слідкували за гуркотом і свистом своїх стрілен, луна котилась під Бущенський ліс, відбивалась від нього і верталась назад під Дермань. Не було контролю влучання, били навмання, але згодом з обсерваційного пункту Видумка, що біля Чеської Борщівки, змогли уточнити влучання, і по деякому часі ворожа батарея замовкла.

Табір ожив, підбадьорився, набрався духу, і, коли з Чеської Борщівки передали, що збито ворожу батарею, радість була велика. По якомусь часі звідти почала знов бити ворожа гармата, але сама ця коротка перерва багато значила, особливо там, під Гурбами. Настрій було встановлено, і, коли з Верховеччини нагло появились ворожі сили, бійці Царенка зустріли їх такою зливою огню, що ті негайно відступили.

Весь день і цілу ніч тривав бій під Гурбами. Над ранок двадцять п'ятого почало трохи втихати і ніби віддалятися. Замовкла ворожа гармата, і чути було лише окремі кулеметні серії. Десь коло десятої на Попівщину почали прибувати перші учасники тих боїв, що вночі продерлися крізь ворожі лінії. Оповідали, що москалі розгромили становище Ясеня, оточили курінь Сторча, що сторчанці бились до останнього, а тих, що за браком амуніції мусіли здатись, вибито впень. Сотні трупів — військових і не військових.

Москалі мали також великі втрати, були знищені одна їх батарея, кілька танків. Але бій тривав далі. Курені Докса, Довбенка і Мамая вимкнулись з оточення і зайняли нові позиції далі на південь у напрямку Суража.

На Попівщині не було весело, ніч з вівторка на середу була тривожна, сподівались атаки, тим більше що звечора над табором пролетіло кілька літаків і скинуло кілька бомб. Бомби не спричинили ніякої шкоди, але це був знак буревісний.

Бійці і командування їли й спали на становищах. Панувала сувора тиша, але все мовчало. Спробував був, як звичайно, гомоніти Ведмідь, що із своїм незмінним Омельком займав тепер, як він казав, найвище становище, бо на старій сосні. Мов звідтіль найкраще поле обстрілу, усе передпілля, з усіма горбами аж до Залужжя. Омелько спочатку перечив, мовляв, нас тут зістрелять, як ворон, але Ведмідь настояв на своєму, влаштував гніздо, і навіть зі сталевим щитом, що його вирвав із старого танка.

— Мене навчили фіни, — казав він, не уточнюючи, коли і де. — Там била на тебе кожна сосна. Диви, яке «полюшко-поле» перед носом! Лише коти кулею!

— Гаразд, гаразд. Але ти там загачись за сучок і здрімни бодай на хвилину, — відповідав Омелян, якому Ведмідь надокучив своїм вічним гомоном.

— Встигну! Надрімаюсь! Буде час! Дай хоч душу вилити!

— Та вже нарешті вилий! — сердився Омелян.

— Такого одним словом не виллєш. Надто воно накипіло! А тут диви яке повітря. І ось вечероньку підносять. Ей, ти там! — гукав Ведмідь згори на кухаря, що розносив вечерю. — Останнього разу я на твоїй котлеті зуба зламав!

— А навіщо вони тобі, зуби? — казав спокійно куховар, накладаючи до спущеної на мотузці їдунки якоїсь саламахи.

— А чим танки гризтиму? Ех, — казав Ведмідь, заїдаючи саламаху, — прийшов і мій час. Я йому не раз казав, тому Звереву на Луб'янці, тому чортовому синові, а він тільки сміявся, не розумів мене. Що значить — прийде? Поки він прийде — з тебе хіба мох лишиться. Ей, братік, братік! Єдинокровний! Ось дай дихнути! Допекли! Так уже допекли, до самого дна доїли, до печінок... — Омелько на нижній гілці поворушився. Ведмідь на нього не зважав: — Трапиться тобі на сто літ одна така нагода, і хочеться все зголити. Всі ті сто років! До останньої волосинки!

— Набридло, Ведмедю, все те твоє скиглення! — озвався Омелян.

— Мені ще більше обридло! Тому й заліз на оцю сосну! Мені також було б приємніше потанцювати на балу у фраку, ніж тут сидіти. Що? Може, не так? Але ж вигнали з хати в п'ятнадцять років, гонили по всій шостій частині земної кулі, поки не загнали сюди! Мені це також набридло!

— Але ти завжди те саме й те саме! — перечив Омелян.

— Чим, знаєш, бочка накисне, тим і смердить. А коли думаєш, що краще все замовчати, — твоє діло. По-моєму, замовчана правда нікому не принесе добра. Таке мусить переболіти! А тоді, може, хтось отямиться. Звичайно, не я... І не ти... Колесо історії, як кажуть, крутиться, і, може, з'явиться якийсь такий Вашингтон і на цій землі... А може! А може, якраз! Не віриш? Не така, кажеш, душа? Знесе Сталіна, але не знесе Вашингтона? А саламаха, кажу тобі, Омеляне, цим разом смакує, як марципан. Лише трохи замало, — закінчив свою мову Ведмідь.

— Здається, ти й на Кавказі бував? — по короткій мовчанці озвався знизу Омелян.

— Де я, спитай, не бував... Як видужали мене з мого столітнього миргородського гнізда отого проклятого тридцять другого — отаким ще голопузим, так аж до цієї сосни мотаюся між конституціями і проституціями, мов замотеличена вівця. Батька десь там... на Воркуті... на драглі... А мати під тиском сталінської опіки віддала Богу душу... Таки того ж тридцять третього. Географія, що й казати.

— А як ти попав до фіна? — зацікавився Омелян.

— Та... попав... — неохоче відповів Ведмідь. І по хвилині додав: — Ех, фіни! Ех, скажу тобі, народ!

Ведмідь замовк, чекав, либонь, ще запиту, але знизу почулося щось як собаче гарчання. Він глянув униз і побачив, що Омелян, звісивши голову каблучкою, спить.

— Ей, там, герої ще живі? — почувся з землі голос командира.

— Живі, живі, командире! Як білочки!

— Тримайтесь!

— Тримайтесь, командире!

Троян ішов від застави до застави, від гнізда до гнізда. З ним його новий ад'ютант Прохор. Підходив до кожної стійки:

— Здорові, молодці!

— Здоров, командире!

— Як дихаємо?

— Гаразд, командире!

— Повечеряли?

— Ще й як!

— Так кріпіться!

— Видержимо, командире!

Йшов далі. Було темно. Неба не було. Часом накрапало. Як звичайно, шуміли сосни. Під ногами потріскував трусок. Інколи ноги на щось спотикались. Троян бурчав. Прохор присвітлював ліхтаркою, ощаджуючи батерійку.

Доходили до передових, до далеких і найдальших. Поле. Ніч. Вітер. Над Бущенщиною заграва пожежі.

— Спіть по черзі, — казав командир. — Зміни не буде. Але не проспіть царства небесного!

— Як бетон, командире! — відповідали йому. І так до четвертої години. О четвертій Троян іде до свого лігва. Там блимає каганчик, біля телефону чапить помічник Залізняка, Кирило, а сам Залізняк пріє біля свого радіоапарата.

— Щось нового, Кириле? — питає Троян.

— Нічого, командире, — відповідає Кирило. — Товариші підбирають свою згубу! — додав по хвилині.

— Цікаво, скільки їх там згубилося?

— Соток на сім, кажуть...

— Но! Думаю, переборщили.

— Хтозна. Перли просто валом... А їх чекали на честь і сумління.

— А як там світ? — питає Троян Залізняка.

— Стара юшка, командире. Здають Крим. Готовлять ніби офензиву на Броди. З Італії якісь там дивізії перекидають.

Троян зробив якийсь неозначений порух рукою і, не роздягаючись, приліг на лавці з нетесаних соснових тичок... По хвилині він уже хропів. А ще по хвилині заснув і Залізняк, просто сидячи, спершись на глиняну стіну. Згодом заснув і Кирило. Біля телефону сидів залізний Прохор, що міг найбільше видержати, але його очі також злипалися.

Поволі, обережно, під дрібний весняний дощик надходив по-вовчому сірий ранок. Ліс ще спав. Лише час від часу хтось десь кудись, мов сновида, рухався. Прокидались звільна птахи, що ще якось тут задержались, починала просікатись, мов мереживо, перша зелень беріз, під ногами забриніли рослинки, що висотувались з пітьми ночі.

Зі світанком прокинувся і Троян, але діла для нього ще не було. Телефон мовчав. Змінена варта не принесла нічого нового, розвідка з Дерманя, Мизоча й Лебедів також була скупа. Небо так само було спокійне — лише затягнуте і брудне. Большевики, видно, зализували рани і підтягали резерви.

Годинник вицокував хвилини і години. О шостій задиміла кухня. О сьомій прийшов чай. О восьмій змінено варту. Біля дев'ятої почало ясніти небо, відкриватись поле. Біля десятої затих дощ. Обережно проглянуло молочної барви сонце. Потеплішало. Запарували поля, горби, сосни. Під вечір протряхли польові дорожини, засіріла глинковатка.

Пошук на сайті: