Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб2765
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб1734

Кожна країна має своїх борців-патріотів. І немає значення, яка їм судилася доля: визнання чи вигнання, слава чи ганьба, життя чи смерть, любов народу чи його ненависть – кожен із них був частиною своєї нації, особистістю, без якої історія українського народу мала б зовсім інший вигляд. Таким є і гетьман Іван Мазепа з поеми В. Сосюри.

 

Володимир Сосюра

МАЗЕПА

Поема

 

ВСТУП ДО ПОЕМИ “МАЗЕПА”

 

Навколо радощів так мало…

Який у чорта “днів бадьор”,

Коли ми крила поламали

У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби…

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій

Колись жбурнув тебе Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого добра…

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта — велетні дурні.

У тебе так: все безголов'я,

Що на багно кричить: “Блакить!”

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно, воскресить…

Твої шляхи — відчай і камінь,

Така прекрасна й, мов на гріх,

Ти плодиш землю байстрюками —

Багном і гноєм — для других.

У голові твоїй — макуха!

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаскуха,

Малоросійськая тюрма.

Веди ж, безумна, до загину

Мене на розстріли і жуть…

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, син, що йшов за тебе

На смерть і реготи не раз,

Той, що прокляв і Бога й небо,

Аби тобі був слушний час.

Я йшов кривавими житами

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мати,

Щоб ти щасливою була.

 

ПРОЛОГ

 

О, як люблю я рідний край

І в щастя мить і у негоду!

Дунай, Дунаю мій, Дунай,

Ти у піснях мого народу.

Я бачу вод твоїх розбіг

І постать, зігнену судьбою,

Над стародавньою рікою

І сльози у очах старих.

А він колись гігантом був,

В його руках були мільйони

Людей… та “Бог мене забув,

Погнав крізь чорний вітер згуби”, —

Шепочуть страдницькії губи.

Стоїть Мазепа, як докір

Безжальній долі, над водою…

І небо, повне вічних зір,

Те небо вічне долі злої

Відбив його старечий зір…

Стоїть з усмішкою сумною

Колишній велет, богатир.

Худі здіймаються ще груди,

А щоки у сльозах бліді…

Од рук його одпали люди,

Його покинули в біді.

І влада, всемогутня влада,

Навік розвіялась на прах…

Лиш спомини — одна відрада…

Як сльози у сумних очах…

Стоїть старий, о далі милі!..

Стоїть і згадує про все…

Під ним Дунай блакитні хвилі

До моря Чорного несе.

Він сивий весь… Як дві зорі,

Його зіниці світять дико,

Він слухає чаїні крики,

Квилиння їхнє угорі,

Ламає пальці він у хруст,

І лине пісня з скорбних вуст…

Тремтить у творчий він тривозі…

“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,

Що вивела чаєнят при битій дорозі…”

 

На спів нанизує слова

Він про далеку Україну,

І пісня та крізь вічність лине,

Як завжди, юна і нова.

 

І знов минуле ожива…

Коли ж кінець кривавим зливам?..

Колись і він міг буть щасливим,

Та все розбила буря зла

І до Дунаю привела,

Щоб тут він ліг у домовину,

Де все не те й не та блакить.

“Прощай навіки, Україно,

Мені уже недовго жить…

Але в останню смертну мить

 

Твоє ім'я, о мамо люба,

Шептатимуть вигнанця губи”.

І перед сивим і сумним,

Немов могутньою рукою,

Хтось розгорнув життя сувої,

Коли ще був він молодим,

Не знав ні розпачу, ні муки,

І забриніли ліри звуки…

 

I

 

І од зорі і до зорі

При королівському дворі

Танки й музики без перерви…

Там очі хвилюють нерви…

І під крилами віт густих

У тьмі алей цілунки й сміх.

 

Там у далекім зор огні

Все ходять лицарі ясні,

Мов рух меча, метке їх слово.

І паж між ними чорнобровий,

Мов тінь, легким блукає кроком,

Такий стрункий і одинокий.

В його очах туман, вогонь…

Хто він такий, як звать його?

Він задививсь у ночі тьму,

Притис до пліч вузькі долоні,

І чорні кучері на скроні

Упали хвилями йому.

На бархат вій, на владні очі

Вже не одна молилась панна,

Зорею тихою цвіла,

І перед гордою красою,

Непереможною такою,

Встоять ні одна не могла

І потім вічно пам'ятала.

Він панн жінки не відставали…

Він дарував на мить любов

І знов, байдужий, далі йшов.

 

Куди він чорною стрілою,

Немов летить на фоні ночі,

Що загубив, чого він хоче

Тут, над північною рікою?

Кого він жде і відкіля

У тихім парку короля?

 

Та обриває думки лет

Тонкий і ніжний силует,

Що в тьмі все ближче і чіткіше…

Це — пані Зося, удова,

Любов Мазепи чергова.

Вона іде і швидко дише

(Звичайно, буде тет-а-тет…),

Який вибагливий поет

Таку красу вікам опише,

Щоб самому з собою в ґерці

Не вмерти од розриву серця?

Цей стан, ходу і тіні ці,

Що на волоссі й на лиці…

Таке лице — сія неначе…

Це треба мацати і бачить…

 

Що перед ним Еллади міти?

(Пахтить під місяцем левкой…)

Ці губи й плечі треба пити,

Як мед, вино і молоко.

Тремтить під місяцем волосся…

 

МАЗЕПА

 

Ах, пані Зосю, пані Зосю!

Хтось все життя моє кляне,

Що ви так мучите мене!

 

ЗОСЯ

 

Я ледве вирвалась, мій любий!

Він тис мене в кутку так грубо,

Питав: “Його а чи моя?”

Дзвеніли струни і остроги,

Він не соромився нічого…

Я затулялася рукою…

 

МАЗЕПА

 

І от, нарешті, я з тобою!

 

ЗОСЯ

 

З тобою, орле мій ясний!..

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>