Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4077
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4123
                Антосьо нічого не знав, що дома діється; жив собі у Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже й після великодня, та нічого не сказала; а сам він хоч і бачив батька, та не догадувався: вчився собі та й годі.

               

                А час не йшов, а летів... і пролетів. То за цим, то за тим Антосьо й не запримітив, як екзамен настав, і підвода приїхала.

               

                — А що там дома? — питає він хурмана.

               

                — Все по-старому, — відказав той.

               

                Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: і з одним непорадна година, а з двома й не кажи.

               

                — Хай же коні відпочинуть, — каже тоді Антосьо, а ви поможіть мені скластися. — Еге! спам'ятав! а чобіт мені не прислали?

               

                — Ні, — каже хурман. — То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.

               

                — Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!

               

                — Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.

               

                — Та дивіться ж! як мені їхати! — і показав чоботи зовсім викривлені.

               

                — Та вже як-небудь, — каже хурман.

               

                Іде Антосьо, радіє — аж не знає, де сидить: а дома плачу-плачу! і паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх вкупці, то й каже:

               

                — Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, — замість мене, він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко, — каже, — не гніви його милосердного: він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти. — Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.

               

                Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.

               

                Ще цей посланець може й верстви не в'їхав, як Антосьо вже був дома.

               

                — Слава богу, — подумав тато, — що сподобив мене діждати цієї години, що я сина свого бачу, — і каже, — а як ти, сину, вчився?

               

                — Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.

               

                — А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, — заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі! Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.

               

                Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.

               

                — Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато. Антосьо засоромивсь і побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.

               

                Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушники ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.

               

                — Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:

               

                — То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос її дренчить, а очі так й забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся, — такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла чого хотіла.

               

                — Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.

               

                — Слава богу, що минулось, — відказала Мася.— Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б'ється! А правда, мамичко, — додала, — що я й від попівен відмінилась?

               

                Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, — бо то хлопка, каже, — а на панянку шляхетної крові.

               

                — Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в сім-таки селі пани замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після коліївшини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би й взяв тебе: ти знатного роду!

               

                — Попівна! знатного роду! — подумала Мася, — та ще якого знатного! шо панове предків то замучили, то не домучили! — і каже: — дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.

               

                — А! дочко, — озвалась мати, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.

               

                — За попа, — подумала Мася, — і смертельний гріх! Ото це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа — kozia brode!

               

                — Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким диркачем!

               

                — Та я, —  відказала Мася, — вже й сама набрала, тільки заплатіть.

               

                — А покажи, — сказав тато, — чого ти набрала. — Мася й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли і назвати, тільки придивлялись.

               

                — А яке ж ледаче, — кажуть, — так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? — запитали.

               

                — Не дорого, — відказала Мася, — всього п'ятнадцять карбованців. — І понесла назад у валькир.

               

                Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою:

               

                — Пару бичків купив би, річняків!

               

Пошук на сайті: