Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4077
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4123
                — П'ять пнів пасіки, — озвалась паніматка. — Тепер кріпись! сам того хотів-єсь. Що б то було мене послухати! А тепер п'ятнадцять карбованців так — тьху!

               

                — Ти вже й розходилась! — озвавсь панотець, — тих п'ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може в неї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.

               

                Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почув, то так і причвалав.

               

                — Здорова, — каже, — була!

               

                — A! jak sie masz! — озвалась вона, сидючи коло столу, щось вже їла і не подивилась в ту сторону.

               

                — Та й не привітаєшся? — каже Антосьо.

               

                — Nie miala bym roboty, ta z toba sie witala! — відказала Мася.

               

                He сказавши ні слова, Антосьо почав співати:

               

                Їхав ляшок дорогою,

                Лядьськоі натури:

                На кім шапка сивенькая

                З свинячої шкури...

               

                Не співав же далі цієї пісні, а залепетав з своєї голови:

               

                — За ним Мася точилася; так в Тернівці навчилася!

               

                — A ty gdziе sie nauczyl? — гукнула вона.

               

                — В Крутих! — каже Антосьо. — Та знай, що в Крутих лучче вчать.

               

                — Видно пана по халявах, — сказала Мася і показала Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, худі, і на бік, як корси.

               

                — А паню видно по носі, що рилась в горосі, — відказав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, і додав, — рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.

               

                — А ти кров собача! — гукнула Мася і зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут і почав кричати та в долоні припліскує:

               

                — Машка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки: через тин скакала, до панів таскала; мужики зловили, по селі водили, та били у п'яти, бо вона проклята — гу!...

               

                Мася вислухала все та і каже:

               

                — Poczekaj ze, lajdaku!

               

                А Антосьо почав:

               

                — Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, і відвели до тата, бо вона проклята — гу!...

               

                — От проклятий хапокниш! — подумала Мася і розірвала б його, та — рада б мама і за пана, так пан не бере!...

               

                Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати і почала збиратись.

               

                — Куди ти? — каже мати.

               

                — До панства Росолинських піду.

               

                — І сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!.. — І заплакала.

               

                Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй панни жили та пани здорові були.

               

                — Треба ж з wizyta піти! — каже вона. — Що ви знаєте!

               

                Стенула мати плечима і каже:

               

                — Війся-війся! цур тобі.

               

                Росолинські тільки що від обіду встали, як Мася прийшла, і сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір'ю щось базікали. Нічого розказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли вони в таку шкуру вбратись, як черепаха, що й сокирою до живого не доколупаєшся!

               

                З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів, та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: «пом'яни, господи, душі усопших раб своїх». Одна покойова вбралась за дяка, в старий панів сюртук, друга — за паламаря й співають: «вічная пам'ять». Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, і сльози з очей течуть. Пані вже і не сміялась, а тільки: «га!... га!... ах!...» Як ось входить економ, поклонивсь панові, пані, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на цю церемонію та й каже:

               

                — Slyszalem nowine: ksiadz paroch kazal dlugo zyc!

               

                — О! — пан каже.

               

                — Slyszalem, — додав економ. — І тепер там гомін такий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.

               

                Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не жаль було за о. Гервасієм, як за батьком — ні слова: та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа преставляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась й пішла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.

               

                — А де ви були, панно? — питає.

               

                — Gdzie і zawsze, — відказала Мася.

               

                — Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагословились.

               

                Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був не був батько, а все ж він батько, його благословенство і зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволить.

               

                — А покійні, — додала дяківна, — так довго вас кликали: «Масю-Масю! де моя Мася?» Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, та наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позав'язувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: «піди, Тетяно, до Росолинських, вона там».

Пошук на сайті: