Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3568
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3928
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3518
                — А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.

               

                — Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки, чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й кається, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба із'їв на паламарстві, а на долю не нарікає.

               

                — Все ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, аніж паламарем.

               

                — А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб'ють попереду. То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на «изучение» до якого дяка, або таки й додому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не заболить! А «приліжні» все тремтітимуть, щоб не побили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.

               

                В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.

               

                — «По лености» тебе записали, — сказали Антосьові ученики, прийшовши на обід.

               

                — Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кроваті й ногами гойдаючи.

               

                — А битимуть!

               

                — Овва! хай б'ють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.

               

               

                               X

               

                Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.

               

                — Почему ты в класс не ходил? — поспитав смотритель на екзамені.

               

                — Не было сапогов, — відказав Антосьо.

               

                — А почему не учился? — поспитав той. . Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:

               

                — Не было охоты.

               

                — Так вот мы поддадим ему охоты. Взять eгo! — гукнув смотритель.

               

                Розтягли сірому і вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.

               

                Останній празник цього року. Ковинського виключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо додому, Мася і не подивилась на його, все однакова була, та він перемінився: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога, та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухається.

               

                — Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.

               

                — Ні, нема, — відказав Антосьо.

               

                — Треба тебе поськати, — каже Орися.

               

                — Ні, не треба! — озвався Антосьо, все стоя на своїм місці.

               

                — Чого ти наче чужий? — каже мати. Лупнув неборак очима і мовчить.

               

                — Антосю! ти чуєш? — заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матері. Антосьо лиш очима лупнув і почухався.

               

                — Чого ти мовчиш? — допитується Текля.

               

                А він все мовчить, лиш очима поведе.

               

                — А в нас баштан є! — заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нехочу.

               

                — Не, wilсzysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би це вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а це попівна; треба привикать.

               

                Ще до його заговорювали, і вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла і відступилась — та й почала плакать:

               

                — Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!

               

                А Антосьові й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже і сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибирав повну жменю, зв'язав їх у різку і став бити по призьбі, та все приговорює: «а будешь учиться? а будешь? ото тебе; учись!» І другим голосом, наче плаче: «буду, господин учитель! ей-богу, буду!» І знов першим голосом: «я знаю, что будешь! секи его! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!» І тим другим: «ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте! ой-ой-ой!» Як наб'ється вдоволь, то й крикне: «довольно!.. следующий!» I почав, начебто той проситься: «господин учитель! я уже буду учиться». Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там «следующего» позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: «ото тебе, знай! ото учись! А то вы уж разобрали себе!». І на цей лад балакаючи, знов зв'яже різку, і знов те ж починається.

               

                Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися; тепоруха була, то й сердилась що призьби пооббивав, а її треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір'я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.

               

                — Чому ти не підеш, не побавишся, як торік?— каже мати.

               

                — Не хочу я, — озветься Антосьо, — з мужиками заходити; — і піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: недаремно покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!

               

Пошук на сайті: