Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3919
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4205
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3863
               

                Щаслива в бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та щасливіша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любові; що долю й недолю має з ким ділити, — що болить одного, й другого болить. Щаслива в бога та людина. І на душі легко та тихо та блаженно, як в божому раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до цього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад, — на Масю оглянемось.

               

                Зближались зелені свята; всюди мились, білились — і в Люборацької так. Та кому було таки чимало роботи, а вдовиця жила в хатині, що через сіни хатка, то махнула щіткою сюди-туди й у хаті, як в чашечці, чистота біло та чепурно. Та хіба ж на цьому й годі сказати? На зелені свята в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку гілляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина; долівку травою вистелять та татарським зіллям — серце розпливається. Та розривається воно в того, хто не має чим прибрати свій куточок, як люди. І Люборацька сумувала; просила старости, та той ні се, ні те; вдавалась до зятя, а цей ще менше. І сіла, зажурилась, каже: — Господи-господи! Колись на ці свята в мене було весело-весело та зелено-зелено! й за образами май, й по гвіздочках май!.. Всі діточки вкупці, й о. Гервасій — хай царствує, хоч і злий був, — походжає по хаті. А хата була просторна, й на землі трави — хоч качайсь. Господи-господи! Як згадаю, то так було й у мого покійного татуня! Сам ходить старий та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться страшний суд; такі й такі будуть люди! А ми слухаємо, навчаємось... Господи-господи! А тепер ось як буде! В людяного шинкаря й у корчмі краще!

               

                І Текля смутна ходила. А Масі не було дома, пішла до економа.

               

                — Чи не пішла б ти, доню, — каже далі паніматка Теклі — хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть удвойзі.

               

                — Та я вже й сама так думаю, — озвалась Текля, — та куди ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.

               

                Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, зав'язати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю — так на Поділлю звуть клечання, — а під гіллям трава, та ще й не абияка: материнка проміж траву, чебрик і всякі зілля пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; а погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.

               

                — Прислав, — каже, — пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.

               

                Не відказала дівчина, крутнулась на місці й побігла до хати:

               

                — Мамуню! — каже, аж в долоні плеснувши, —то пан Кулинський прислав клечання й трави піввоза! От ідіть, погляньте!

               

                І побігла сама на двір. За нею вийшла й паніматка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як у садочку: й зелено, й запашно, й свіжо-свіжо, аж наче вогко. І перед хатою май стояв, — дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: — а сюди надай, а туди похили.

               

                Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: й личко їй повеселіло, й брова піднялась, і оченята поясніли, — як веселка стала, гожа та рум'яна.

               

                — Добрий то пан отой Кулинський, — почала Текля.

               

                — А видно нічого собі, — озвалась мати. — От коли б сватав Масю!

               

                — Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої, щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні — а твій уже дідуньо — розказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі... З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили...

               

                — А так, — каже Текля, — так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала й підтакувала не раз: — на те вона мати, — думала собі, — щоб її слухати, щоб їй не перечити. А Мася, то вже було й озветься: — та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на ввесь світ голова!.. А хоч би й так, та загули, то нащо згадувати?

               

                — Е! доню! — озветься мати, — якби нашому Антосьові хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!

               

                — Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знайшлося б другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.

               

                — Добре, добре! хай буде по-твоєму, — озветься мати. — Хай я дурна й нерозумна; а все-таки буду поносити татуня, бо покійні правду казали. От і це кажуть було, що в останні часи встане дщер на маму свою — або ти не так?..

               

                — Вже млин розмоловся! — скаже Мася й піде з хати.

               

                Певно й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома, — у економа була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді він поклонився паніматці хлібом.

               

                Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?

               

                Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що крізь щаблі вилітає, не то п'яничка, не то ні, а так собі ні се, ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий, й говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, й він мав коня, рушницю та пару хортів, — от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Не багато вона принесла йому, та не довго й заважала; на четвертім року по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.

               

                Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.

               

                — Через скілька день, — каже, — всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю, та з людьми порадюся.

               

                Первий був о. духовник — ще жив, — до кого Люборацька вдалась за порадою.

               

                — А що ж, — каже старий, — віддавайте, коли беруть.

               

                — За католика?

               

                — За кого бог судив.

               

                — Та чи матиме вона щастя за ним? І віри відцурається, не то що... Ви ж, панотче, її добре знаєте.

               

                — Це вже як бог дасть. Зате вам з плечей злізе.

               

                — Та лучче хай би я терпіла, — озвалась паніматка, — ніж вона має. Бо от і з Орисею; вийшла безщасниця, а він і лається галушницею та обливанцями всіх попрікає... Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом — заплював її нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ця занапастить себе, тоді я вже що?..

               

                — Та Орися не Мася, — озвавсь духовник, — а Мася не Орися; ця не дасть собі в кашу наплювати...

               

Пошук на сайті: