Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб1385
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб860
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб1375
                — А ну, — каже Ґава, — зо мною чи справишся?

               

                — А ну! — каже Антосьо.

               

                — Пожди ж, — каже Ґава, — станьмо нарівні, та по команді.

               

                Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Ґава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

               

                — Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.

               

                Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу знов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стручків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.

               

                — Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір'ю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, а хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.

               

                Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, і йшов — як от лоша за возом. «Може, — думав, — до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава — не жнеться, не коситься. Славно було покачатись в цій траві!       На степку старші посідали. Ґава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.

               

                Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака.

               

                — Він? — показав Карман Іванович.

               

                — Він, здається! — озвавсь Ґава.

               

                — Він, він, — каже Папуша.

               

                І Антосьо глянув: хто б це такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.

               

                — А що, Ковинський, — почав Ґава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а цей його, й мовчать.

               

                — В дорогу, чи що? — каже Папуша.

               

                — Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.

               

                — Люборацький, ступай за ним! — каже Ґава.

               

                — Куди? — питає Антосьо.

               

                — Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї станції.

               

                Рушили хлопці в долину на сонце.