Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.

— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!

— А може, — відповів задумно швець, -тобі хочеться коло нас возитися?

Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.

— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.

— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.

— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.

— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.

— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.

— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.

Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.

— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.

— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.

— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?

Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.

— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. "Це вже запахло мені землею", — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.

— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.

Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:

— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!

— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!

— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.

Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.

— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.

— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.

— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!

Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. "У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу".

Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.

— То ви підете звідси чи ні?

Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.

— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!

— Еге, а мучити бідаків мав силу?

— Я був добрий до вас.

— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.

— Ти сам записався.

— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.

Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.

— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!

— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.

— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.

Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. "Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж", — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!

Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.

— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.

— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!

Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.

— Спали його, тату.

— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.

Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.

— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!

Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:

— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?

— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!

Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.

— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.

Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.

— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.

— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.

Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.

Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.

— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.

— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!

— Пам'ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!

Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.

— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!

— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.

— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.

— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.

— Що ти хочеш од мене ще?

— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.

— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.

— Відпусти по пам'яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…

До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.

— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!

— Як і всі, — опустив голову панотець.

— Ви ж маєте свячену воду?

— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.

Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум'ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.

Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. "Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?" Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.

Iшов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.

— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?

Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.

— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.

 

САМСОН

 

Пахло глиною, вікно цідило непевне світло, груба здавалася сірою, він роздивлявся навколо й дивувався, що не помічав того раніше. Врешті, вставав удосвіта і брів на свою нивку. Жилля напиналося на шиї, довге волосся віялося за спиною, ноги впирались у ріллю, як два стовпи, очі запалювалися вогнем — ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потім сіяв і збирав жниво. Тер у жорнах і сам місив тісто. Сам варив собі борщі, часом ходив і до лісу вполювати дичину. Тоді заходило йому в нутро радісне захоплення.

Пошук на сайті: