Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821

— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?

— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.

— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?

Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.

— Запрошено мене, — сказав він.

— Хто ж тебе запросив?

— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.

— Це вже й ти знахарюєш?

Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.

— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.

— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.

— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.

— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.

— А маєток я поверну?

— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.

— Що ж я тратитиму?

— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!

Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.

Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:

— Зроби мене людиною!

— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?

— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!

Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.

— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.

— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.

— Що за те хочеш?

— Батьків млин.

— Я тобі поверну того млина.

Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.

— Чого ще?

— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум'ятиться ваша душа?

Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.

— В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!

Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.

— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.

— То на сльозах людських побудовано, — сказав песик.

— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…

Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.

— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.

— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.

Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.

— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!

 

ГОЛОС ТРАВИ

 

Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. «Такий малий вогонь і такий дим», — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.

— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.

— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?…

Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. «Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий». Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.

— Це ти біля мене. Варко? — спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави…

До хлопчаків на вигін мчав вершник, і кінь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився і щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, і стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила півнеба. В ній уже не купалася легковажна Варка, а їхав на грімкій колісниці хтось сердитий і палахкий. Вітер дув, однак, не від хмари, а на неї, і стара лишилася спокійна.

— Чи потрібен тобі дощ? — спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв і дивився на неї отой Хтось. — Авжеж, авжеж, — прихитнула головою. — Земля напилася доста. Зерно вже зійшло і добре росте. Трава росте ще буйніше, га?

Слухала, що скаже їй трава. Відповіла те, що їй хотілося. Тоді стара заплющилась і всміхнулася. Таке добре й погідне обличчя стало в неї, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Відтак побачила стара сердите Варчине лице і засміялася тихенько.

— Кров у тобі бушує, Варко! Того голосу ти тільки й слухаєш. А я нє, Варко, я вже гой яка мудріша! Але я вже ветха деньми, Варко. І слухаю я, Варко, голосу трави, а не крові…

Але в цей час, коли сиділа стара чарівниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподівалася. Це щось вона теж не прочула вухом і не побачила оком. Здається, то був запах, якого раніше біля неї не було, а може, тільки подих леготу. Мимоволі насторожилася, і її очі запалали холодним світлом. Просто неї ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а біла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорні й репані, а в руці тримав благенького вузлика.

— Ти чого це сюди заліз? — тонко скрикнула стара. Хлопець став і подивився на неї трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, і було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а він лякатися, більше того, її очі повужчали і щось тепле блиснуло в них.

— Це вже ти прийшов, — сказала вона вмиротворено. — Але я ще тебе не кликала.

— Хіба мали ви мене кликати? — спитав хлопець і підійшов ближче.

— Таж певне, — тихо засміялася вона і захотіла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але він стояв надто близько від неї і заступав їй цілий світ, стара нахмурилася від того.

— Скажіть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? — урочисто спитав хлопець.

— Жабунихою мене не звуть, а прозивають, — відповіла вона. — Насправді ім'я в мене інше…

— Я знаю, Іваниха Галайдиха, — сказав хлопець.

— Сідай посидиш, — запросила вона, бо конче хотіла, щоб зійшов їй з очей.

Він сів біля неї на призьбі, і вони зробилися, як баба з онуком за бесідою. Знову побачила вона простір: хмари на небі й помину не було, так само не було на леваді ні пастушків, ні їхньої худоби, хіба що ген далеко мчав, пригнувшись коневі до шиї, вершник, їй здалося, що повернув до неї біле як стіна обличчя й засміявся, показуючи вишкірені зуби. За мить сіра курява покрила вершника, і зник він з очей, немов у землю запався.

Хлопець біля неї сидів мовчки.

— Здорожився, мабуть, що так важко дихаєш? — спитала Жабуниха.

— Авжеж, — відповів він спокійно. — Цілий тиждень до вас ішов. Сам я з Калинівки…

— Довго йшов, коли з Калинівки.

— А я всі села обходив. Треба було мені розпитатися.

— Про що ж таке розпитував?

— Та самі, мабуть, знаєте. Чекали ж бо на мене…

— Чи я чекала на тебе? — вигукнула Іваниха Галайдиха.

— А то ж як! — сказав хлопець. — Прокинувся я одного разу, і до мене півень підійшов. Іди, каже, бо тобі пора. Кличе вона тебе…

— Півень — птиця свята, — сказала вона. — Чи справді до тебе підходив?

— А що ж мене до вас привело? — спитав хлопець трохи зарозуміло.

Іваниха скосила до нього око й спокійно роздивилася. Його лице майже не було загоріле, а матово світилося. Малі гострі очі видавалися круглі, а на вустах грала легка всмішка.

— А чорна кішка до тебе не приходила? — спитала Жабуниха.

— Чорної кішки не бачив, — відповів неквапно. — Навіть білий хорт не прибігав, тільки півень. Був такий червоний як вогонь…

«Мов оте вогнище на вигоні», — подумала стара й пошукала очима місця, де нещодавно палахкотіло багаття. Але не було там нічого, навіть сліду. Вона здивувалася, і, може, від того зарипіла навколо неї трава. Зарипіло листя, наче дерев'яне поставало, а краєчок тіні від липи, що росла на вулиці, майже дотягся до її ніг. Подивилася на ту тінь, що кащувато наповзала на неї, й аж посунулася. Хлопець біля неї сидів непорушне, блукала тільки на його обличчі та ж таки загадкова усмішка. Іванисі захотілося знову залишитися самою, щоб спокійно прислухатися до мови рослин, неба й землі, — щось би напевне мала почути чи ж відчути. Цей дітвак із зарозумілою посмішкою зараз заважав їй — була при ньому глуха й сліпа. Але не могла прогнати його від себе, адже сидів біля неї спокійно, та й бесіда їхня тільки починалася. Через це вирішила втекти від нього в інший спосіб: очі її сховалися за капшуками повік, рот стулився, руки втопились у рукави сіряка, а ноги підібрала так, що й пальці не визирали з-під спідниць. Відійшла вона від світу зовсім, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок.

— Я, бабо, прийшов до вас недаремно, — сказав хлопець голосно. — Ви чуєте мене? Приснився мені перед кількома днями, як вирушив до вас, сон. У тому сні приходили ви до мене зовсім така, як оце зараз сидите, і сказали: приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи є в мене родимий знак на лівій руці. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для науки. Я не повірив тому сну. Але коли заговорив про це півень, то я перестав сумніватися.

— А Варку Морозівну ти не знаєш? — спитала раптом, наче прокинулася, Галайдиха. — Не чув часом про таку?

Пошук на сайті: