Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx476 Кб3635
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb21275 Кб3917

     — У Веремія ж був кишеньковий годинник на ланцюжку, пам'ятаєте? — спитав Чорт, і Ганнуся з матір'ю, ще не знаючи, до чого він хилить, боязко перезирнулися й кивнули: був.

     — Срібний, — сказала Ганнуся. — Веремій із ним ще з тої війни прийшов і дуже глядів, казав, що цей годинник приносить йому удачу.

     — Що приносить, то приносить, — підтакнув Чорт. — Я ж оце до того й веду, що в тому годиннику захована якась сила.

     — Він же непростий, — сказала Ганнуся. — Там на кришечці напис є: «Веремієві за відвагу».

     — Так-так, за відвагу, — кивнув Чорт закандзюбленим носом. — Веремій ніколи не був хвальком, а тут мені якось прохопився, мовляв, ще як служив він у кінно-гарматному дивізіоні, нагородив його цим срібним годинником сам полковник Алмазов. Відтоді, каже, це мій оберіг. Але я не про те. Я про силу його. Отож як схопили Веремія й доправили до черкаського допру, то кинули його в камеру разом із вуркаганами.

     А там один спритний злодюга примудрився поцупити в нього годинника. Ні, брешу, — сам себе перебив Чорт. — Веремій закмітив, що той витяг у нього дзиґарика, але замість того, щоб відірвати крадієві руку, — ви ж знаєте, що Веремій це може, — придурився, що нічого не помітив і змовчав. А знаєте чого?

     Ганнуся з матір'ю незмигно дивилися на Чорта, який своїми дурними перепитуваннями тягнув із них жили.

     — Ні? Не знаєте? — радів чогось Чорт. — Тоді слухайте. Минула якась там година, аж заходять до камери конвойники. «Кто здєсь Вєрємій? — питають. — На виход!» Усі мовчать. «Кто здєсь Вєрємій? Ілі вам шомполамі уші прачістіть?» Мовчок.

     Тоді Веремій підходить до вурки та й каже: «Виходь, Веремію, бо через тебе нам тут усім дістанеться». Конвойники його зразу хап і — на допит. Може, злодюга ще був би якось відбрехався, та знайшли ж у нього того іменного годинника, не захотіли й слухати ніяких одмовок, розстріляли. А Веремій за якимсь там разом, як переводили їх, утік. За вурками не так наглядають, як за політичними.

     — Якби втік, то обізвався б, — тихо мовила мати.

     — Еге, по-вашому це так просто: взяв та й обізвався. — Чорт почухав свого закандзюбленого носа. — Не те врем'я.

     — І чого б вони приїжджали до нас, якби знали, що Веремія розстріляно? — спитала Ганнуся.

     — А що, знов приїжджали? — здивувався Чорт.

     — Дихати вже не дають, — сказала Ганнуся. — Записали мене в ответчики[35].

     — Слухай, давай хоч тебе з дитиною заховаємо, — Чорт показав совиними очима на колиску.

     — Куди? У ліс, у землянку з оцим писклям?

     — Чого ж у землянку? У нас є надійні люди на хуторах.

     — Ні, — сказала Ганнуся. — Ще трохи підождемо. Може, вони тільки лякають.

     — Може, — погодився Чорт. — Думаю, що поки вони його не знайдуть, то й тебе з дитиною не зачеплять. Де їм знайти кращу приманку для Веремія? Але знай: нам є де тебе заховати. Будеш у теплі й нагодована.

     — До яких пір?

     — Поки все перемелеться.

     — Мені здається, що воно не перемелеться вже ніколи.

     — Усе минає, — сказав Чорт. — Минеться і це.

     Він підвівся і став прощатися.

     Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається, думав крізь сон старезний ворон, що ночував у розсосі петрівчаної груші, теж такої старезної, що сієї весни лиш де-не-де виключила зав'язь. Ворон на хвильку прокинувся, коли рипнули сінешні двері і з хати вийшов вайлуватий чоловік, — навіть у темряві легко було розпізнати його сучкуватого носа. Чорт сів на коня й подався у ніч, а ворон, примруживши очі, знов підпустив до себе напівсон-напівмарення, бо який міг бути глибокий сон у його літа? Він прожив заледве не триста літ, і це був щасливий рідкісний випадок, бо якщо природа й подарувала їм, воронам, таке довголіття, насправді мало хто дотягував і до ста. Більшість гинули ще замолоду від голоду й холоду, від хвороб, що повсякчас переслідували вороняче плем'я. Особливо ж недуги чіплялися до їхніх ніг, які часто підводили, — виходило так, що коли тобі дано крила, то ніг і не треба; а якоїсь зими линув дощ, потім зненацька вдарили морози й кригою скували воронам мокрі крила так, що вони не могли літати й дибали по землі немічними ногами, поки їх не переловили лиси. Ворон тоді врятувався, заховавшись у порожню лисячу нору, його не знайшли, бо ніхто ж не шукає добра у себе під носом. Так ось і в цьому краї: скільки ворон себе пам'ятає, сюди лізуть та й лізуть якісь заволоки, а люди тутешні змушені покидати домівки і йти до лісу, щоб боронити свій край; приплентачі ж сунуть і сунуть хмарами — йдуть пішо, їдуть на конях, на возах, навіть придумали такі залізні полози, якими біжать цілі хати, напхані людом, ще й курить над тими хатами. Двісті літ тому їх не було, але коїлося тут те саме, думав ворон, скрізь панували приблуди, тутешні сміливці святили в лісах ножі, тепер вони знов об'явилися, бо все вертає на коло своє і нічого нового немає під сонцем; люди схильні чинити зло, і, скільки ворон себе пам'ятає, те зло брало гору; люди — чудернацькі створіння, вони постійно вбивають одне одного, тоді як ворони й кігтиком не зачеплять живої істоти, ось і він, чорний ворон, навіть за найлютішої голоднечі не задер ні горобця, ні найдрібнішого мишеняти. Дохлятину, стерво, падло — так, їв, навіть викльовував очі з трупів, бо їх все одно не підняти й не оживити. Смерть є смерть, думав ворон. Десь і моя походжає вже недалечко.

   

               2

    

     І ось, нарешті! Ждали-виглядали й таки діждалися.

     Це було ще не гасло, але його час підоспів. З-за кордону прибули два емісари Юрка Тютюнника, які розпочали підготовку до загального повстання. Сталося це тоді, коли ми, як ніколи, вагалися, потерпали від перевтоми, а то й гострих суперечок.

     Хоча влітку 1922-го ми ще так давали комуні, що з неї сипалась тирса. Чихвостили продзагони, чрезвичайку, міліцію, чонівців, трусили червоні установи, колошматили всіляких активістів, котрі боялися нашого духу, десятою дорогою обминали ліси, добачаючи месника в кожному дереві й кущику. Часом здавалося, що до нас повернулося завзяття, яким повстанство горіло у своєму зачині; селяни знов почали поглядати в наш бік, адже після тривалого голоду наближалися жнива, на які окупант уже роззявив ненаситну пельку. Нікому не хотілося віддавати своє, набуте тяжкою працею, і — чудасія — Ларіонові Загородньому навіть жиди почали підсобляти в Златополі, щоправда, просили отамана видати їм письмову подяку із тризубовою печаткою від найвищого партизанського командування, на що Загородній питав їх зі своєю незмінною усмішечкою: «А якого ж вам ще треба командування, вищого за мене самого?» — «Якби ваша ласка, пане отамане, то від отого, що сидить у Тарнові», — казали всезнаючі жиди. «Добре, — погоджувався Загородній, ховаючи шкіряного мішечка з миколаївками до кишені чумарки. — Я передам генералу Тютюнникові, буде вам і подяка, й печатка. Від самого Петлюри».

     Однак, я ж кажу, не все так гладенько було в наших лавах: усі знали, що післяжнивна пора найкраща для широкого виступу, та як його бути — кожен трактував по-своєму, отамани вагалися, яка тут тактика ліпша. У тій суперечці побили горшки Гупало і Загородній: Денис казав, що треба тимчасово зачаїтися і не чіпати червоних, аби не підставляти селян під розправу, а Ларіон, навпаки, вважав, що саме настала пора духопелити продзагони та іншу червону сволоту.

     І ще б нічого, якби сварилися тільки за те, як воювати, а то ж Гупало згарячу візьми та й ляпни до Загороднього:

     — Тобі, Ларику, добре хоробрість показувати, — тріпнув він своїм піваршинним оселедцем. — А в мене самих тільки братів та сестер дев'ятеро. І кожне ходить у заручниках.

     Гупало враз схаменувся і прикусив язика. Бо що ж тут доброго, як торік, саме на Ларіонів день народження, окупанти спалили його хату, батька Захара розстріляли на місці, а вагітну дружину й тестя закатували в Єлисаветградській ЧК на допитах.

     — Я тобі не Ларик! — одрізав Загородній. — Ларик на базарі свищиками торгує. — Він, як завжди, усміхався, але в тій усмішці було стільки смутку, що краще б він гнівався.

     — Вибачте, пане отамане, — опустив очі Гупало. — Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.

     — А ми з тобою винні? — гостро спитав Загородній.

     — Ми вояки, знали, на що йдемо. А зараз, поки все з'ясується, я закликаю до обачності.

     — Що з'ясується? — ще різкіше спитав Загородній.

     — Становище за кордоном, — сказав Гупало.

     — За яким кордоном?

     — За тим, де наш головний повстанчий штаб.

     — Срать я хотів на такий закордон з високого дерева! — скипів Загородній. — Ти й досі не втямив, хто ми для них? Одного не можу второпати: якщо Петлюра з Тютюнником уже не збиралися вертатися в Україну, то чому ж вони, такі розумні, не передали свої повноваження комусь іншому? Невже у них там не знайшлося людини, здатної керувати боротьбою отут, у своєму краї, а не давати вказівки з чужого болота? Я вважаю, це злочин! Злочин, за який вони мусять відповісти…

     — Тпр-р-ру! — перебив його Гупало. — Ми далеко заїхали.

     — Це я далеко заїхав? — і далі паленів Загородній. — Це я закликав вас до саморозпуску? Чи ті, що возили курвів у хвешенебельних вагонах? А може, й зараз сидять із ними в загранишних рестораціях…

     — Годі вам, — втрутився я в суперечку. — Спершу наведімо лад між собою. Аби менше сваритися, нам потрібне підпорядкування одному отаманові.

     — Навіщо? — здивувався Гупало. — Зараз доведеться діяти невеличкими групами.

     — Все'дно мусимо мати єдиного зверхника, — сказав я. — Для дисципліни й узгодження дій.

     Щодо тактики боротьби, через яку завелися отамани, то я всією душею був на боці Ларіона. Тому відразу сказав, що на час перебування в Холодному Яру та Чорному лісі підпорядковуюся отаману Загородньому.

     Гупало для годиться трохи покрутив носом, почухав корінець оселедця, та потім також зголосився підлягати Загородньому, навіть якщо той зараз накаже засолити на зиму сто діжок червоноголової капусти.

     Тоді ми ще не знали, що до Єлисаветграда вже прибули командувач Чорноморської повстанчої групи, полковник Армії УНР Гамалій та його начальник штабу Завірюха — прибули для організації загального повстання і вже шукали до нас найкоротших стежок.

     Законспірувавшись у Єлисаветграді на приватних квартирах, вони без поспіху, без метушні розпочали поступове налагодження зв'язків із місцевим підпіллям, з надійними, перевіреними людьми, які б вивели їх на отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Збіглося так, що насамперед вони вийшли на Гупала. Денис мав доброго приятеля Миколу Сильвестрова — сина лісника, який не раз ставав у пригоді повстанцям, і ось цей Сильвестров сказав Гупалові, що з ним хочуть зустрітися полковник Гамалій та сотник Завірюха.

     Гупало погодився, але сам призначив день, годину і місце зустрічі — становище вимагало студити й на холодну воду, бо невідомо ще, хто там, звідки і з чим приїхав. Гупало сказав, що ждатиме їх у Чорному лісі на такій-то грабовій просіці о сьомій вечора. Нехай Сильвестров сам проведе їх і покаже дорогу, — при цих словах Гупало поклав руку на ефес кавалерійської шашки і так виразно подивився на свого приятеля, що той зрозумів: у разі провокації його голова покотиться першою.

Пошук на сайті: