Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб1760
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб1131

 

Шкляр Василь

Кров ка­жана

I. Вбивс­тво іде­аль­не

1

То­го дня я при­нес­ла із лісу га­да, а вночі за­гинув мій чо­ловік. Усе в ць­ому світі має свої прик­ме­ти і пе­редвіс ни­ки.

Не знаю, чи то бу­ла от­руй­на змія, чи вуж, ад­же во­дяні вужі не ма­ють жов­тих «ву­шок», але досі тіло бе­реть­ся си­рота­ми, ко­ли зга­даю, як, по­вер­нувшись до­дому, ще в холі розстібну­ла на сумці блис­кавку і вгледіла скру­чену там га­дюку. Ні, спер­шу я навіть по­дума­ла, що то па­сочок від моєї вечірньої сукні — він та­кож із тем­ної шкіри, ок­руглий, зав­тов­шки з ве­ликий чо­ловічий па­лець, — та по­ки мірку­вала, як він міг там опи­нити­ся се­ред моєї нижньої білиз­ни, «па­сочок» підвів плес­ка­ту брид­ку голівку і бриз­нув на ме­не дво­ма кра­пель­ка­ми от­руй­них очиць.

Я навіть не зду­жала за­вере­щати, тіль­ки відсах­ну­лася аж до стіни, при­лип­ла до неї й заціпеніла. Але пог­ляд мій так і при­кипів до га­да, який вигрів собі ку­бель­це… на моєму ліфчи­ку й тру­сиках.

Нев­же й­ому по­добаєть­ся цей за­пах? Нев­же він вди­хає й­ого так са­мо, як це ро­бив ще го­дину то­му мій душ­пастир отець Се­рафим? Лісо­ва га­лявин­ка пах­ла осінніми тра­вами й стиг­лим лис­тям ліщи­ни, а він, після всь­ого, ліг горілиць і пок­лав собі на об­личчя мої лілові тру­сики. Потім, знов ме­не обціло­ву­ючи і ви­лизу­ючи, ска­зав: «У те­бе на сіднич ках ли­шили­ся ви­ям­ки від ліско­вих горішків. Я хо­чу їх роз­гла­дити».

Ось так і цей гад. По­водив своєю хит­рою голівкою і знов опус­тив її на те місце, де на ліло­вому єдвабі при­шер­хла во­лога пля­мина. Від тієї су­мир­ності мій жах та­кож скру тив­ся ка­лачи­ком, ли­шила­ся тіль­ки три­вога. Я стру­сила із се­бе заціпеніння, навстіж відчи­нила двері у холі, на ве­ранді… і знов од­сахну­лася вбік.

Гад ме­не зро­зумів: він по­волень­ки виліз із сум­ки і, зви­ва­ючись усім своїм дов­гим тілом (ним справді мож­на бу­ло двічі опе­реза­ти мій стан), по­повз пря­мо надвір, потім без жод­них ва­гань по­тяг­ся пла­зом до річки, яка май­же впри­тул при­лягає до на­шої са­диби. Че­рез те мені хотіло­ся б ду­мати, що то був во­дяний вуж.

Ска­жи ко­мусь — не повірить. Хо­ча ціка­во бу­ло б пе­ре мо­вити­ся про та­ку хи­мер­ну при­году бо­дай із Нес­то­ром (мій чо­ловік на вся­ку чу­дасію мав своє особ­ли­ве по­яс­нен ня), але з чо­го по­чати? Що ти пішла до лісу по гри­би не з ко­шиком, а з фірмо­вою сум­кою на «блис­кавці», у якій пригріла зміюку? Чи з то­го, як ти схиб­ну­лася че­рез от­ця Се­рафи­ма і відда­ла й­ому спер­шу ду­шу, а потім і тіло?..

Я взя­ла сум­ку і дво­ма паль­ця­ми по­вики­дала білиз­ну до бруд­но­го шмат­тя. Зміїно­го сли­зу на ній не бу­ло. Потім підня­лася скри­пучи­ми східця­ми на горішній по­верх, зай­шла до спальні пе­рев­дягну­тися. Дов­го сто­яла пе­ред дзер­ка­лом го­лою, тор­ка­лася сво­го тіла, ніби шу­кала на нь­ому не­види­мих слідів, але ні — навіть ви­ямок від ліско­вих горішків не бу­ло. Хо­ча я доб­ре чу­ла, як па­далішні пло­ди ліщи­ни гос­тро впи­нали­ся в мої опук­ли­ни, яки­ми стіка­ла га­ряча вільгість.

Од­нак я зна­ла, що все в ць­ому світі має свої прик­ме­ти й сліди. Відчу­вала, що з пев­но­го ча­су ста­ли повніши­ми мої гру­ди, навіть сос­ки та бру­натні кру­жаль­ця нав­ко­ло них побіль­ша­ли, і там я та­кож ста­ла чут­ливішою і щедрішою.

Ніздрі на ко­рот­ко­му но­сику без­до­ган­но круглі й тро­хи відкриті. А моє чер­во­не від при­роди во­лос­ся, яке всі вва­жа­ють фар­бо­ваним, те­пер аж го­рить вог­нем, й отець Се­рафим жар­то­ма нах­ва­ляєть­ся пе­рех­рести­ти ме­не на Се­рафи­му, ад­же це ім’я оз­на­чає вог­ненний ан­гел.

Він, як зго­дом зізнав­ся, по­бачив у мені ан­ге­ла ще за пер­шої зустрічі, ко­ли приїхав вис­вя­тити наш дім, де відне­дав­на все пішло шке­реберть. Влас­не, не­щас­тя й по­чали­ся звідтоді, як ми ку­пили цей бу­динок і, щоб роз­ра­хува­тися з бор­га­ми, про­дали свою місь­ку квар­ти­ру.

Але про це потім…

Ска­жу тіль­ки, що й після вис­вя­чен­ня оселі спра­ви в мо­го чо­ловіка не поліпши­лись, од­нак отець Се­рафим за­пам’ятав стеж­ку до на­шого до­му і ра­до прий­няв зап­ро­шен­ня Нес­то­ра заїжджа­ти до нас на… ри­болов­лю.

Уже че­рез тиж­день до на­шого дво­ру підко­тив й­ого сірий «опель», але вий­шов із нь­ого не піп у рясі, а без­до­ган­но скроєний чо­лов’яга у синіх по­тер­тих джин­сах і чорній шкірянці. Хіба що тем­на ко­рот­ка бо­рода та во­лос­ся, гла­день­ко за­чеса­не на­зад і схоп­ле­не у ко­сич­ку, на­гаду­вали в нь­ому свя­щен­нослу­жите­ля.

— Да­вай­те знай­оми­тись, — ска­зав він. — У ми­ру Сергій. — І, при­тулив­шись гу­бами до моєї ру­ки, так по­дивив­ся у вічі, що тілом про­котив­ся ле­гень­кий струм. Ці очі. Тро­хи роз­косі і нес­подіва­но сірі на смаг­ля­вому лиці, во­ни при­тягу­вали і стра­хали.

— Нас­тя, — ска­зала я. — Анас­тасія.

Сторінка 1 з 87 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 > У кінець >>