Василь Шкляр - Кров кажана

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб2258
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб1755

 

Шкляр Василь

Кров ка­жана

I. Вбивс­тво іде­аль­не

1

То­го дня я при­нес­ла із лісу га­да, а вночі за­гинув мій чо­ловік. Усе в ць­ому світі має свої прик­ме­ти і пе­редвіс ни­ки.

Не знаю, чи то бу­ла от­руй­на змія, чи вуж, ад­же во­дяні вужі не ма­ють жов­тих «ву­шок», але досі тіло бе­реть­ся си­рота­ми, ко­ли зга­даю, як, по­вер­нувшись до­дому, ще в холі розстібну­ла на сумці блис­кавку і вгледіла скру­чену там га­дюку. Ні, спер­шу я навіть по­дума­ла, що то па­сочок від моєї вечірньої сукні — він та­кож із тем­ної шкіри, ок­руглий, зав­тов­шки з ве­ликий чо­ловічий па­лець, — та по­ки мірку­вала, як він міг там опи­нити­ся се­ред моєї нижньої білиз­ни, «па­сочок» підвів плес­ка­ту брид­ку голівку і бриз­нув на ме­не дво­ма кра­пель­ка­ми от­руй­них очиць.

Я навіть не зду­жала за­вере­щати, тіль­ки відсах­ну­лася аж до стіни, при­лип­ла до неї й заціпеніла. Але пог­ляд мій так і при­кипів до га­да, який вигрів собі ку­бель­це… на моєму ліфчи­ку й тру­сиках.

Нев­же й­ому по­добаєть­ся цей за­пах? Нев­же він вди­хає й­ого так са­мо, як це ро­бив ще го­дину то­му мій душ­пастир отець Се­рафим? Лісо­ва га­лявин­ка пах­ла осінніми тра­вами й стиг­лим лис­тям ліщи­ни, а він, після всь­ого, ліг горілиць і пок­лав собі на об­личчя мої лілові тру­сики. Потім, знов ме­не обціло­ву­ючи і ви­лизу­ючи, ска­зав: «У те­бе на сіднич ках ли­шили­ся ви­ям­ки від ліско­вих горішків. Я хо­чу їх роз­гла­дити».

Ось так і цей гад. По­водив своєю хит­рою голівкою і знов опус­тив її на те місце, де на ліло­вому єдвабі при­шер­хла во­лога пля­мина. Від тієї су­мир­ності мій жах та­кож скру тив­ся ка­лачи­ком, ли­шила­ся тіль­ки три­вога. Я стру­сила із се­бе заціпеніння, навстіж відчи­нила двері у холі, на ве­ранді… і знов од­сахну­лася вбік.

Гад ме­не зро­зумів: він по­волень­ки виліз із сум­ки і, зви­ва­ючись усім своїм дов­гим тілом (ним справді мож­на бу­ло двічі опе­реза­ти мій стан), по­повз пря­мо надвір, потім без жод­них ва­гань по­тяг­ся пла­зом до річки, яка май­же впри­тул при­лягає до на­шої са­диби. Че­рез те мені хотіло­ся б ду­мати, що то був во­дяний вуж.

Ска­жи ко­мусь — не повірить. Хо­ча ціка­во бу­ло б пе­ре мо­вити­ся про та­ку хи­мер­ну при­году бо­дай із Нес­то­ром (мій чо­ловік на вся­ку чу­дасію мав своє особ­ли­ве по­яс­нен ня), але з чо­го по­чати? Що ти пішла до лісу по гри­би не з ко­шиком, а з фірмо­вою сум­кою на «блис­кавці», у якій пригріла зміюку? Чи з то­го, як ти схиб­ну­лася че­рез от­ця Се­рафи­ма і відда­ла й­ому спер­шу ду­шу, а потім і тіло?..

Я взя­ла сум­ку і дво­ма паль­ця­ми по­вики­дала білиз­ну до бруд­но­го шмат­тя. Зміїно­го сли­зу на ній не бу­ло. Потім підня­лася скри­пучи­ми східця­ми на горішній по­верх, зай­шла до спальні пе­рев­дягну­тися. Дов­го сто­яла пе­ред дзер­ка­лом го­лою, тор­ка­лася сво­го тіла, ніби шу­кала на нь­ому не­види­мих слідів, але ні — навіть ви­ямок від ліско­вих горішків не бу­ло. Хо­ча я доб­ре чу­ла, як па­далішні пло­ди ліщи­ни гос­тро впи­нали­ся в мої опук­ли­ни, яки­ми стіка­ла га­ряча вільгість.

Од­нак я зна­ла, що все в ць­ому світі має свої прик­ме­ти й сліди. Відчу­вала, що з пев­но­го ча­су ста­ли повніши­ми мої гру­ди, навіть сос­ки та бру­натні кру­жаль­ця нав­ко­ло них побіль­ша­ли, і там я та­кож ста­ла чут­ливішою і щедрішою.

Ніздрі на ко­рот­ко­му но­сику без­до­ган­но круглі й тро­хи відкриті. А моє чер­во­не від при­роди во­лос­ся, яке всі вва­жа­ють фар­бо­ваним, те­пер аж го­рить вог­нем, й отець Се­рафим жар­то­ма нах­ва­ляєть­ся пе­рех­рести­ти ме­не на Се­рафи­му, ад­же це ім’я оз­на­чає вог­ненний ан­гел.

Він, як зго­дом зізнав­ся, по­бачив у мені ан­ге­ла ще за пер­шої зустрічі, ко­ли приїхав вис­вя­тити наш дім, де відне­дав­на все пішло шке­реберть. Влас­не, не­щас­тя й по­чали­ся звідтоді, як ми ку­пили цей бу­динок і, щоб роз­ра­хува­тися з бор­га­ми, про­дали свою місь­ку квар­ти­ру.

Але про це потім…

Ска­жу тіль­ки, що й після вис­вя­чен­ня оселі спра­ви в мо­го чо­ловіка не поліпши­лись, од­нак отець Се­рафим за­пам’ятав стеж­ку до на­шого до­му і ра­до прий­няв зап­ро­шен­ня Нес­то­ра заїжджа­ти до нас на… ри­болов­лю.

Уже че­рез тиж­день до на­шого дво­ру підко­тив й­ого сірий «опель», але вий­шов із нь­ого не піп у рясі, а без­до­ган­но скроєний чо­лов’яга у синіх по­тер­тих джин­сах і чорній шкірянці. Хіба що тем­на ко­рот­ка бо­рода та во­лос­ся, гла­день­ко за­чеса­не на­зад і схоп­ле­не у ко­сич­ку, на­гаду­вали в нь­ому свя­щен­нослу­жите­ля.

— Да­вай­те знай­оми­тись, — ска­зав він. — У ми­ру Сергій. — І, при­тулив­шись гу­бами до моєї ру­ки, так по­дивив­ся у вічі, що тілом про­котив­ся ле­гень­кий струм. Ці очі. Тро­хи роз­косі і нес­подіва­но сірі на смаг­ля­вому лиці, во­ни при­тягу­вали і стра­хали.

— Нас­тя, — ска­зала я. — Анас­тасія.

Як­що пок­ласти ру­ку на сер­це, то вже до то­го я ба­гато чо­го нас­лу­хала­ся про от­ця Се­рафи­ма, яким заціка­вила­ся навіть сто­лич­на пре­са. Од­но­го ра­зу кар­лик Івань­ко — наш до­машній сто­рож і помічник — ска­зав, що й­ому по заріз тре­ба п’ять гри­вень.

— На пи­во? — спи­тала я.

— Ні, — кар­лик пок­ру­тив ве­ликою, як у ко­ня, го­ловою. — Івань­ко хо­че щось ку­пити. — Він зав­жди го­ворив про се­бе в третій особі. — Івань­ко вам по­каже. І потім справді по­казав. На мій по­див, це був ілюс­тро ва­ний жур­нал з прос­то­рою стат­тею про от­ця Се­рафи­ма.

Щоб уник­ну­ти зай­вих пліток і до­мислів, на­веду ок­ремі ви тя­ги з тієї статті, які — те­пер я вже пев­на — є чис­тою прав дою. Бо тоді, ко­ли чи­тала її, напівле­жачи у шез­лонґу, під лоскіт со­няч­них про­менів та Івань­ко­вих по­зирків (я за­горя­ла при нь­ому без ліфа), все це ви­дало­ся мені сен­сацій­ною поб­ре­хень­кою.


 

ЕК­ЗОРЦИЗМ, АБО ВИГ­НАННЯ ЗЛИХ ДУХІВ


 

Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва має два ро­ки ста­жу цер­ковної служ­би. До то­го він був май­ором росій­ської армії, во­ював у га­рячих точ­ках, але, щоб пе­реїха­ти на Батьківщи­ну, зму­шений був звіль­ни­тися у за­пас.

Втім, до пе­реїзду в рідні краї відстав­ний май­ор ще встиг закінчи­ти біблійні кур­си у місті Курсь­ку, а вод­но­час і ас­тро­логічну шко­лу Пав­ла Гло­би. В Ук­раїні прой­шов адап­тацію на бо­гос­ловсь­ких двомісяч­них кур­сах у Та­ращі, після чо­го й­ого вис­вя­тили на свя­ще ни­ка.

А ко­ли став нас­то­яте­лем хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва в селі Гос­тра Мо­гила, то й по­чали­ся ди­ва… Со­няч­ний чер­вне­вий день. На подвір’ї цер­кви зібрав­ся на­товп.

Якась роз­патла­на жінка тру­сить­ся в ли­хоманці, її квітчас­та хус­тка з’їха­ла на по­тили­цю. Во­на три маєть­ся за ру­ку свя­щени­ка, але та­ке вра­жен­ня, що вхо­пила­ся за елек­трич­ний дріт. Жінка з усіх сил ре­пе тує, а тоді па­дає на коліна і по­чинає гав­ка­ти. «Бісну ва­та», — про­кочуєть­ся на­тов­пом спер­шу шепіт, а відтак чу­ти ди­тячий плач, кри­ки і стогін…

Пох­му­рий осінній ра­нок. Ста­ра де­рев’яна цер­ква підня­та над зем­лею, бо стоїть на ду­бових па­лях, як ото ко­мора для збіжжя. Влас­не, ще до­недав­на тут і справді бу­ла кол­гос­пна ко­мора. На во­ротях в око відра­зу впа­дає ого­лошен­ня: «ОЗ­ДО­РОВ­ЧИЙ МО­ЛЕБЕНЬ ПРО­ВАДИТЬ­СЯ ЩОВІВТОР­КА І П'ЯТ­НИЦІ ОКРІМ ДВУ­НАДЕ­СЯТИХ СВЯТ. ПО­ЧАТОК О ДЕВ'ЯТІЙ ГО­ДИНІ».

Мо­лебень ць­ого ра­зу відбу­ваєть­ся в церкві. Пе­ред ана­лоєм сто­ять кіль­ка мо­лодиць і троє чо­ловіків зі свічка­ми в ру­ках. Підхо­дять ще дві припізнілі жіноч­ки й один хлоп­чи­на. Із за царсь­ких воріт ви­ходить отець Се­рафим і рап­том ка­же:

— Дівча­та! Хто роз­бив но­са — хай вий­де з хра­му.

Жінки роз­губле­но див­лять­ся од­на на од­ну, а тим ча­сом отець Се­рафим ки­дає су­ворий пог­ляд на од­ну з тих, що припізни­лися:

— Я до вас звер­та­юся.

Який­сь час жінка спан­те­личе­но і бла­галь­но ди­вить ся на от­ця Се­рафи­ма, потім зад­кує до ви­ходу…

Я прик­ри­ла жур­на­лом своє сим­волічне бікіні й спи­тала в Івань­ка:

— Як це… роз­би­ла но­са?..

— Як як! — зди­вував­ся кар­лик з моєї нев­то­роп­ности, хоч вид­но бу­ло, що й­ого потіши­ло це за­питан­ня. — Мас­турбація, ось як!

— Що-о-о?

— Чи ця… Як во­на… — Івань­ко вту­пив­ся в жур­нал, що ле­жав на моїх стег­нах, на­че ба­чив крізь нь­ого, і й­ого рух­ливі по­пелясті очі, мов жор­на, зак­ру­тили­ся то в один бік, то в дру­гий. — О, зга­дав! Менс­тру­ація! Юшить, як з но­са…

— Фу-у-у! — Івань­ко все знає. Ще біль­ше за по­па!

— Он як, — ска­зала я і знов узя­лася чи­тати.

Отець Се­рафим на­казує по­лиши­ти храм і мо­лоди кові.

— Чо­му? — ди­вуєть­ся той.

— Бо нех­ре­щений! — по­яс­нює яс­но­видець, і хло­пець покірно ви­ходить.

Тіль­ки тоді роз­по­чинаєть­ся оз­до­ров­чий мо­лебень.

Отець Се­рафим за­ходить за царські во­рота й чи­тає мо­лит­ву, а тут, пе­ред ана­лоєм, по­чинає діяти­ся щось нез­багнен­не. Од­на жіноч­ка, плям­ка­ючи гу­бами, ніяко­во всміхаєть­ся, дру­га дрібо­тить но­гами, тре­тя б’є се­бе ку­лака­ми в живіт. Мо­лодий, але вже си­вий чо­ловік ви­риває на собі жмут во­лос­ся…

Потім свя­щеник підхо­дить до кож­но­го з них, три­має ру­ку над го­ловою, щось не­вираз­но ше­поче і дму­хає в об­личчя. Кожній жінці він ще й кла­де свої ру­ки на талію. Після ць­ого од­на мо­лоди­ця впа­ла нав­колішки і ста­ла щось зби­рати на підлозі, хоч там нічо­го не бу­ло.

Уже над­ворі во­на роз­повіла, що їй бу­ло по­роб­ле­но на сли­вах, — сусідка відь­ма, по­шеп­тавши на сли­ви, при гос­ти­ла ни­ми не­щас­ну.

— А я ме­кала, — зізнаєть­ся ще од­на жінка з ко­зиня чим ви­разом на об­личчі. — Мені на ко­зах по­роб­ле­но.

Сторінка 1 з 42 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 > У кінець >>

Пошук на сайті: