Григір Тютюнник - Син приїхав (СКОРОЧЕНО)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav_Skorocheno.docx)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav_Skorocheno.docx27 Кб478
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav_Skorocheno.fb2)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav_Skorocheno.fb235 Кб447

 

ГРИГІР ТЮТЮННИК

СИН ПРИЇХАВ (СКОРОЧЕНО)


     
     На початку серпня, в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, які після війни подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного. Скрізь по дворах чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батько, захмелілий від радості, бадьоро пояснює: «Та отак і отак. Хіба забув?» Або: «Мамо, яку вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду». 
     Отакого сонячного суботнього передобіддя приїхали гості й до Ники-фора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, з витрішкуватима очима, уже з пузцем, у капроновому капелюсі в дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, рум'янолика й догідлива і з ними одинадцятимісячний онук Борко, витришкуватенький опецьок з руденьким чубчиком. 
     «Таж викапаний татусь!» — щасливо цокотіла Дзякунка. Вона була руда, син удався в неї, а онук — у Павла, тому й раділа. Натішившись Бор-ком, заходилася цілувати невістку та дякувати, що отак догодила, такого гарного онука привела на світ. 
     Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як більшість гостей, а на власному «Москвичі» тютюнового кольору. Машина була нова, і все в ній блищало. Сидіння було заслано вовняними килимами, а заднє та бокове скло завішені репсовими фіранками. Все це Павло придбав задовго до купівлі самого автомобіля. 
     «Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять». Спочатку думав, що брати дружину на зарплату в сто п'ятдесят карбованців та ще й у гуртожиток не годиться. Коли ж за стаж та мовчазну працьовитість дали кімнату в новому будинку і перевели у майстри, розмірковував так: назбираю грошей на машину і на все, що до неї треба, тоді й одружуся. Бо якщо зробити це зараз, то гроші підуть на меблі та інші всякі жіночі забаганки. 
     Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки. Адже це теж гроші: дорога, гостинці, новий костюм. Не з'явишся ж у поношеному! 
     Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, хороший заробіток і почувався так, як йому хотілося: спокійно, впевнено, незалежно. 
     «Москвича» у двір батькові відразу не завів, а лишив біля воріт, понакривавши колеса брезентовими фартушками. 
     Батько сказав, що, може б, Павло поставив машину в холодок під грушу, але син поважно відказав, що хай, мовляв, постоїть, щоб під рукою була. 
     Старий Дзякун зрозумів його і замовк, тонко усміхаючись: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно. 
     Доки в хаті варилось і смажилось, чоловіки походжали біля машини, милуючись нею. 
     — Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? — питався сина Никифор. 
     — Уся зміна. Двадцять сім чоловік. 
     —  О—о! — підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.— Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять». 
     Син відповів, що він це вміє ще з полкової школи. «У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге... на такі наряди посажу, що в по-лучку тільки розпишеться». 
     Мимо машини та батька з сином проходили люди, здоровкались шанобливо, на що Павло відказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: «С—с—те!» 
     Дехто й зупинявся, розпитував батька, де та ким Павло працює, які гроші заробляє, а напослідок, роздивляючись машину, питав, скільки ж це «добро» коштує, на що син зхолодною посмішкою відповідав: «Всі гроші!». 
     Одягнений він був у новенький костюм, приблизно такого ж кольору, як і «Москвич», взутий у нові жовті черевики, а тугу рудувату шию міцно стискав комір нейлонової сорочки. Коли Павло говорив з дядьками, «то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових черевиків...» 
     Тим часом у хаті не припинялися балачки. 
     Рита розказувала, як Павлушу цінують на роботі, одержав дві грамоти. Премія щомісяця йде... 
     «— Та він у нас такий, що і зробить і змовчить... і старшого послухає,— озвалася од печі Дзякунка.— І змалечку такий. 
     -  В квартирі в нас,— вела далі Рита,— все є: гарнітур житомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огоньок», стіральна машина «Ністра», пилосос...» Хвалилася, що грошей вистачає, ще й на книжку кладуть, а Павлуша у вихідні, бува, підробляє на машині. Треба ж її окупити. Та й на бензин теж потрібно. 
     «Ачогож,— раділа Дзякунка.— І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб!» Потім ніжно сокотіла до онука, пригощаючи його кружечками підсмаженої картоплі....Обідали довго й з горілкою. Павло й тост виголосив: « — Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком. 

     -  І щоб усе було харашо,— вставила Дзякунка. 
     -  Всьо в наших руках,— сказав Павло. 
     - Якумієш жити, то все харашо й буде,— багатозначно вирік Дзякун». Вимили і взялися до їжі. Борко заліз до діда і торкав його за вуса. 
     Дзякунка сказала, що їй так кортить побачити сватів хоч одним оком. А до Шишак не так уже й далеко. Никифор прикинув, що верстов сімдесят буде. 
     «— А я от скільки не наблюдаю життя,— повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло,— то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепочуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори». 
     Никифор аж прикахикнув удоволено: ай який розумний, клятий хлопець! Справді, навіщо ж ганяти новеньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад! А свати, як схочуть, то приїдуть і автобусом. 
     Після обіду Павло урочисто відімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку (напівпальто з плюшу), глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові — сірий костюм. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку, а свекрусі в'язану кофту і донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві зарплати. 
     Никифор відразу все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може його зараз вдягнути — не сезон. 
     Рита заколихала Борка, взяла сапку і подалася на грядку, хоч її і відмовляли. А Павло пішов відпочивати на пахучому сіні. Коли Никифор прийшов подивитися, чи добре влаштувався син, той спитав: 
     « — А риба, тату, в нашій річці є? 
     —  Є, синок. ...Як хочеш, то я візьму завтра кімлі (сіпку)у Семена Портнівського, та й підеш з кимось із хлопців, повтішаєшся». 
     Павло сказав, що він і сам спіймає, аби кімля була добра. Батько і тут погодився: дійсно, що спіймаєш удвох, те треба буде на двох і ділити. 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: