Григір Тютюнник - Бовкун

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_bovkun.docx)Tyutyunnik_grigir_bovkun.docx27 Кб651
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_bovkun.fb2)Tyutyunnik_grigir_bovkun.fb233 Кб565

 

Григір Тютюнник


БОВКУН


Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стоявна базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку.Купувати доводилося:у неп —коня, у війну —сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуджита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і булочим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука всадку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброгозаводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садоквважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося наузвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкращепитво —наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим,кого знав Свирид за людей путніх —не хитрих, не підлабузливих,роботящих, яким був і сам: у роботі —віл, у пораді —мудрець, укомпанії —співака та веселун.За п’ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та,бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався,щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим —за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида.

Простоголова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши нез хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що неперекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілихдесять років. Проте голова наполіг, тодовелося взятися за гуж. У селій досі ще пам’ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,175 навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та неганялися завітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром,брався хтось занепосильне, його застерігали: «Гляди, щоб небуло, як ізКарим,—надувся, а тоді штани прав». Цекультурніші. Абільшість навпростецьказало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередивкосарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з’їв щосьне те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всібачили, і додому пішки не здужав дійти —підводою забрали.

Свирид,що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п’ятах іказав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто такказав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, якзавжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свиридпершою ручкою нікому — ніна сороковому році життя, ні нап’ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли змоди.Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він,а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі підпаровиком у соломі —не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і змаховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправностіподавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошунправив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим зайого вік.На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботута приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками воднолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, щекайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свиридзвав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабудо пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися —саміприходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, щонавіть у переговори з ними не йшов. Не хочу —і квит.На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка впаркані —нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових;загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору —кудитой бамбук везли і навіщо, хтозна —перший вискочив на шлях,поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили навудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садкусадовина, гниєу траві, винний дух од неї на весь куток; розливається,а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріжегниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвахпередавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися нанього шкода: не доганяєчоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх 176 про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба,роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрімсонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубоїназморений шлунок —усе під себе підгрібає. У коморі висихають уплетеній корзині сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею,поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У хліві на бантинах шашіль точить нові дошки —п’ятидесятки,сороковки, тридцятки... По кутках діжки розсохлі, наповнені вщертьсосновими шишками, попелом, закам’янілим вапном та пожовклоюкрейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком;хмиз, насічений хтозна й коли, злігся і спрів усередині; околотпобитий мишвою... Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослинаце нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.—Діду, нащо вам все оте? —допитуються в старого молоді йпристаркуваті сусіди та заходжальники.—А на те,—одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він —знає. Ночами, як неспиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мовдень, бо злежався у пам’ яті, і днів тих багато, ясних і чорних,щасливих і нещасливих.

Ясні мовчать, світять далекими тихимизорями і, як і зорі, не гріють. А чорні страхають:«Забув, як длубався весною в багнюці, коли ще й вода з грядки незійшла, та шукав вимерзлу, сплюснуту в оладочок картоплину, щобдомішати з пригірщ кукурудзяного борошна та спекти на сухійсковороді маторжаника?..»«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од староїкуфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатамистискали ноги?..»І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблукомчи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А як робити було нічого, нишпорив у дворі, в садку або на шляху, мо’,знайдеться щось годяще. Побачить у шпориші квасолину, виплутає з-поміж в’юнких стебелець і принесе у хату, у горщик з квасолею вкине;назорить усохлу гілочку на яблуні чи груші —дереться до неї по-старечому незграбно, щоб обломити,—і в хлів її, до дров.Ітак щодня. Не живе, а полює. На очах у всього села, викликаючив людей жалість, або сміх, або й слово глузливе. Свирид того як і непомічав, не те, що боявся!«Засмієтесь на кутні!» —думав собі.Боявся він єдиної родички своєї, племінниці Марфи, теж одинокої,підтоптаної вже молодиці. Прибіжить, було, принесе гарячихпампушок, меду базарного кухлик, а то й борщу в глечику гарячого, іякщо він не встигне забачить її ще здалеку та позамикати своїарсенали, то так і пасе очима дядькове добро.177 «Щита, щита, бач, наче вона його наживала!» —думав люто іноровив хоч собою затулити двері до комори, хліва чи погреба. Та хібаж затулиш, як вона вдає, що до хліварозігналась, а сама вже, дивись,у погріб шаснула.«Як моцоклєт!» —обурювався Свирид.В’їдливішого порівняння не знаходив, бо понад усе в життіненавидів мотоцикли. Може, тому, що сусіда-тракторист ось ужедесять років будив його вдосвіта своєю двоколісною машиною.«Дир-р, дир-р!» —передражнював Свирид, зачувши, що сусідзаводить мотоцикла. Ще й услід йому, коли той від’їжджав генвід селаі мотора вже не було чути, диркав та плювався.Отож не ївся йому німед племінниччин з пампушками, ні теплийхліб з борщем.«Лащиться, дума, за ложку меду одписне на хазяйство швидшевидурить. Жде, ма’ть, не діждеться, поки дядько ноги одкидає. Ну, тапожди, пожди...»Йому й на думку не спадало, що Марфі болить на нього дивитися,старого, виснаженого роботою, сухоїжею табезсонням од думок, якби то примножити своє добро; що порається вона у його схованкахтільки задля того, щоб урятувати хоч те, що можна, бо все жпереведеться, ні зчого буде дядькові і юшки зварити взимку: погниєод старої торішньої картоплі молода, насипана зверху, струхлявіє отстарої нова сушениця садкова...«Ач, перемацує! —бубонів Свирид.—Мацай, мацай!... Ще не скоробуде солодко! Ще мій ворон не скоро прокряче...»Не вмирать Свирид порішив доти, доки космонавти не знайдутьще однієї землі з людьми і доки він не дізнається, яке там життя: єтам правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, тов котрого —отця, сина чи святого духа. Головне ж, як там будуютьхати: так, як у нас, чи, може», не так? У нас, приміром, вікна встінах,ав них, мо’, встелі хтозна.Буває, ідо хтось мимо Свиридового двору, підпивши,—а єйтверезі та дурні,— уздріне старого за якоюсь роботою, та:—Старіємо, діду?— Вже ж не молодіємо,—Свирид на те.—А не страшно вмирати, діду?— Незнаю. Як умиратиму, приходь, скажу.—Отак ні разу про смерть і не думали?— Нащопро неї думать? Прийде —обізветься.—А куди вам, діду, хочеться втрапити —у рай чи в пекло?—Куди пошлють.—Хіба, діду, й там начальство є?—А я’! —вже весело каже Свирид, бо таки чує ще снагу в тілі, чомне пожартувати.—Без начальства нильзя!178 Коли ж від села до району пустили автобус і селяни, кому було зчим, взяли моду їздити в містечко на базар, зажив Свирид, як ніколидосі. Набере два кошики яєць, одвезе —гроші, заріже двох-трьохпівників, продасть —гроші, збуде мішок сушениці —гроші.Тричі на тиждень базар. І три дні ті для Свирида — свято.Спершу не дуже-то в нього купували.

Стоїть обшарпаний дідок,картуз хіба що курці на сідало згодився б, такий дохлий, куфайкаблищить, чоботи, штани —страм один. Того й обминали. Дотумкавтоді Свирид, що покупець не просто людина з грішми, а продавець непросто людина з товаром, бо чого ж у тих, хто краще вдягнений,охочіше й купують. То справився, не вирізниш у ряду з-поміж інших:куфайка новісінька, цупко тримається на прострочинах, чоботисолдатські з вивернутими передками, картуз сукняний, приємноважкенький... О! Зразу діло закрутилося колесом. Не мине йпівгодини, дивись, розмели усе, що привіз. Таке, хоч другу ходкуроби!За літо навчився й торгувати. Припрошував покупця не хвацькимивигуками: «Кому ще, найдешевше оддаю, ану підходьте!» —а ласкою іправдою:«Ось крашанки. Одна в одну. Карбованець за десяток».«Ось кружалки на узвар. Антонівські. Як сонце. Карбованець закупку».«Ось півень. На совість годований. Шість прошу...»І то була чиста правда: крашанки одна в одну, кружалки справді зантонівки і справді як сонце, півень годований таки насовість.Продавав Свирид не все, що мав приробленого. Ні. Знав-бо, щогроші не завжди в ходу —що схотів, те за них і придбав. Гроші часомне більш як папірці, що тільки хрускотять. Було таке. Тому завів собі вкоморі найпотаємніший сховок —зладнав засік з лядою під замок ідержав у ньому: три центнери пшениці, лантух обім’ятої кукурудзи,кілька горщиків квасолі, торбу сушених ягід —словом, те, що довгозберігається.І зажив старий міцно, впевнено, як маленька, проте сильнадержава: голими руками не візьмеш. Інколи навіть ловив себе надумці, що йому хочеться чорного дня або хоча б його тіні. Отоді вінсказав би своїм кепкувальникам: «А що!» Схаменувшись, одначе, гнавцю думку геть, соромився її, покашлював, хмурився, сердитий насамого себе, й казав уголос: «Хай живуть люди, чого ж». І зновуповажав себе, як раніше.А вечори які любі та милі насталиСвиридові! Раніш було сидинудьгуй, жди, поки той сон старечий пізній нагодиться, слухай, якмиші торощать по закутках надбане щоденною працею. Бо кітрозледачів, тільки спить та парубкує ночами, стерво... Як людина.179 Поки є в неї і переє —розкошує, ледарює; немає —скиглить. А вже жпорода!..Тепер не те.

Тепер затопить у грубці вечерю зварити (адже щобкошики до автобуса пиряти, сили треба, а щоб сила була, їсти добре),сяде, святковий, на стільчику, супроти дверей і розрівнює долонеюгроші на коліні. Тоді складе їх у стосик і нагнітить чимосьважкеньким: хай злежуються, бо рівні гроші і в руки приємнішебрати...З дрібними клопоту більше: частину на здачу лишити треба,частину обміняти в лавці на паперові. То поподзвонить ними, докидасть лад.Коли виручку перелічено, Свирид розкладав її між сторінками Євангеліятак, щоб знати потім, де яка валюта лежить: десятки —врозділ «Од Матфея», п’ятірки —«Од Луки», троячки —«Од Іоанна»,карбованці —«Од Петра». Далі ховав книжку на комин, прикидавусяким ганчір’ям і чхав так, наче батогом ляскав, бо душила йогопилюка, якою те ганчір’я обросло. Одічхавшись, злазив з печі, ходивпо хаті від дверей до ікони в кутку, почорнілої Варвари-великомучениці, сюди-туди, гуп-гуп новими чобітьми. І підзаохочувальний стукіт підборів тягло його помарширувати,згадувалася служба в солдатах та пісні, співані у походах, нетеперішні, а тодішні; то, дивись, і заспіває, хоч і хрипкувато, зате по-молодецьки, рубаючи слова нашматки, під кожен крок:Всі вим-пе-ли в’ють-сяі це-ні гремлять,Послєд-ній парад нступа-га-єт,Вра-гу не здайоц-ца наш гор-дий «Варг»,Поща-ди ніхто не жела-га-єт...Тоді враз зупиниться посеред хати, мовби наткнувшись наневидиму стіну, скаже: «Тьху! Як здурів!..» —і вкладається спати натверде дерев’ яне ліжко, що вміє рипіти на всі голоси.

За два роки базарування, влітку, а як теплий день випаде, то івзимку, набралося у Свирида грошей стільки, що Євангелієвже й нестулялося, і він, повагавшись, одніс їх на пошту. Вагався довго, боніколи й нічого ще не зберігав у чужих руках, незвично якось і боязкотрохи: бува не оддадуть! Скажуть, де, діду, гроші взяв? І не оддадуть.Коли ж довідався од людей, що держава не тільки зберігав трудовукопійку, а ще й проценти платить, одніс.

Подати, щоправда, не зразуподав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливогохлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова:— А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсотсорок два карбованці здам?180 Поштар ухопив ручку, застрочив на папірці якісь цифри, шепотів,креслив, аж із пера дрібні крапельки чорнила чвиркали, тоді сказав:—Де’тнадця’ ‘бованців ‘ядесят коп, ді’у.—Ти не спіши,—урезонив його Свирид.—Це тобі не конверти, агроші.— Де-ят-надцять...—по складах повторив Сашко.Свирид вдоволено прокашлявся і витяг гроші, загорнуті в хусточкуй зав’язані.— Перещитай. І виписуй книжечку, хай лежать у тебе.Дома роздивився книжечку як слід: погортав, слинячи палець,подивився листочки на світло. Нічого, хвильки якісь намальованосиненькі. Тільки тонка дуже. І зітхнув: з грішми було краще, веселіше.А це таке, книжечка і все.Якось узимку, коли взялося на відлигу —ляпотить щодня,тумани,—стало Свиридові важко дихати. Так важко, що повітря,здається, тільки до горлянки доходить, а далі ні. «Може, оце й вона?»—подумав Свирид і переказав сусідами, щоб покликали Марфу.Прибігла. Перелякана, очі лихоманно горять. Що, як, чого вам,дядьку? Може, купити чогось, лікаршу викликать?Нетреба. Хіба лікарша Бог? Пора, видно, то йбере. Ач як зраділа!Лікаршу...— Підиперепиши книжку на себе, —сказавтвердо. — Отам накомині. В Євангелії... Поховаєш,як годиться.І ледь не розплакався.— Та щоб поминала, гляди. Там є за що.Марфа плакала. Авін лежав, склавши руки на грудях, і урочистодивився в стелю.— Хреста залізного не став. З труб роблені, порожні всередині, ажгудуть. Купиш дубка. Попа не треба. Нема зараз путніх попів. Музикитеж не треба. Півча хай співає...Відлига стояла довго. Марфа щодня сиділа при дядькові —одпросилася з роботи, а настали морози, Свирид підвівся. Як не булонічого. То знову покликав Марфу.— Принеси книжечку. Підемо завтра перепишемо назад. Видно, щемені не пора...І так щозими, щоосені: то зляже Свирид, то встане, то Марфікнижку перепише, то назад одписує.«Серце у вас, дідусю, комсомольське,—сказала якось лікарша,молоденька й весела. Сама прийшла, прочувши про дідову недугу.—Тільки їсти треба краще».А це вже і влітку не завжди добре старому. Надто ж як задощить.А жаль. Проценти на книжці ростуть, як гриби навколо пенька.Вже до тисячі добирається.181 Коли хвороба попускає, Свирид виходить за двір, сидить під тиномна лавочці, хиткій, підтрухлій у землі. Здалеку його й не помітно: тинсірий і Свирид сірий. Тільки борідка біліє. По ній і впізнають старого.І вітаються, вважай, до неї.Сидить і дивиться на шлях, недавно заасфальтований, гамірний —машина за машиною, сюди-туди. Куди вони їдуть? Що везуть? Ага,оно таке, ніби ящички повезли новенькі.«От якби впав хоч один,—думає Свирид.—Ловкі ящички».А то і не ящички зовсім. То промкомбінатівська машина вату врайон повезла людям на одіж...Прийшов якось до Свирида завклубом Семен, рудий довготелесийпарубійко. Завів балачку про се, про те. Тоді:—Чи немає у вас, Свидире Леонтійовичу, чогось такого, щоб ународний музей його? Вишитої сорочки, бриля, шапки старовинноїабо крайки.—Цього нема,—одказав Свирид.—Косу візьми, як хоч, у хлівівисить, наклепана, ганчіркою промащеною обмотана...— Коса внас уже в,—зітхнув Семен.—Тоді паняйдалі, —буркнув Свирид. І засовався налавочці,шукаючи плечима сонця.Так і необізвався більш.

 

Пошук на сайті: