Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_bovkun.docx)Tyutyunnik_grigir_bovkun.docx27 Кб583
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_bovkun.fb2)Tyutyunnik_grigir_bovkun.fb233 Кб491

 

Григір Тютюнник


БОВКУН


Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стоявна базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку.Купувати доводилося:у неп —коня, у війну —сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуджита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і булочим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука всадку, груші, сливи сині угорські, вишні... І все дорідне, доброгозаводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садоквважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося наузвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкращепитво —наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим,кого знав Свирид за людей путніх —не хитрих, не підлабузливих,роботящих, яким був і сам: у роботі —віл, у пораді —мудрець, укомпанії —співака та веселун.За п’ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та,бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався,щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим —за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида.

Простоголова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши нез хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що неперекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілихдесять років. Проте голова наполіг, тодовелося взятися за гуж. У селій досі ще пам’ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,175 навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та неганялися завітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром,брався хтось занепосильне, його застерігали: «Гляди, щоб небуло, як ізКарим,—надувся, а тоді штани прав». Цекультурніші. Абільшість навпростецьказало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередивкосарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з’їв щосьне те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всібачили, і додому пішки не здужав дійти —підводою забрали.

Свирид,що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п’ятах іказав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто такказав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, якзавжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свиридпершою ручкою нікому — ніна сороковому році життя, ні нап’ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли змоди.Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він,а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі підпаровиком у соломі —не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і змаховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправностіподавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошунправив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим зайого вік.На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботута приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками воднолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, щекайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свиридзвав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабудо пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися —саміприходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, щонавіть у переговори з ними не йшов. Не хочу —і квит.На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка впаркані —нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових;загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору —кудитой бамбук везли і навіщо, хтозна —перший вискочив на шлях,поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили навудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садкусадовина, гниєу траві, винний дух од неї на весь куток; розливається,а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріжегниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвахпередавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися нанього шкода: не доганяєчоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх 176 про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба,роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрімсонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубоїназморений шлунок —усе під себе підгрібає. У коморі висихають уплетеній корзині сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею,поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У хліві на бантинах шашіль точить нові дошки —п’ятидесятки,сороковки, тридцятки... По кутках діжки розсохлі, наповнені вщертьсосновими шишками, попелом, закам’янілим вапном та пожовклоюкрейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком;хмиз, насічений хтозна й коли, злігся і спрів усередині; околотпобитий мишвою... Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослинаце нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.—Діду, нащо вам все оте? —допитуються в старого молоді йпристаркуваті сусіди та заходжальники.—А на те,—одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він —знає. Ночами, як неспиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мовдень, бо злежався у пам’ яті, і днів тих багато, ясних і чорних,щасливих і нещасливих.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>