Григір Тютюнник - В сутінки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_v_sutinky.docx)Tyutyunnik_grigir_v_sutinky.docx21 Кб2017
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_v_sutinky.fb2)Tyutyunnik_grigir_v_sutinky.fb218 Кб1043

 

 

Григір Тютюнник


В СУТІНКИ


Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс підбоком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і взаліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна істають по кутках —німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотятьобмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають насідало.Упоравшись надворі, мати пхають у дворі в’язку соломи і кидаютьбіля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилаєхолодна хвиля.—Береться морозець,—хваляться мати і, зсутулившись, довгохукають у долоні, умочають пальці вцеберку з водою, щоб зашпори позайшли.—Нудьгуєш, сину? —питають і з якимось принизливим острахомзаглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшкипопід очима, злиті в округлі плями.—Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студентів негодують, як ото солдатів?Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в нихобличчям і радіти, що в мене теж є мати —хороша, як у всіх. Але тотільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую,як тремтять їхні пальці: мати плачуть.— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні, як приїхав,івсе мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в ційхаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, світятькаганчика.Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставшинавколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго незаймаються.16 Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він нераз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцятьроків без матері, без ласки, без поради —вісімнадцять років з чужимилюдьми, часто дуже хорошими, але чужими...* * *Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з леваддолинають приглушені вибухи —то тріскається лід на річці. Я цілимиднями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині.Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухленький ужедерев’ яний ковзан, прикручений до старого батькового чоботателефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так тоще й не горе, як заб’єшся. А от якщо курпину розірвеш або штани наколіні репнуть, тоді...Яприходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки до ранку матинічого не помітять, а там будеяк буде!Пхаюся у двері обережно, бочком і вже зпорога смирненько так:—Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?А вони:—Ану ступай сюди, шибенику!І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніякимпобитом...Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсьтопити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибуватичервоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят іворушу жарок старим обсмаленим пужалном.Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорнійшибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице зчорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхняродимка робиться доброю і милою, а коли гніваються —хижою і злою.Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці я парашутного шовку, аспідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здасться,немов мати по пояс у чорному тумані...Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочетьсяплакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілийдень ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтравранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їхножем, ховаючи обличчя в хустку,—знають, а ждуть.Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася зпітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казковатінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася угорлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я 17 чомусь називаю матір’ю. Може, меней справді піймали в капусті іоддали цій жінці...Ой божемій, боже,Що янаробила —Що єв нього жінка,Ая полюбила...І оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче абоспіває отак. Меніобидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовч!» —але я боюся інишком ворушу в грубі жар, що злипається в тугі кім’ яхи і ажкипить,—кажуть, що то на мороз.Зозуле, зозуле,Чого рано куєш,Чи, може, зозуле,Моєгоречуєш?..Та ось пісняурвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгалодвері. Мати схопились. Довге волосся, скручено кубликом,розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося поплечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Менічути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хатиобнявшись —радісні, щасливі... Яке їм до мене діло?Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленомукожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, апришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, івузенький набірний пасок —ним він б’є матір, як нап’ється...—Ану, марш па піч! —чую за плечима, і пужално випадає у мене зрук.—Навіщо ти на нього гарикаєш? —з легким докором каже він.Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу,як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладенпідскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мовзагнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньоюпилюгою.Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито інезалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йомухочуть за те, що довго чекали... А потім почнуть клянчити пробачення,називати його лапкою, ведмедиком і що якимись муркотливимисловами.Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починаютьрозповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов наікону, роботу з рук вихвачував.18 —Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровецьуніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб негримнути, не розбудити.—Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидшеспротивишся...Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищікукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшокхолодною сажею.Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак,обнімався тоді з татом і говорив:— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тутнадолужуватимемо.І тато пішли.А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину всінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материнголос:«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг...» Я похолов з перелякуі затовкся на печі, шукаючи злаз.Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякаломене.— Мамо! —закричав я і заплакав.Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:—Чого тобі?—Хто там?—Нікого. Спи!Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушцістугонить моє серце...І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, іпочуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепивногою рогачі, і вони попадали па піл.Мати перелякано схопилися з постелі.— Ти куди, сину?Я відповів нарошне байдуже і грубо.—Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав. Потім повагом натягнаголову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи іпошкрьобав у сіни.— Кухвайку надінь, холодно,—гукнула мати навздогін.Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускаютьу куток вузеньку смужечку місячного сяйва.— Куд-ку-да? —питаються розбуркані кури з горища.Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготитьі підморгує: не бійся, мовляв, тікай.19 Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодомрипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі,розпатлані.— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув дорічки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися,почався луг. А далі —річка кригою виблискує.— Си-ну-у-у,—долинає здалеку, —...ин-о-о-чку... О-о-о...«Тепер кричи скільки влізе»,—думаю я і, розігнавшись гарненько,весело ковганкою лечу по льоду.Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка,татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою»,а матір —«пройдою». Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду нафронт, до тата. А тітці скажу —до матері.Мені стає весело і аж тепліше......Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: комувійна, а кому мать родна, і завжди, —чи сказане воно пошепки,обачливо, чи вголос, зогидою, цеприслів’я будило в мені жорстокузненавистьдо чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в нихтеж була велика. Воничасто клали ту руку мені на голову, і під неюбуло тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачуна голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться статималеньким...* * *У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубціпогасла, і жар укрився тремтливим попільцем.Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, якпташине крило.—Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життякаратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити...Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.

 

Пошук на сайті: