Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_pered_grozoyu.docx)Tyutyunnik_grigir_pered_grozoyu.docx22 Кб1098
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_pered_grozoyu.fb2)Tyutyunnik_grigir_pered_grozoyu.fb225 Кб584

 

Григір Тютюнник


ПЕРЕД ГРОЗОЮ


Тієї весни Мотря щодня виглядала Василька коло воріт. Отак, яксонце навзаходи, рипала вона з хати у двір і, загрібаючи ногамиторішнє сміття, човпла до хвіртки. З вікна, припавши лицем дошибки, перелякано стежила за нею Поля, молодша Васильковасестричка.—Не бійся, дурненька,—гомоніла Мотря знадвору.—Я ж осьо! Я тільки Василька вигляну. Василько Полі рибки принесе... А що!Вона тицькала пальцем у шибку і вертіла ним, як свердликом,напроти Полиного пупика. Поля сміялася тій забаві.Дійшовши до тину, Мотря злягала на нього в’ялими, давнопорожніми грудьми і починала дивитися вздовж вулички, в той бік,звідки мав повернутися Василько. Він приходив завжди смерком, по-старечому зморений,забрьоханий по плечі, і, ляпаючи долонею об мокру торбину, щездалеку раденько гукав:«Є, мамо, рибка. І пліточки, і дерунчики є...»Мотря теж раділа, тулилася до сина й шепотіла: «От любий. Завтрами юшечки на снідання зваримо...»

Потім Василько ніс вудки до хліва, гарненько складав їх на кілочки,вбиті під стріхою, і йшов у хату.Мати висипала рибу у велику луджену миску, заливала водою і,помітивши серед дріб’язку щось величеньке, тоненько вигукувала:«Ого, який деруняка!»Але сьогодні у вуличці було порожньо й тихо. За селом високо внебі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя: торозтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях,нагадуючи дикий бджолиний рій.Кра-крах...—чулося здалеку.Заходило сонце, мінялося барвами небо:,то жовтогарячими, тогусто-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німійвечоровій прозелені. І вже невидно було чорної зграї над пшеницями,чувся лише далекий тривожний гелгіт.Наступаланіч, а Василько так і не прийшов.

В той день він прокинувся рано. Мати пішла на роботу, аПоля щеспала. У шибки цебеніло сонце, тремтіло на стіні рожевими плямами вголубих рисочках. Попідвіконню вистрибували наїжені від ранковоїпрохолоди горобці й цвірінькали на сонце. Їхні голівки теж було виднона стіні.Василько знайшов у запічку важкі од латок штанці, великузасмальцьовану гімнастьорку —батьків подарунок із фронту —і ставодягатися. З вивороту в штанцях було багато стрьопів, пальці щораззачіпалися за них, тому Василько довго плигав на одній нозі, докинатяг обидві холоші. Потім у сінях знайшов іржаву саперну лопатку,вищерблену осколком, і пішов у хлів копати черв’яків.У хліві, крім ластів’ячого гнізда під кроквою, нічого не було. Старийгнійна тому місці, де стояла колись корова, видихався і пах сироюльоховою землею. Василько розгріб у куточку сухе сміття, щоб копати,і натрапив на кубельце від коров’ячої ратиці. Воно було давнє ізашкарубло, мов череп’яне. Василькові запахло теплим вранішніммолоком. Згадалася корова. У неї були різні роги: один, довгий,красиво вигнутий, стримів угору, а другий, скручений у бійці, лізпрямо в око.

І вже земля з-під лопатки не відгонила Василькові льохом. Він чув,як молоко цвіркало в дійницю. Туга біла цівка глухо шурхала в пінуабо стьобала об луджені війця і висвистувала. Мати цідила молококрізь чистий полотняний рушник і набирала кухлик йому. Воношумувало, лоскотало ніс, на губах залишалися теплі бульбашки ілопались...Василько проковтнув слину і обернувся до ластів’ят.— Сидите? —гукнув до жовтих дзьобиків, що стриміли з гнізда.—Тато й мама на вас роби, а ви тільки репай... Он павук перед самимдзьобом гойдається —хіба повилазило? —Потім зітхнув і сказав те,що чув колись від батька: —Ото немає на вас хворостини...Черв’ячки попадалися різні: товсті і тонкі, прудкі і кволі. Василькоскладав їх у стару іржаву баночку з-під консервів, приказуючи:— Оцей —на дерунчика, бо він любить, щоб перед нимвикручувались, а оцей ледащо —на пліточку або на вустирку...Доки він отак порався, сонце підбилося височенько і стояло уже вдверях, заглядаючи до хліва.

Прилетіли ластівки і заходилися годуватипташенят. Василькові теж схотілося їсти. Він затоптав перекопануземлю, виніс, черв’ яків на сонце, щоб неповилазили, і побіг у хату.Поля прокинулись і плакала, одкинувши голівку назад, так щосльози котилися не по щоках, а побіляпух.— Чого ревеш? —гримнув на неї Василько.—Іди, будемо снідать.Поля замовкла, вилізла з під мокрого пожовклого ганчір’я іподибаладо столу.—Знову вбурилася! —здивовано вигукнув Василько і хотівударити сестру, але враз одійшов і в’їдливо загиготів: — А щеназивається молода...На столі серед сонячного світла стояла миска з учорашнім борщем.Борщ устоявся, зверху була тільки чиставода, а насподі чорніло усякезілля.Василько помішав борщ. Чиста вода зробилася темно-зеленою, азісподу спливли шматочки риби, теж зелені, і знов поринали на дно.Поля сопла, лізла над миску, намагаючись догнати рибку.—Ану не бовтайся! —крикнув Василько і огрів Полю ложкою. Воназнову заплакала, роззявивши позелененого ротика. Василько знайшову борщі риб’ячу голову і подав сестрі.—Цить, я більше не буду.Поля затисла голівку в кулак, посмоктала трохи і поклала на стіл.—Ти що? —здивувався Василько. —А очі? Очі їж!—Я боюся, —сказала Поля, —вони дивляться.—Хе, дурна! Ось як треба...Василько обережно видовбав кругленьке око і вкинув у рот.— А! —прицмокнув.—Солодке, як березовий сік.Поля засміялась і почала видряпувати друге око.43 — Ну, тепер я пішов по рибу,—сказав Василько, —а ти грайся і неплач. Я тобі за те петриків од річки принесу.Він приставив до лоба два розчепірених пальці і задки потанцювавдо дверей, приспівуючи: «Петрику, петрику, вистав ріжки на чотиридоріжки...»— А зараз цим гратися? —запитала Поля.— Черепочками. А то так зроби собі куклу з ганчір’я.Закинувши вудочки на плече, Василько почимчикував до річки. У вуличці стояли давні калюжі, жовті од гнилої соломи і кінськихкізячків. У них купалися посмітюхи і блищало сонце. Василько необминав калюж, бо вода була тепліша, ніж земля, і зогрівала ноги.

Налуках між купинками ще не зійшла роса, і Василькові довелосязакотити холоші, щоб не забейкатись. У траві стрибали жабенята,билися холодними рильцями об голі литки і перекидалися голічерева,показуючи червоненькі пузця.Василько клав жабенят на купинки і волав щосили:— Марш по калюжах, самураї!..На річці теж було багато сонця, вода виблискувала, як нікель,різала в очі і двоїла поплавок. Верболози принишкли, немов зів’ яли,листя на них аж посивіло.Ставало парко.Кльову не було.Василько повикидав вудочки на берег і поліз у кущі збиратипетриків. Вони були теплі, сухі й торохтіли в пазусі, як волоські горіхи.Сонце вгрівало дужче й дужче, висмоктуючи з землі гарячу душнувологу. Василька розморило. Він поховав удочки в осоці, пригнув доземлі густий верболозовий кущ і, підібгавши ноги, бічком приліг нагілля. Воно лагідно прийняло на себе легеньке тіло, погойдалося трохи,лоскочучи траву гарячим листом, і завмерло...У полудень знявся вітер.Кущ почало гойдати. А Василькові снилося, що вінлежить уколисці, підвішеній до сволока чотирма линовками, і гойдається.Поруч стоїть мати, тримає у нього перед очима гілочку червонихпорічок, сміється і щось каже йому, а в самої котяться сльози...Василько прокинувся і побачив небо. Високо під білими хмаркамиплив шуліка, тримаючи в обіймах жовтий жмутик.— Айга-а-а, —линуло од села,—айга-а-а...«Курча взяв», —подумав Василько, схопився на ноги і тежзакричав хрипким після спання насирому голосом:— Айга, айга, ворюго нещасний...Потім ухопив палицю і пожбурив у шуліку, але не докинув ізаходився вудити: спочатку сипнув у воду жменьку землі —дляпринади, тоді гарненько поплював на черв’ячка і сказав:— Ловись, рибко, велика й маленька...

Василько знав, що на тому місці, куди він закинув, отак у півводи,є старий вербовий пень, присмоктаний піском, а коло нього завждитруться деруни. Вони беруть спрожогу, наввипередки. Але сьогодні йдеруни чомусь не брали. Поплавок лежав, немов у калюжі.Жарінь спала. Трава і листя на кущах запахли терпкоюпрохолодою. Дноу річці потемніло: звідти вже зринала ніч.Василькозахвилювався, почав закидати вудочку майже раз по раз і мінятичерв’яків, бо ті, що побували у воді, здавалися йому негодящими.Але й це не допомогло. Тоді вінподрався на вільху, що майже лягластовбуром на річку. Згори вода була прозорішою, дножовтіло, як віск.Навколо пенька справді стояли деруни, уткнувшись у нього тупимигорбатими головами.— Е-есь до ви! —зловтішно прошепотів Василько і закинув прямов гурт. Проте жоден дерунець навіть хвостом неповорухнув.—Ну? —спантеличено запитав Василько і став підводити черв’якапрямо під пісок кожному. Деруни одверталися або лягали на дно.—Ну! —вже закричав Василько.—Ну! Ну!..Вода почала темніти, смуги на дерунячих спинах злилися. А згодомі пенька не стало видно. Василько сплигнув на землю і подався попідберегом, закидаючи вудочку між латахами. Гачок десь зачепився загілочку і одірвавсь, але він не помічав того у пітьмі і продовжувавшморгати волосінню, доки не загубив і поплавка...Од села потягло низами гіркий бур’янячий дим. Кой-де у вікнахненадовго заблимали каганчики і знову погасли —люди повечеряли.

Над річкою прошелестіла гайвороняча зграя і знову стало чути густекомарине гудіння.Василько сидів біля сухої порожньої торбинки, уткнувшись головоюв коліна. Йому думалося про те, що сьогодні у їхній хаті несвітитиметься, бо немає риби, щоб чистити. А завтра на снідання небуде юшки, Поля плакатиме, мати піде на роботу неївши іповернеться увечері з товстими набряклими ногами.Десь поблизу в березі бовтнула щука. Василько здригнувся і ставприслухатися. Потім підвівся і потихеньку поліз у річку. Вода булагарячою і м’якою, мов щолок, обіймала Василька все вище й вище,доки не набралась у пазуху. Там почали плавати петрики, тручись обхуденьке Василькове тіло так ніжно, що він разів зо два аж хихикнувод лоскоту, тоді звик і, не дихаючи, підкрався до того місця, дебовтнулась щука. Зараз вона опиниться в його руках івигинатиметься над головою, як поперечна пилка... Ото матизрадіють! «Ого, —скажуть, —яка щукеря!» А Поля буде сміятись ігуцатися на лаві, підкидаючи вгору бліде гузенце...Василько розчепірив руки і, падаючи грудьми на воду, швиденькозвів їх докупи. Пальці затисли щось слизьке, серце солодко защеміло, чекаючи тієї миті, коли ошелешена здобич запручається. Але вона непручалась: то був згорнутий у дудочку молоденький латашок...— Ні, —сказав сам собі Василько, —щуки я не піймаю, бо вонапрудка. Краще піду по в’ юнів.Він вибрів на мілину. Стало грузько. Вода запахла гнилимпадаличнім листям і моченими коноплями. Василько занурив руки вкушир і, щоб нетак грузнути, порачкував на колінах, обмацуючи мул.Та раптом дно зникло. Василько пірнув по шию і, відчувши під собоюхолодну глибочінь, усім тілом шарпнувся до берега. Але кушир,затягнутий коліньми з мілини, цупко обмотав штанці і тяг Василькавниз.На якусь мить вінзнову, як тоді спросоння, побачив небо. Вонорозділилось на дві половини: одна була чорною, друга —в зорях. Десьдалеко спалахнула блискавка і впала на воду.«Он чого вона не ловилась...» —промайнуло у Васильковій голові, іводночас у вухах зашелестіла вода, потекла в рот.

«Мамо!» —крикнув Василько, але замість власного голосу почувлише глухе булькотіння. У скронях стало боляче і задзвеніло —тоненько, немов десь далеко сурмила сурма, перед очима троїлисячервоно-зелені плями, наїжджали одна на одну і підплигували, мовпокотьола. Потім у голові щось ляснуло, покотьола розскочилися іпопадали, наче збиті синім батогом... Згодом посеред чорної ковбаніодин по одному зринули петрики, погойдались на хвилях і зграйкоюприбилися до берега...