Григір Тютюнник - Смерть кавалера

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_smert_kavalera.docx)Tyutyunnik_grigir_smert_kavalera.docx29 Кб1299
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_smert_kavalera.fb2)Tyutyunnik_grigir_smert_kavalera.fb247 Кб841

 

Григір Тютюнник

СМЕРТЬ КАВАЛЕРА

І

Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім подолівці зачовгали босі материні ноги —і враз прокинувся. В хатістояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так,що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтілакругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколотана блискітки зоря.— Ач, які ведмеді понакручувало,—сказала мати і почала хекати вшибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку.—Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.Їгорко заворочався на лежанці, обмацав черінь, вгадуючи по ній:пора підводитись чи ні. Черінь уже зовсім вичахла, як і завжди передсвітом, з-під рядна давко пахло сухим глиняним порохом івивітреноюсажею. Пора.Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкоюбіляприпічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху,щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточнорозбуркався.—А до нас, мамо, нового замполіта прислали,—похвалився,натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисногокольору.—Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту.

Директоркажуть про нього: наш кавалер...—Он як! —здивувалася Пріська.—Герой, та ще, бач, і молодий...—Та ні, мамо, кавалер —це хто має високу нагороду.Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разомз юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечкидолівчаного кольору.—То, може, вас тепер ігодуватимуть краще, раз герой?— Та казали хлопці —приваркагустіша буде, ахто’на...Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочоккартоплини, з’їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячихолійних скалок, запив юшечкою.—А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, —сказав,одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки булихолодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.—Давайте мені взувачку.Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані надровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, якдріт, зав’язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремимикупками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп’ятішкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тодіобгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками —тугенько, щоб дорогою не перев’ язувати. Головне, добитися хоч допівдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб’яніють і вже нерозмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо такавзувачка не по формі.—Бач, який ти несміливий...—зітхнула мати, допомагаючи Їгоркові зашнуруватись. —І ботинків тобі не перепало...

В тата пішов.53 Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів.Спритніші повертались...—Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, —одказав Їгорко.—А шапку?..Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток.По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла,тому тіні у покутках дихали, мов живі.На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й зпечаткою майже на лобі: «БУ». В інших хлопців теж були печатки, алеж не спереду, а збоку десь або на підкладці.Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток —обов’язково двох зразу,—починав усім підморгувати й приспівувать:Ой дайте мені,що думали дати,—чорної кожушинишапку налатати...Дівчатка падали зо сміху, аж в’юнилися у Васютиних обіймах, а вінтим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носивновеньку офіцерську шапку боа печатки).— Дай йому впику! радили Їгоркові старші нарубки і теж сміялися,бо знали, що він Скорика не подужає.Їгорко йне сікався битися. Тулився мовчки десь у кутку, ховаючи втемряві нетак себе, як шапку зпечаткою...А разтаки невтерпів. Підійшов до Васюти впритул і сказав:— Ти... Чуєш? Ти... недражнись... Мо’,в цій шапці нашого татавбито... Чув? Д-дурак! —І знов повернувся в куток.

Одначе з того часу до сільбуду більше не ходив і перестав забігативранці до Васюти, щоб разом добиватися до містечка....У когось на кутку заспівав півень. Спочатку весело, хвацько, аледесь на півноті похлинувся морозом і засокорив по-квочачому.Їгорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірійшинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки.Надворі було поночі, але Їгорко знав, що то тільки так видається післябликунчика, а насправді вже розвидняється. Он і велика зірка вженизько —блищить, гострими скалками пострілює на всі боки. А вікнапотихеньку гудуть од вітру, наче під ними хтось дратву насмолює...—Ну то я піду, мамо, бо ще на сніданок спізнюся.—Ти ж там слухай майстра, Їгоре, —сказала Пріська, виряджаючи Їгорка до сіней.—І вчителів слухай. Усіх. Та лице гляди не приморозь,бо сьогодні тобі проти вітру буде...54 —Та вже ж, —пообіцяв Їгорко, переступаючи гостренький наметпід порогом.—Глядітимусь.І, похлинувшись морозом, як той півник, що недавно співав,побухикав до вигону.II Іти Їгоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та вносі лоскоче —круте повітря на морозі, не продихнеш. Повернеться Їгорко спиною до вітру: кахи, кахи... Якби на кутку були собаки, товже б усіх перебудив. Так немає. Ще під війну як вистріляли німці, той досі не розвелись. Глухопо дворах. І в селі глухо. Порипує вітер —деревами, старими хлівчиками, воряками, висвистує в пряслах та вмерзлому гіллі.Їгоркові добре видно, де сніг давній, а де намело за ніч. Старийчорніший, полискуєожеледдю ігудепід ногами, як порожній кадіб. А перемети білі-білі, поскладані в рубчик і поморожені зеленими тінями —місяць зійшов. Великий і червоний. Пнеться вгору, а зірки йомурозступаються, дорогу дають...У Скориковій хаті світиться. Видно, й Васютавже встав. Нічого, яктреба, то дожене.

Він завжди доганяє, бо сам ходити боїться. То вінтільки біля сільбуду герой...За селом вітер так і струже. Немає хат —немає затишків. Тількителефонні стовпи та місяць далеко в степу над скиртою соломи.Горбиться Їгорко, глибше засиляє руки в рукави потертої шинелі.Гух, гух, гух, —озивається на кроки старий сніг. А кура назустрічпо землі гадюччям звивається, сичить, треться об ноги.Інтересно, що зараз Валерій Максимович роблять? Мабуть, уже тежпрокинулись, умиваються. А на стільці —кітель, ордени блищать,Зірка... Їгорко бачив і Зірку, і ордени. Багато —страх! Якби на йогогруди, то й не вмістилися б... Ще б пак, як у замполіта вони втроєширші!..А вчора Валерій Максимович і його помітили і навіть обізвалися.Сиділи з хлопцями в червоному кутку, про війну розказували. І Їгорківмайстер Полуляк теж був. Він ще більший, ніж замполіт, бо в морякахслужив. І ордени носить не так, як Валерій Максимович, а навскоси.На лобі у майстра —ямка од осколка і білий рубець, так і скидається,дихає.Їгорко, щоправда, не все й чув, що балакалося, бо стоявдалеченько. Якби ж не та шапка, то ближче б підійшов, а то...— Ким же ви починали війну? —спитав майстер у Валерія Максимовича.А вони усміхнулися та й кажуть:— Сержантом. Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, болюбимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись...55 Майстер як засміється та головою кив, кив... І хлопці засміялися,хоч і не зрозуміли: як це —потенціальний?Потім Валерій Максимович почали розповідати, за що їм Героядали. Еге, коли б не герой, як зразу шість танків підпалили самі... Ото!А розказують так, наче й не вони те зробили, а хтось...Їгорко прислухався, прислухався, тоді взяв та й підійшов ближче.Тут вони його і помітили. Довгенько так розглядали, потім і кажуть:— Чого ти, хлопчику, так на мене дивишся?І всі одразу на Їгорка подивилися, чудно якось, немов упершепомітили вучилищі... А він і розгубився.— Та... —насилу вимовив, —інтересно ж бо... Як німців було онскільки, а ви самі!Валерій Максимович посміхнулися та:— Хороший ти, видно, пароньок,—-тільки от шапка в тебе, брат,підкачала...А йому й не образливо зовсім було й не соромно за шапку.

Хіба жвін винен, що на складі кращих немає?..—Нічого, орли, —сказали Валерій Максимович до всіх.—Ось мивам на літо стребуємочорну форму і картузи чорні, з молоточками. Яктвоє прізвище, хлопчику?—Човновий... Їгор Човновий.— Так от як буде, Човновий. Гарно?Коли б, як ще й картузи з молоточками......Бух, бух, бух, —веселенько озивається під Їгорковими ногамистарий сніг. Вже і в спину не холодно —розігрівся.На сході поволі розвидняється. Кура вщухла. Місяць з червоногозробився білим, немов одійшов на морозі. Попереду з прозорої імливиступило містечко: невисока пожежна каланча з грибком снігу нагострому дашку, кілька цегляних будинків між голими загніждженимиосокорами, а далі хати й хати —рівні й перехняблені, під соломою ічерепицею, як у селі.Біля містка, за яким уже починалася міська бруківка, Їгорканаздогнав Васюта Скорик.— Не зайшов?..—захекав над вухом.—Ну йдзуськи тобі, а недругої порції. От сьогодні хуторяни, казали, не прийдуть, так я їхніпорції патронацьким пооддаю, а тобі дзуськи...Од Васюти пахло риб’ячими консервами і пригорілою шкуркою зпареного молока. Так пахло, що Їгоркові аж уздрілася та шкурка —рум’ яна, хрумка, а по краях біленький пружок... Коли б пак, як унього батько завфермою, а мати в лавці торгує...

Васюта запалив пахучу цигарку і позакладав руки, як директоручилища: одну —за борт шинелі, другу —в кишеню.— А я вчора коло сільбуду був, —похвалився перегодом.— З Настусею Налісною попообнімалися... Мале, а цілується, стерво,як 56 п’явка. І досі губи щемлять...—чвиркнув крізь щербатий зуб ізаспівав:Ах, заче-гем ти меня ядом напої-ла-а-а... Ха-ха!На каланчі закленькали в рейку: бем-бем-бем... Вісім годин. Вже йучилище близько. Запахло гарячим чорним хлібом та пісною парою.Їгорко присів па сніг і заходився розмотувати тверді мерзлі онучки.III Під будинком училища, в затишку —товкотнява. Позакладавшируки попід пахви, хлопці гицаютьодин одного плечима, труться вгурті, пританцьовують, аби якось зігрітися. А в скверику, ховаючисьод майстрів за пам’ятник Сталіну, патронацькі продають жінкамвечірні пайки хліба, щоб уторгувати на тютюн або теплі онучі. За нічпайки повсихали, на двісті грамів уже не тягнуть. Жінки виважуютьокрайчики на долонях, муляються. А продавці біля них тупу-тупу,скік-скок. Губи посиніли, очі сльозяться.—Та й скільки ж тут? —питає котрась жінка.—Двісті грамів, тьотю, як з води!—А просиш скільки?—Тридцятку, тітуню.—А як за десятку?—Хо-го!А мороз пече —аж вії злипаються. Однак у приміщення ніхто нейде: по-перше, туди до лінійки не пускають, по-друге, всі ждуть Василя Титу, міського дурника. Оно він чимчикує. Високий, худий. У німецькій шинелі з облізлим оксамитовим коміром, а на шапці —широка червона стрічка навкосяк... Юрба ремісників зрушає з місця із гелготом суне йому назустріч. А Їгорко залишається під стіною.Кишені в нього пооддувалися —онучками напхані.

Змерз так, що ажгуби звело.—Ура партизанові! —вигукують хлопці назустріч Титі.—Ура-а-а! —горланять усі.Тита зупиняється, стає по команді струнко і прикладає до скронічервону брудну долоню. Очі в нього моторошно-серйозні, губи щільностиснуті.—Хлопці, та він босий! —помічає хтось.—Ура-а-а!—Тита, ану гайда на «Тигра»! —пропонує Васюта Скорик.Дурник піднімає вгору скоцюрблений палець.— Аймомент! —і босоніж дереться на обмерзлий танк, що стоїтьпосеред вулиці, уткнувшись гарматою в намет.—Налінійку-у! —гукають од училища, і ремісники, облишивширозвагу, гупотять на плац.57...Групи шикуються швидко, бо всім хочеться скоріше потрапитидо їдальні. А Їгоркозабув, що йноги померзли — одно стаєнавшпиньки, щоб побачити за шапками замполіти. Он вони. Стоятьпосеред плацу змайстрами і викладачами. Ті всі вчорному, а вони вновенькій синій шинелі, з портупеєю. Щось кажуть Полулякові іпосміхаються.Та ось з-за штабеля дощок у дворі вивернувся директор училища Сахацький. Вінзавжди наскакує, зненацька, так що на якусь мить усіотетеріли —і ремісники, й майстри. А Валерій Максимович — ні. Ото!— Училище, р-ренєсь! —заволав воєнрук Вітковський, міцнопритискуючи до стегна ліву протезну руку.Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапкив багатьох так і залишилися на місці... І в Їгорка —теж.—Псірна-а! —І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію зп’ятикутними слідами зірочок на шапках.—Здрастуйте, товариші ремісники! —тихо, щоб усі наслухали,сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать накомірі —червоні, натерті сукном.

А очі косі, розбігаються в усі боки,тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме нанього —і всім трохи не по собі.—Здра-жла-таш-дирек!..—ревнула лінійка, вибухаючи білоюпарою.Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило доїдальні.— Запєва-ай! —наказав фізрук Вітковський.І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгоїколоші, загорланили:Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся,Я полумйот-чи-ком пом-ру!..Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долюкулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:...и-ком пом-ру!..Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікнахліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилисябіля кухні і загукали в одчинені двері:— Зінко, винеси мняса!— Ей, Подоляк, киньгорбушку. Я ж як чергував, то... Пам’ятаєш?Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходиласлідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізьшибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізнімиски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт —58 гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь підпризьбою посипалося скло.Ті, що були надворі, принишкли. Аж осьдвері їдальні з гуркотомодлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі,збуджені ремісники.—Не їж, братва! —вигукнув хтось.—Доки нас обкрадатимуть?!—Помиї дають...—Не заходь, хлопці!Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищіпідсвистувач до пісні про «солов’ я-пташечку», що «жалобно пойоть»,заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув.Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік.Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і вінопинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютинеобличчя і ошкірені щербаті зуби.—Заходь, хлопці, —злякано бурмотів Скорик.—Нам густішогодадуть! Нам —кращого... Заходь! Кращого, кажу...

Ех, каврюки...—Геть! —хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щобвідштовхнути Васюту, але не зміг: затисли.—Вислужитися хочеш,мордань, геть!І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв упротилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхавсяу спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався міжперекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж церобиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтосьналякано крикнув:«Директор!» —і вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях.Стало тихо.— Що тут трапилось? —почув Їгорко і тільки тоді побачивдиректора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову ізакинувши руки за спину.—Я питаю у вас, Валерій Максимович...Замполіт пробив до нього крок іпереставпосміхатись.— Про це ж саме яхотів запитати у вас.Сахацькийрвучко одкинувголову, так що напідборідді сталовиднонатерті коміром червоні попруги.—Вирозумієте, що це — бунт, політична диверсія?..Валерій Максимович тонко посміхнувся.— Нерозумію... Мені здасться, що це лише протест обкрадених.—Ах, он як...—видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. —Що ви тут порядки свої заводите, свол-л!..Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед ісковзнули рукою по ремінці біля правої кишені.59 — Що ви сказали?! Я —свол?.. Ах ти ж крриса...Директор набичив голову і проказав дуже тихо:— Спокійно, товариш гер-рой. «Шашки вон» —минулося... Негайнож скличте бюро!Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей.Скошені очі налилися кров’ю і зробилися тупими, як у незрячого.IV На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося надмістечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами.Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу,порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі,запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукалисонячнихзатишків і гнулися там од морозу.

Старост не було: їхпокликали до директора. Майстрів і викладачів —теж. І саме оцебезвладдя найдужче пригнічувало ремісників.—Тепер будуть дошукуватись заводіїв...—потихеньку гомоніли внатовпі.—Виганяти почнуть...—За віщо?..—От побачиш...У дворі з’явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився,і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладавруку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків,але на нього ніхто не звертав уваги... Всі стежили за параднимидверима.Нарешті з них вийшоввоєнрук Вітковський. Руки, жива іпротезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голому тримаєвисоко, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордени наочах у всієї армії, що невитримала натиску ворога й побігла, і лишевін, рядовий Вітковський, вистояві переміг...— На плац! — хльоснув короткою командою, мовбатогом.Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:— Р-ренєсь!—Псірна!— Етставіть...—Р-ренєсь!—Псірна!—Етставіть...Ремісники крутили головами сюди й туди, з німою покороюреагуючи на кожний виляск команди.Першими з головного корпусу прибігли старости. Як і всяке дрібненачальство, вони були сердиті і водночас трохи пишалися тим, що 60 питали самез них. «От бачите, —говорили їхні обличчя, —вам усеаби жирувати, а нам —плечі підставляй...»Хлопці почали пошепки розпитувати в них, що воно тепер буде, алетут на плац вийшов директор, оточений свитою в чорних шинелях, іпо лінійці знову цьвохнула команда:— Псірна!Майстри квапливо розбіглися вздовж першої шеренги і сталикожен біля своєї групи. Перед лінійкою залишилися тільки замполіт,воєнрук Вітковський і директор. В руках у нього бився і лопотів навітрі аркуш списаного в колонку паперу. Замполіт виступив уперед іважко, з придушеною хрипотою в голосі заговорив:— Товариші ремісники... Те, що сталося сьогодні в їдальні, єтяжким злочином перед народом, що взуває вас і вдягає...

Більшетого: це —політична диверсія, гра на руку наших ворогів... Соромно,товариші, за вас, чиї батьки ще вчора полягли смертю хоробрих вім’ я...Він говорив довго, час від часу підіймаючи погляд до верхівокдерев у сквері, з яких дзвінко осипалась ожеледиця, оббиваючи надубах біле виморожене листя...— Отже, ті, —закінчив замполіт,—хто зірвав сьогоднішній розкладзанять, повинні понести сувору відповідальність перед дирекцієюучилища, а також перед своїми товаришами...Валерій Максимович нахиливголену і одійшовубік. Тоді Сахацький підкликай до себе воєнрука і, коли той підтюпцем, весьчас тримаючи руку«під козирок», підскочив до нього, подав йомусписаний аркуш, а сам знову вп’явся очима в лінійку. Він дививсянавсіх зразу, тому кожному ремісникові здавалося, ніби директордивиться саме на нього —і всім було страшно.—Перша група, слухай! —вигукнув воєнрук Вітковський. —Чабан, Тихонович, Приходько, Рева —два кроки вперед!—Друга група...Лінійка заворушилася, задні ряди почали проштовхуватись уперші, ліве крило подалося вперед, утворюючи велику дугу.— Третя група, слухай!Майстер Полуляк зробив кілька кроків до Сахацького і,виструнчившись по-військовому, сказав:— У третій групі порушників нема, товаришу директор. Мої ще невстигли навіть зайти до їдальні...Однак йому ніхто не відповів. А Васюта крадькома озирнувся на Їгорка і ще дужче випнув груди.— Третя група...—продовжував Вітковський, —Чмутик, Сябро,Човновий —два кроки...Почувши своєпрізвище, Їгорко швидко заозирався, ніби шукаючизахисту в когось позад себе. Але там нікого не було. Ті, що стоялиза 61 ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочистопритуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою...— Човновий!Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч змайстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: «Що сталося,Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда...

Це — Скорик... Більш ніхто. Насдопитували порізно...»В цей час «штрафникам» скомандували праворуч і повели доскладу. «Роздягати»... —зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже такзробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступилисамі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, тойому здалося, що перед лінійкою їх стояло два —два Валерії Максимовичі...Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгоркоспіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубивчеревик.— Доганяй! —сердито крикнув Вітковський.Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, алеруки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не мігпопасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпкипомагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:—Нічого, Їгорію, нічого...—а ямка на лобі дихає, б’ється, якпульс:тіп-тіп-тіп.. —Зараз я побалакаю з Валерою... Він улагодить...Нічого... Все ж таки —герой... Послухають...—Що?! —вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.—Герой?!Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосилизакричав.— Ви... Ви... Чуєте... Ви?!І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.— Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну, щоб ти робив? Захворів хлопець...

Пошук на сайті: