Григір Тютюнник - Устим та Оляна

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.docx)Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.docx33 Кб862
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.fb2)Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.fb258 Кб640

 

Григір Тютюнник


УСТИМ ТА ОЛЯНА

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистивкартоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питаласякволим, як у хворої, голосом:—Устиме... ти вп’єть картоплю товсто чистиш?—А тобі що —крізь комин видно? —усміхався Устим двомаверхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.—Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,—вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зістражденною насолодою в голосі.—Чи ти бачив отаке... причепилося,—дивувалась.—І що воноотозлюдиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати менівже?..І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик зводою булькнула.У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахлохолодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі,коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.Уже років три, як Устимові не спиться.

То ревматизм розбудить, тосон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, щопережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшовпоратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубавдрова, витягав з колодязя ніким іщене початої після ночі води (ще,дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, яквисаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював упечі. Не задля того щоб догодити Оляні —про це Устим навіть недумав ніколи,—просто він любив усяку досвітню роботу.Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала,постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти,тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники дляп’ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія,природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все,правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,221 як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцятьпроцентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тоннмолока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою,радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, дотрясці!»Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так самостаранно, як і підручники, але ніякій з них невірив. «Ловконабрехано!» —тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддастьбібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було...»Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немовзацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула щей на лежанці.

При цьому вона взялася долонею під щоку, наче доспіву, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так щоаж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі,вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися внеї згикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшласправжня пісняз отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна,зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: «Вп’єть пóзіхи найшли,тепер цілідень голова болітиме...»І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чище не починає.—Таке як розвидняїцця,—сказала Оляна з лежанки і здивованозакліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона внього не дивилася.—Так, як і вчора було,—мовив Устим розважно.—Зразу ніч, тодіранок, а тоді вже день.—І дивився на картоплину, що чистив, іусміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тіліжевріє схоже щось на здоров’ я, додавав і таке, приміром:— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї —ги-ги! —свиснув...—І бровийому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавоїусмішки.В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, щовбирається під осінь до людей, у кого не дерев’ яна підлога, а долівка істіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрийлагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): «Давайте, тату, я стіни цеглоюобкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися —краще». Але Устим непогодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дахперекрити, бо ніде вже по селу хатпід соломою не було. Виходило так,що Устим найбідніший од усіх...

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитисяздалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червонаполив’яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла...222 Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявсядвозубо, як дитина, й казав: «Хай так! Рівно постав, то подумають, щотут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!..»Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Незакурив —припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученимипальцями, і щасливо усміхався —то до цигарки, то до картопліначищеної в чавунчику, то до полум’я впечі. Цебула перша йогоцигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжкивін аж оп’ янів. А тут ще ранок видався —ясний, прозорий у далечі,веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій травіосінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павукизвечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так просвою ту любов казав: «Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізновупочинається —ги-и! —Наче я ще ота-кий-о! —І показував долонею,який він заввишки до землі хлопчак.—Та ще як присниться щосьхороше, а не погане, тоді немає кращого в світі...»А шибки вже зацвіли тендітно-рум’яним цвітом, і в хаті немовпотеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пеленіпоскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузькопримружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, щоробиться в її, Оляниному, тілі —у грудях, у попереку, в ногах, уживоті... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогоднівоно мовчало. Ніде ніщо не крутило, нешпигало, і кров у жилах не «бухкала», як те часто Оляні здавалося і вчувалося.— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою,—сказала вона і,скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тількиусміхався і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїмщастям отак зрання. Тому і мовчав. А то так виходив геть із хати, ікашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні йдалекі, і посміхався до всього, що бачив.— Колись люди вставали та Богу молилися, а ти —лаятьсямерщій,—сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.Однак Оляна вже не слухала його, а дивилася у вікно. У дворі накілку висіло догори дном закіптюжене горня. Все так немов, як івчора, було, і от —горня.— Хто це нам повісив горщеня оте на кілку, не бачив? — спиталазаморочено.Устим підвівся з ослінчика —штани під коліньми гармошкою,суглоби хрусь, хрусь, наче два сухих сучки одломилося,—і тежподивився у вікно.223 — Та, видно ж, хтось приніс тай повісив, раз висить,— ворухнувбровами-козирочками.Оляна вузькооко вставилася на нього, куточки рота призиркуватоздригнулися.—«Прині-іс», «пові-ісив»,—перекривила.—Який би ж це дуркоприніс його тобі та й повісив! То ж наше горня, що я в ньому курямварю!—А чого ж ти питаєш тоді? — заусміхався Устим.—Наше то йнаше.—Бо зразу не впізнала, а тепер упізнала. Піди он краще козеняперепни, йому ж пастися ні на чому! «Пові-ісив...»Устим накинув старенький солдатський бушлат, що син колись ізармії приніс, узяв ослінчик під пахву і пішов на леваду, радий, щотепер йому воля: сонце червоне, дими з бовдурів, трава по-осінньомухолодом пахне... Кури досхочу, гомони з козеням, якщо мовчки сидітинабридне. А то ще наставиш йому долоню, а воно лобом у неї лучитьбезрогим, цапки стає і лучить.

Недавно вродилося, а вже битися. Яклюдина!Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якбикості не мерзли...Здоров’я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни —одна знімцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило впершому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужувавуже не як солдат, а як півсолдата —охороняв полонених японців.Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до селапішки. Степом ішов. У куційшинелі (довгі всі були на Устима широкі,а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами,—такими просторими, що вітер у них гуляв,—та тугим, повним підзав’язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги,то мовчки скліпував повіками сльози з очей.«Біжать —і все, і нічого їм не зробиш!»Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу,повірив, що вцілів і от іде додому.Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але —«пішки негрішки!» —згадалася давня примовка, і Устим цибав широко,розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечкопробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводийколодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокогосумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь —сторожувавколись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньмимолоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всякимсміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді бувзавжди сухий: пішло від нього джерело Проте нажуравлиній вервечці 224 ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде відусохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, аколи йшлидощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині насухе колодязнедно.«Щось невидно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило...»Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірівмлин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу нависокій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо однерамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.Сонце вже торкнулося землі і висівало на степ червоний пилок.Сховається ось зараз.

«Та воно й краще прийти додому ввечері,—міркував Устим,—менше бачитимуть». Правду кажучи, йому трохиніяково було за куцу оту, ще й пожмакану в дорозі шинельчину і задовгі свої ноги-сурелі у широких кирзових халявах. Можна було б,звісно, скинути шинелю і нести її в руці, хай побачили б люди нову-новісіньку гімнастерку з орденом і півдесятком бойових медалей,—теж якось...«Ні, краще вже смерком прийти».І, подумавши так, Устим побіг, довгоного, по-лелечому, і речовиймішок важко чукикався йому на спині. Село хотілося побачитизавидна, хоч би здалеку, хату свою надгорілу (писала Оляна, що й досіне вкрили, бо нікому й нічим, а накидали зверху соломи і вивершилистіжком, аби дощі не залили). Так і брався далі, то бігом, то підбігцем.А груди побиті хлипали і рипіли.І таки побачив і хату свого, вже з верхом, ушиту новою жовтоюсоломою, і село проти червоної заграви, де зайшло сонце, іпросинюваті дими, що снувалися в жовтих садах і над усієюнизовиною...Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнулона нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимовінаймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устимпроганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою,приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе увісні дожену! І доганяло, і крутило разом з ревматизмом та ранамистарими, доки Устим не прокидався та не заходжувався коло якоїсьроботи. А може, то і не сонбув, а полусниво, бо якжетак —спишічуєш, як вишневий цвіт черезвийняту шибку у вікні пахне...Дістався до села, коли надворі стояв ужегустий присмерк. У хатінесвітилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячимипальцями розстебнув на грудях шинелю, знявїї разом з речовиммішком і пішов до Петька.225 — А чого цей хлопчик плаче? —ледь вимовив крізь давучий клубоку горлі.—Чого плачецей хлопчик, га?Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зщуливсяна лаві коло вікна і сказав, хлипнувши:—Бо штратно...—Кого ж тобі страшно?—Ночі...Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув їїсобі до щоки. А дихати так важко було...—Це ж тато твій прийшов,—підняв пальцем синове підборіддя.—Дивись: тато! Не впізнаєш —ги-и? А де ж це мама?—Козу Маньку пішла доїть,—похнюпився Петько.І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чисірому і збілим глеченям у руках.— О божечко...—зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові нестільки радості, як переляку.«Одвикла»,—подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле відмолока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві.

Аж тоді обнявжінчині плечі.Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв такнезграбно, наче хлопчисько...«Обоє ми одвикли...»Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатомусвітлі од бликуна —він горів тільки одним вугликом ґнота. Олянапоклала на груди Устимові руки —вони пахли козячим молоком,—притулилася до них лицем і заплакала.— Ну, годі, годі,—сказав Устим тремтячим голосом.— Живий же...Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс заплечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щосьпобрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку звиделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому тежбули куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів ітерпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової,яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; дваказенні рушники, галіфе синє (командир роти,що пройшов зУстимомобидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені,брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці —все було нове,блищало й пахло новим. Припослідок Устим дістав змішка дві банкирибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, ісуху, потріскану на часточки солдатську хлібину.—Чи й неїв у дорозі нічого? —спитала Оляна.—Якби неїв, то й недобрався б! —весело сказав Устим інахилився до Петька.— Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій!226 Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, іпосмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неїпросто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів.— Ба які! Це —кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблятьхрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ...Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стриженуголівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як іззолота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петьковоїсорочки.Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень салахолодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала),накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть.—Це таке, хіба на сухарі.—А я думав, що у вас тут проголодь. Всюди зараз не густо влюдей,—гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радіснозбуджений від чарки і від усього.—Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хлібамішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитруватине вміють, не дуже є що їсти,—розказувала Оляна.Петько тим часом поліз напіч, хрускав там горіхами, крадькомадивився на батька через комин і затамувавши подих слухав, якподзеленькують його медалі.—Коза виручає,—хвалилася Оляна.—І молочка потроху дає, ікозенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м’яса не любили,того і не забрали... Курка одна єзозулястенька.

Може, заквокче навесну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися.—Викрутимося! —впевнено мовив Устим.—Главне —живі...Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устимобійшов кругом хати, обдивився верх. Добрезроблено, на совість.Дерево путнє, непалички якісьтам, ушито гладенько істріхупідрізано рівно.—Хто робив? —спитав.—Та... гуртом,—зніяковіло ніби Оляна.—Колгоспом.—Нічого, живі будемо —оддячим.І рушили черезвигін у село, до лавки, до контори колгоспної —туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе зчервоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці,туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова —тохай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якоїстримів угору густий закрутень рудуватої чуприни.Оляна й Петько також були в чистенькому, хоч і не в новому.Оляна несла у вузлику онучану матерію до кравчині, щоб замовити збайки кофту собі, а з тоншого —дві сорочки Петькові. Устим вів сина 227 за руку, одно нахилявся до нього, казав усякі ласкаві слова, а очі, сірі,ясні, як і в Петька, сяяли щастям і довірою до всього світу.Петько міцно тримав батька за руку і поглядав на нього вгору, тоді,не випускаючи руки, забіг трохи вперед і, вловивши батьковупосмішку до себе, сказав:— А до нас Пилип ходив!Устим, як усміхався синові, так і не встиг згасити тої усмішки.—Який Пилип, синочку? —спитав.—Та який там у мороки Пилип,—засміялася Оляна і примруженоподивилася на Петька.—Меле казна-що, а ти слухаєш. Хату вкривали,то й ходили ж люди.Петько насупився і вмовк.Устимові, однак, того ж дня розказали, який Пилип, коли і чогоприходив у його хату...«Що ж ти хочеш, як у нього ключі од колгоспної комори! —кричавнад саме вухо Устимові довоєнний ще його товариш Сергій Лівий (підкінець війни Сергія поранило зконтузією, так що він приглух) інервово посмикував куцою кульшею в рукаві вицвілого синьогопіджака.—Він, гад, цими ключами не одну хату, де підходящамолодиця є, одімкнув... Стерво воно. Іключі ті язиком заробило,стерво. Всі люди на зборах як люди: сидять, слухають, що їм кажуть.А воно єк виступить, єк почне: ми обіщаємо, ми залічимо рани, миберемо на себе... Звісно —на себе! А хто ж за нас тутщо зробить,якби спитав?

Думав я, що хоч після війни менше балакунів буде, авоно однаково... Ну, йому —ключі, залічуй рани!.. Наїло, напилоринку червону, якне лусне, тепер парубкує. Ха! Брови підбривав,стерво! Одне слово, плюнь і одвернись у другий бік —у тебе дитина.Ото твоє. Ходімо кращевип’ємо за зустріч, зате, що живі-здорові, хочя, бич, зоднією клешнею зостався...»Ночувати додому Оляна неприйшла, і лише тоді Устим, змученийвипивкою і тим, що чув, повірив: Лівий, та й не тільки він, казалиправду. Неспав цілу ніч, ждав, що ось-ось рипнуть двері, увійдежінка зсином і скаже, що були вони втітки на хуторі та йзабарилися. Аще скаже, що про Пилипа — то злий поговір, завидкилюдські: як-не-як — і хату до ума довела, і шмат хліба є. Ну, бувало,заходив, пробував залицятися... Хату поміг укрити, аби якосьприхилити її ласку... Це правда. А більше нічого такого...Устим повірив би. Він і ждав її ледь не до третіх півнів, щобповірити. Не простити —повірити, та на тому й квит.Другого дня він не виходив на люди, навіть у дворі ніхто його небачив. Сидів у хаті, засунувши двері, щоб теж нікого не бачити.Приходили сусіди —відомо чого: розказувати... Не відчинив. Прибігав Лівий, мабуть, щоб іще випити і потім набридливо, до нудьги втішатийого. Він був щирий чоловік, щирий до глухоти.

Оляна й справді була в тітки на хуторі. І теж при засунутих дверяхсиділа. Боялася, що заявиться Устим. Петька вислала у двірпогратися: як наскоче Устим, то хай першим побачить сина... «Богдасть,—утішала тітка Оляну,—перемежениться. Показиться,показиться, а тоді ще й просити прийде. Ось побачиш. Він тількизбоку глянути —мужик, а отуто, —показала собі на груди,—ягняткобоже. Погладь, приголуб —і замекекає...»Устим не прийшов ні того дня, ні наступного, і Оляна відважиласянавідатись додому. Та й тітка так нараяла: «Іди, бо вчора він за токипів, а завтра розсердиться, що тебе довго немає, ще гірш наробиш.Сьогодні якраз іти треба.—І додала швидкою тихомовкою: —Та Петька, Петька зараз йому на очі...»Двері були не засунуті, і у вікнах погашено. Оляна, терпнучи всімтілом, пхаючи поперед себе Петька, увійшла в хату. Нікого. Шинелі нагвіздку біля дверей немає, цигарковим димом пахне, купка грошей настолі...Сіла на лаві, пригорнула до себе Петька і заплакала:—Пішов батько, синочечку... Покинув нас, окаянний... Та щоб жейому і добра не було, як отак зробить, як дитину... рідну дитину отакнівечить... О-о...Петько теж плакав і тремтів.А Устим ішов степом, тим, що і позавчора, і ніс ув очах не людську —собачу обиду. На все і на всіх.Ніхто з селян неспівчував Оляні, дізнавшись про те, що Устимпішов здому —ні жіноцтво, ні тим більше чоловіки, і це найдужче їїдратувало.Зустріла якось Пилипа, спитав: «Що, покинув?» Подивилася нанього благальними очима з-під низько напнутої хустки —поради іспівчуття питалася ними. «Ха-х! Треба було держать!» — Іпішов.Галіфе туго обпинає литки вищехаляв хромових, широкозадий ітовстоплечий, а холка надкоміром, як ріпа, туга. Цуц!Відтоді Оляна почала напускати на себе всякі хвороби і плакати.Не сама собі нишком плакала, а на людях: на роботі, перед сусідьми...Люди не залізні, до того ж Устим десь, а Оляна ось тут, поручмучиться. Стали її жаліти, утішать, і скоро вже не вона, а Устим буввинуватий у всьому. Ну, поганяв би там день-два чи запив натиждень або й на місяць. То хай, то по-нашому. А то —кидати зразу.Та ще з дитиною. Ти ба, пиху розпустив! І хто б подумав: до війнитакий капкóбув...І Оляна знову ожила. Почала запинатися високо, як і раніше,сміялася, співала, коли заводили пісні, йдучи з буряків, і щоб геть ужеодвернути людей від доброї згадки про Устима, розказувала жінкам,як увесь хутір не пускав її за нього і як він її добивався.229 «Ведуть мене ж до нього у лінєйку, а наші, хутірські, і подруги мої, істарші жінки, плачуть та за фату мене держать: не йди-бо, Оляночко,нейди. Та подивися ж, який він цибатий та зубатий...

Не послухала,дурка, пожаліла. Бігав же слідом, як цуцик, на колінах просив...» —ізітхала.А жінки, ті, що слухали, хоч і радніші були поспівчувати бідісестринській, чаїли підступні посмішечки: вже з Оляни як вродливка,то хай тоді Бог милує... І на що той Пилип поласився? Хіба на очі отіпримружені, як у кішки на сонечку...Взимку Оляна одержала від Устима триста карбованців іпримовкла про нього. А коли пізно вночі якось Пилип тричі легенькопостукав у шибку, дверей не відчинила. На зло.Устим робив на заводі кочегаром, бо ніякої професії не мав. Та йздоров’я після ран було таке, що на заробітніше місце не станеш. А вкочегарці хоч і важко зміну одпектися, зате дві доби відпочиваєш. І підробити можна —на товарній станції, чи на складах, чи в магазині,де з вантажниками сутужно. Не собі добував зайву копійку —нароботі спецовку давали, у вихідні військове носив —додому якомогабільше хотілося послати. Він і думав, іказавзавжди так: «дома»,«додому» — і тоді йому щеміло серце. Петько... Стрижений хлопчик,щербатенький на один зубик, медалькою грається...Траплялася йому і молодиця. Заводська. Вечеряти вкочегаркуносила, гомоніли. Сердечна жінка, алеж... Ні разу неозвалося до неї Устимовесерце —сиділа вньому щербатенькаПетькова усмішка.На роботі Устима поважали. Мовчазний, роботящий, поступливий.Треба відпрацювати дві зміни, хоч який зморений буде, невідмовиться. Вийти насуботник чи в цеху підмогнути в останні днімісяця, як там зашпортаються, чом —ги-и! —не підсобити людям. І то вже пирятиме тачкою металобрухт або стружку з-під верстатів, якщира коняка.Одну ваду знали за Устимом: не любив тих, що виступають назборах. Якщо по ділу хтось говорить, ще терпів і то не завжди.«А ти заходися та й зроби краще! —кричить з місця.—Або меніскажи, я зроблю. Трибунщик!..»Це терпіли: правильно. Але ж як тільки хтось, виступаючи, починавмилитися, Устим наче з ланцюга зривався.Пхався перед збори, махавкартузом і кричав:«Стоп! Ти чого хочеш, га? Чого ти хочеш? —А очі скажені, губитремтять, чуприна дибки, як у вовка на загривку.—Хочеш об ногутернутися? У майстри цілишся? Кажи! Отак прямо й кажи всім: хочу!А то: я, ми... Ямикало!»Збори здивовано гули, а ті, хто сидів у президії, склавши сплетеніпальцями руки на столі, нахилялися один до одного іперешіптувалися, строго покивуючи головами. Це зразу. А як звикли,230 то лиш посміхалися: що поробиш —хвороба у чоловіка, тежвиступити хочеться, хоча б ось так...«Товаришу Хомченко, ви по суті давайте, про діло»,—скажуть зпрезидії.«А він —про діло? —кричав Устим про свого попередника.—Осьоділо!» —і показував свої довжелезні руки.«Ну, гаразд, гаразд. Ви сідайте і заспокойтесь,—підводився з-застолу головуючий і, зробивши стурбовано-діловите обличчя,оголошував: —Слово має...»Устим ішов на своє місце, і збори проводжали його ніякимиусмішками, а як угадував —плескали в долоні. Проте у передсвятковідні Устима не обходили ні грамотами, ні преміями: трудяга, тут нічогоне скажеш.До кочегарки, що пропахла жаром, парою та вугільноюжужелицею, Устим звикдужче, ніж до ліжка вгуртожитку.Шуруйтопки, наганяй«атмосфери», Випадеперепочити —сиди, на вогоньдивися, а перед очима —досвіток над оболонню побіля річки, понадболотами і болітцями. Над більшими —і тумани більші та густіші, надменшими —і тумани менші, прозоріші. Кущі глоду —як шатра міжними. А осінь як озветься... Осінь Устимові проти весни —писанка.Нев’яне тоді, а цвіте! Ліси —червоним глодом, сивими осокорами,твердо-жовтим листям на дубах і густо-зеленим — на берестах, асонце —як соняшник, так низько, що рукою начеб дістав... І землявосени пахне краще, ніж завжди. Втомою пахне.

Хіба не зморилася,онскільки народивши —і людям, і всьому живому. Спробуй!На третю весну Устим одержав листа від Петька. Літери великі,жуки такі.«Здрастуйте, тату!!! —прочитав Устим і закашлявся.—Перо моєзаскрипіло, а серце моє заболіло! («Це та лисиця навчила»,—подумав Устим про Олянину тітку).—Тату! Приїжджайте! Я вас ждатиму. Я ждатиму вас біля лавки. Там усі встають. І ви вставайте там. Допобачення! Петро Устимович Хомченко!»Устим, напевно, так і зістарівся б у кочегарці, а може, зморившисьжити самотиною, пристав би у прийми до котроїсь удови заводської ідоживав свого віку з нудьгою вкупі, якби не той Петьків лист...Увечері, як прийде хтось на посиденьки, Устим розказує прояпонців.—У них не так, як оце в нас, що ложки. В них палички. І так вонишвидко ними вміють... Клац-клац-клац —дивись, мисочку вже іпідчистив. Та що якби локша там чи макарони, це і я, і всякий зумівби паличками взять. А то —рис! Поподзьобай! А командир роти у насбув чудар такий, веселий хлопець. Поїхав у город і привіз лантух 231 ложок. Хай, каже, спробують ложками, роздайте їм ложки. Чи то ж тозуміють —ги-и! Роздали їм ложки —їдять аж гарно! Та одно хвалять:лус холосо, лус холосо! Коли б не харашо. Таки ж у ложку більшенабереш. Тоді —це як ми вже почали їх потроху додому пускати, в Японію —котрий їде, то й ложку з собою бере. «Лозка самать холосо!»—каже і регоче.—Сідай уже вечерять,—примружено дивиться на нього Оляна,—бо ти мені цими японцями голову так набив, що цілу ніч болітиме. А може, ще й завтра.Устим підсовуєтьсядо столу, зазирає вмиску іпосміхається. Їстивінлюбить. Не наїдатися, а їсти. Коли набирає вложку, брови-козирочки підіймаються вгору, такі напружені, що аж тремтять,обличчя робиться ясне, лагідне, аколи несе до рота, губи тягнуться їйназустріч і усміхаються.Сьорб, сьорб тихенько,—поклав ложку,погладив себе по голові і знову: сьорб, сьорб...

Пошук на сайті: