Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.docx)Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.docx33 Кб719
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.fb2)Tyutyunnik_grigir_ustym_ta_olyana.fb258 Кб495

 

Григір Тютюнник


УСТИМ ТА ОЛЯНА

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистивкартоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питаласякволим, як у хворої, голосом:—Устиме... ти вп’єть картоплю товсто чистиш?—А тобі що —крізь комин видно? —усміхався Устим двомаверхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.—Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,—вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зістражденною насолодою в голосі.—Чи ти бачив отаке... причепилося,—дивувалась.—І що воноотозлюдиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати менівже?..І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик зводою булькнула.У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахлохолодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі,коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.Уже років три, як Устимові не спиться.

То ревматизм розбудить, тосон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, щопережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшовпоратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубавдрова, витягав з колодязя ніким іщене початої після ночі води (ще,дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, яквисаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював упечі. Не задля того щоб догодити Оляні —про це Устим навіть недумав ніколи,—просто він любив усяку досвітню роботу.Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала,постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти,тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники дляп’ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія,природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все,правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,221 як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцятьпроцентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тоннмолока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою,радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, дотрясці!»Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так самостаранно, як і підручники, але ніякій з них невірив. «Ловконабрехано!» —тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддастьбібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було...»Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немовзацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула щей на лежанці.

При цьому вона взялася долонею під щоку, наче доспіву, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так щоаж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі,вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися внеї згикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшласправжня пісняз отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна,зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: «Вп’єть пóзіхи найшли,тепер цілідень голова болітиме...»І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чище не починає.—Таке як розвидняїцця,—сказала Оляна з лежанки і здивованозакліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона внього не дивилася.—Так, як і вчора було,—мовив Устим розважно.—Зразу ніч, тодіранок, а тоді вже день.—І дивився на картоплину, що чистив, іусміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тіліжевріє схоже щось на здоров’ я, додавав і таке, приміром:— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї —ги-ги! —свиснув...—І бровийому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавоїусмішки.В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, щовбирається під осінь до людей, у кого не дерев’ яна підлога, а долівка істіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрийлагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): «Давайте, тату, я стіни цеглоюобкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися —краще». Але Устим непогодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дахперекрити, бо ніде вже по селу хатпід соломою не було. Виходило так,що Устим найбідніший од усіх...

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>