Леся Українка - Давня казка

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_Ukrainka_Davnya_kazka.docx)Lesya_Ukrainka_Davnya_kazka.docx30 Кб820
Скачать этот файл (Ukrainka_Lesya_-_Davnya_kazka.fb2)Ukrainka_Lesya_-_Davnya_kazka.fb233 Кб732

 

Леся Українка

Давня казка

 

I

   Може б, хто послухав казки?

   Ось послухайте, панове!

   Тільки вибачте ласкаво,

   Що не все в ній буде нове.

 

   Та чого там, люди добрі,

   За новинками впадати?

   Може, часом не завадить

   І давніше пригадати.

  

   Хто нам може розповісти

   Щось таке цілком новеє,

   Щоб ніхто з нас не відмовив:

   «Ет, вже ми чували сеє!»

  

 

   Тож, коли хто з вас цікавий,

   Сядь і слухай давню казку,

   А мені коли не лаврів,

   То хоч бубликів дай в'язку.

  

   Десь, колись, в якійсь країні,

   Де захочете, там буде,

   Бо у казці, та ще в віршах,

   Все можливо, добрі люде.

  

   Десь, колись, в якійсь країні

   Проживав поет нещасний,

   Тільки мав талан до віршів,

   Не позичений, а власний.

  

   На обличчі у поета

   Не цвіла урода гожа,

   Хоч не був він теж поганий, —

   От собі — людина божа!

 

   Той співець — та що робити!

   Видно, правди не сховати,

   Що не був співцем поет наш,

   Бо зовсім не вмів співати.

  

   Та була у нього пісня

   І дзвінкою, і гучною,

   Бо розходилась по світу

   Стоголосою луною.

  

   І не був поет самотнім:

   До його малої хати

   Раз у раз ходила молодь

   Пісні-слова вислухати.

  

 

   Теє слово всім давало

   То розвагу, то пораду;

   Слухачі співцю за теє

   Ділом скрізь давали раду.

  

   Що могли, то те й давали,

   Він зо всього був догодний.

   Досить з нього, що не був він

   Ні голодний, ні холодний.

  

   Як навесні шум зелений

   Оживляв сумну діброву,

   То щодня поет приходив

   До діброви на розмову.

  

   Так одного разу ранком

   Наш поет лежав у гаю,

   Чи він слухав шум діброви,

   Чи пісні складав,не знаю!

 

   Тільки чує — гомін, гуки,

   Десь мисливські сурми грають,

   Чутно разом, як собачі

   Й людські крики десь лунають.

  

   Тупотять прудкії коні,

   Гомін ближче все лунає,

   З-за кущів юрба мисливська

   На долинку вибігає.

  

   Як на те ж, лежав поет наш

   На самісінькій стежині.

   «Гей! — кричить він, — обережно!

   Віку збавите людині!»

 

   Ще, на щастя, не за звіром

   Гналася юрба, — спинилась,

   А то б, може, на поета

   Не конечне подивилась.

 

   Попереду їхав лицар,

   Та лихий такий, крий боже!

   «Бачте, — крикнув, — що за птиця!

   Чи не встав би ти, небоже?»

  

   «Не біда, — поет відмовив, —

   Як ти й сам з дороги звернеш,

   Бо як рими повтікають,

   Ти мені їх не завернеш!»

  

   «Се ще также полювання! —

   Мовить лицар з гучним сміхом. —

   Слухай, ти, втікай лиш краще.

   Бо пізнаєшся ти з лихом!»

  

   «Ей, я лиха не боюся,

   З ним ночую, з ним і днюю;

   Ти втікай, бо я, мосьпане,

   На таких, як ти, полюю!

  

   В мене рими — соколята,

   Як злетять до мене з неба,

   То вони мені вполюють,

   Вже кого мені там треба!»

  

   «Та який ти з біса мудрий! —

   Мовить лицар. — Ще ні разу

   Я таких, як ти, не бачив.

   Я тепер не маю часу,

  

   А то ми б ще подивились,

   Хто кого скорій вполює.

   Хлопці! геть його з дороги!

   Хай так дуже не мудрує!»

  

   «От спасибі за послугу! —

   Мовить наш поет. — Несіте.

   Та візьміть листки з піснями,

   Он в траві лежать, візьміте».

  

   «Він, напевне, божевільний! —

   Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

   Хай він знає нашу добрість —

   Стороною обминаймо.

  

   А ти тут зажди, небоже,

   Хай-но їхатиму з гаю,

   Я ще дам тобі гостинця,

   А тепер часу не маю».

  

   «Не на тебе ждать я буду, —

   Так поет відповідає, —

   Хто ж кому подасть гостинця,

   Ще того ніхто не знає».

  

   Лицар вже на те нічого

   Не відмовив, геть подався;

   Знову юрба загукала,

   І луною гай озвався.

  

   Розтеклись ловці по гаю,

   Полювали цілу днину,

   Та коли б же вполювали

   Хоч на сміх яку звірину!

  

   А як сонечко вже стало

   На вечірньому упрузі,

   Стихли сурми, гомін, крики,

   Тихо стало скрізь у лузі.

  

   Гурт мисливський зголоднілий

   Весь підбився, утомився,

   Дехто ще зоставсь у гаю,

   Дехто вже й з дороги збився.

  

   Геть одбившися від гурту,

   Їде лицар в самотині.

   Зирк! — поет лежить, як перше,

   На самісінькій стежині.

  

   «Ах, гостинця ти чекаєш! —

   Мовив лицар і лапнувся

   По кишенях. — Ой небоже,

   Вдома гроші я забувся!»

  

   Усміхнувсь поет на теє:

   «Не турбуйсь за мене, пане,

   Маю я багатства стільки,

   Що його й на тебе стане!»

  

   Спалахнув від гніву лицар,

   Був він гордий та завзятий,

   Але ж тільки на упертість

   Та на гордощі багатий.

  

   «Годі жартів! — крикнув згорда.

   Бо задам тобі я гарту!»

   А поет йому: «Та й сам я

   Не люблю з панами жарту...

  

   Бачиш ти — оця діброва,

   Поле, небо,синє море —

   То моє багатство-панство

   І розкішне, і просторе.

  

 

   При всьому сьому багатстві

   Я щасливий завжди й вільний».

   Тут покликнув лицар: «Боже!

   Чоловік сей божевільний!»

  

 

   «Може буть, — поет відмовив, —

   Певне, всі ми в божій волі.

   Та я справді маю щастя,

   І з мене його доволі.

  

 

   Так, я вільний, маю бистрі

   Вільні думи-чарівниці,

   Що для них нема на світі

   Ні застави, ні границі.

  

 

   Все, чого душа запрагне,

   Я створю в одну хвилину,

   В таємні світи надхмарні

   Я на крилах думки лину.

  

 

   Скрізь гуляю, скрізь буяю,

   Мов той вітер дзвінкий в полі;

   Сам я вільний і ніколи

   Не зламав чужої волі!»

  

 

   Засміявсь на теє лицар:

   «Давню байку правиш, друже?

   Я ж тобі скажу на теє:

   Ти щасливий, та не дуже.

  

 

   Я б віддав отой химерний

   Твій таємний світ надхмарний

   За наземне справжнє графство,

   За підхмарний замок гарний.

   

 

   Я б віддав твоє багатство

   І непевнії країни

   За єдиний поцілунок

   Від коханої дівчини...»

  

 

   Щось поет хотів відмовить

   На недбалу горду мову,

   Та вже сонечко червоне

   Заховалось за діброву.

  

 

   Надійшла сільськая молодь,

   Що з роботи поверталась,

   І побачила поета,

   З ним приязно привіталась.

  

 

   Тут поет взяв мандоліну,

   І на відповідь гуртові

   Він заграв, і до музики

   Промовляв пісні чудові.

  

 

   Всі навколо нерухомі,

   Зачаровані стояли,

   А найбільше у дівчаток

   Очі втіхою палали.

  

 

   Довго й лицар слухав пісню,

   Далі мовив на відході:

   «Що за дивна сила слова!

   Ворожбит якийсь, та й годі!»

  

 

  

II

 

  

 

   Літнім вечором пізненько

   Сам поет сидів в хатині,

   Так од ранку цілу днину

   Він просидів в самотині.

  

 

   Тож сидів поет в віконці,

   Слухав співів, що лунали

   Скрізь по полю і до нього

   У хатину долітали.

  

 

   Співи стихли, потім хутко

   Налетіла літня нічка;

   Дерева шуміли з вітром,

   Гомоніла бистра річка.

  

 

   І поет в своїй хатині

   Прислухавсь до того шуму,

   Погляд в темряву втопивши,

   Він таємну думав думу.

  

 

   Тільки чує — хтось під'їхав

   На коні до його хати

   І спинився, потім зброя

   Почала чиясь бряжчати.

  

 

   Що за диво! Під віконце

   Хтось помалу підступає.

   Тут поет не втерпів: «Хто там? —

   Невідомого питає. —

  

 

   Якщо злодій, то запевне

   Помиливсь ти, любий друже!»

   «Ні, се я, — озвався голос, —

   Маю справу, пильну дуже...»

  

 

   «Хто ж се "я"?» — поет питає.

   «Я, Бертольдо, лицар з гаю».

   Тут поет пізнав той голос:

   «А, мисливий! Знаю, знаю!

  

 

   Вибачай, прошу до хати,

   Хоч у мене трошки темно,

   Бо коли я сам у хаті,

   Не палю вогню даремно;

  

 

   Та для гостя запалю вже».

   І добув вогню з кресала.

   Перед ним лицарська постать

   Владаря Бертольда стала.

  

 

   «Добрий вечір!» — «Добрий вечір»

   Став тут лицар і — ні слова.

   Щось ніяк не починалась

   Тая пильная розмова.

  

 

   «Де ж твоя, мій гостю, справа?» —

   Далі вже поет озвався.

   Лицар стиха одмовляє:

   «Я, мій друже, закохався...»

  

 

   Тут поет йому говорить:

   «Що ж на се тобі пораджу?

   А проте доказуй далі,

   Може, чим тебе розважу».

  

 

   «Закохався я і гину, —

   Каже лицар, — вдень і вночі

   Бачу я перед собою

   Ясні оченьки дівочі».

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: