Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_Ukrainka_Davnya_kazka.docx)Lesya_Ukrainka_Davnya_kazka.docx30 Кб658
Скачать этот файл (Ukrainka_Lesya_-_Davnya_kazka.fb2)Ukrainka_Lesya_-_Davnya_kazka.fb233 Кб540

 

Леся Українка

Давня казка

 

I

   Може б, хто послухав казки?

   Ось послухайте, панове!

   Тільки вибачте ласкаво,

   Що не все в ній буде нове.

 

   Та чого там, люди добрі,

   За новинками впадати?

   Може, часом не завадить

   І давніше пригадати.

  

   Хто нам може розповісти

   Щось таке цілком новеє,

   Щоб ніхто з нас не відмовив:

   «Ет, вже ми чували сеє!»

  

 

   Тож, коли хто з вас цікавий,

   Сядь і слухай давню казку,

   А мені коли не лаврів,

   То хоч бубликів дай в'язку.

  

   Десь, колись, в якійсь країні,

   Де захочете, там буде,

   Бо у казці, та ще в віршах,

   Все можливо, добрі люде.

  

   Десь, колись, в якійсь країні

   Проживав поет нещасний,

   Тільки мав талан до віршів,

   Не позичений, а власний.

  

   На обличчі у поета

   Не цвіла урода гожа,

   Хоч не був він теж поганий, —

   От собі — людина божа!

 

   Той співець — та що робити!

   Видно, правди не сховати,

   Що не був співцем поет наш,

   Бо зовсім не вмів співати.

  

   Та була у нього пісня

   І дзвінкою, і гучною,

   Бо розходилась по світу

   Стоголосою луною.

  

   І не був поет самотнім:

   До його малої хати

   Раз у раз ходила молодь

   Пісні-слова вислухати.

  

 

   Теє слово всім давало

   То розвагу, то пораду;

   Слухачі співцю за теє

   Ділом скрізь давали раду.

  

   Що могли, то те й давали,

   Він зо всього був догодний.

   Досить з нього, що не був він

   Ні голодний, ні холодний.

  

   Як навесні шум зелений

   Оживляв сумну діброву,

   То щодня поет приходив

   До діброви на розмову.

  

   Так одного разу ранком

   Наш поет лежав у гаю,

   Чи він слухав шум діброви,

   Чи пісні складав,не знаю!

 

   Тільки чує — гомін, гуки,

   Десь мисливські сурми грають,

   Чутно разом, як собачі

   Й людські крики десь лунають.

  

   Тупотять прудкії коні,

   Гомін ближче все лунає,

   З-за кущів юрба мисливська

   На долинку вибігає.

  

   Як на те ж, лежав поет наш

   На самісінькій стежині.

   «Гей! — кричить він, — обережно!

   Віку збавите людині!»

 

   Ще, на щастя, не за звіром

   Гналася юрба, — спинилась,

   А то б, може, на поета

   Не конечне подивилась.

 

   Попереду їхав лицар,

   Та лихий такий, крий боже!

   «Бачте, — крикнув, — що за птиця!

   Чи не встав би ти, небоже?»

  

   «Не біда, — поет відмовив, —

   Як ти й сам з дороги звернеш,

   Бо як рими повтікають,

   Ти мені їх не завернеш!»

  

   «Се ще также полювання! —

   Мовить лицар з гучним сміхом. —

   Слухай, ти, втікай лиш краще.

   Бо пізнаєшся ти з лихом!»

  

   «Ей, я лиха не боюся,

   З ним ночую, з ним і днюю;

   Ти втікай, бо я, мосьпане,

   На таких, як ти, полюю!

  

   В мене рими — соколята,

   Як злетять до мене з неба,

   То вони мені вполюють,

   Вже кого мені там треба!»

  

   «Та який ти з біса мудрий! —

   Мовить лицар. — Ще ні разу

   Я таких, як ти, не бачив.

   Я тепер не маю часу,

  

   А то ми б ще подивились,

   Хто кого скорій вполює.

   Хлопці! геть його з дороги!

   Хай так дуже не мудрує!»

  

   «От спасибі за послугу! —

   Мовить наш поет. — Несіте.

   Та візьміть листки з піснями,

   Он в траві лежать, візьміте».

  

   «Він, напевне, божевільний! —

   Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

   Хай він знає нашу добрість —

   Стороною обминаймо.

  

   А ти тут зажди, небоже,

   Хай-но їхатиму з гаю,

   Я ще дам тобі гостинця,

   А тепер часу не маю».

  

   «Не на тебе ждать я буду, —

   Так поет відповідає, —

   Хто ж кому подасть гостинця,

   Ще того ніхто не знає».

  

   Лицар вже на те нічого

   Не відмовив, геть подався;

   Знову юрба загукала,

   І луною гай озвався.

  

   Розтеклись ловці по гаю,

   Полювали цілу днину,

   Та коли б же вполювали

   Хоч на сміх яку звірину!

  

   А як сонечко вже стало

   На вечірньому упрузі,

   Стихли сурми, гомін, крики,

   Тихо стало скрізь у лузі.

  

   Гурт мисливський зголоднілий

   Весь підбився, утомився,

   Дехто ще зоставсь у гаю,

   Дехто вже й з дороги збився.

  

   Геть одбившися від гурту,

   Їде лицар в самотині.

   Зирк! — поет лежить, як перше,

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>