Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sud.docx)Volodimir_vinnichenko_sud.docx41 Кб823
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sud.fb2)Volodimir_vinnichenko_sud.fb251 Кб773

Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні "Суд". Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, "хохол, малорос, живе "як у раю. Бо "тепер по тридцять копійок удень роблять мені – такої дешевої робочої сили немає ніде. Покірності він добивасться "перевіреною методою: "Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той. В морду! от і все роз'яснєніє. Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени "суда. Такий суд, "скорий, правий і справедливий, він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне використання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного "суржика, "макаронічної мови в окресленні персонажів і змалюванні неординарних життєвих ситуацій.

 

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР

Суд

Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і, пливучи по хатах, наближається до економії.

Земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, вигодований опецькуватий чолов'яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі біля ґанку, балакаючи з гостем.

Гість, молодий, високий панок із блідим млявим лицем і з жовтяками під очима, приїхав позичити жатку, але Самоцвіт послав прикажчика на село, й видати її нема кому. Ходять і чекають балакаючи.

Гостю, очевидячки, нудно й ніколи, але він покірливо ступає поруч хазяїна, криво, невпопад усміхається й хитає головою, коли треба й не треба. На йому солом'яний сіренький капелюшок, штанці навипуск, ковнірчики й синенький коротенький піджачок. Кишені у цьому піджачку пошиті так високо, що панок як закладе туди руки, то так і нагадає зараз тих коників із піднятими ніжками, що стрекотять і стрибають по стерні.

Шпориш, що густо поріс біля ґанку, мокрий від дощу й росить ноги, але гість мовчки слухає та іноді тільки дивиться з ненавистю на кінчик сірого вуха й носа, що ніби виглядають до його з-під начальницького дворянського картуза з червоним шнурочком.

— Да-а! Погода ловка, їй-богу, ловка, молодой человєк! — раптом зупиняється Самоцвіт і, широко потягнувши в себе дух, мовчки усміхається до гостя.

"Молодой человєк" також зупиняється, усміхається для чогось навкруги, мов провіряючи, чи справді "погода ловка".

— Д-д-а, — мимрить він. — Хорошо... Вот только насчет жатки я хотел бы вас попросить, может быть, без приказчика как-нибудь.

— А боже мій, молодой человєк! — з веселим нетерпінням скрикує Самоцвіт. — Сказав же вам, що дам...

— Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить.

— Молодой человєк! Коли я даю жатку, значить, там нема чого поправлять... Я тільки через те зараз не пускаю її в ход, що маю косарів. Це машини трошки кращі... Не зламається й не спортиться... То, голубе мій сивесенький, єрунда, що кажуть, ніби жаткою лучче.

Плюньте! Косар і жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход... Зогний вона собі там... А ви боїтесь, що не дам... Прийде прикажчик... і дасть. Я його послав тут за одним чоловічком і в волость за бумагами одними... От, кстаті, подивитесь на мій суд... О... І поїдете собі з жаткою. А то "без прикажчика"... Не горить же у вас?

— Нет, но...

— Ну, то й шабаш!

"Молодой человєк" ніяко всміхається й рушає за земським начальником, силкуючись ступати, де поменше шпоришу.

І знов ходять. Сонце вже перебігло став і зразу наче випірнує з саду. В один мент стає ясно й душно. Земський начальник кректить, пильно витирає хусткою піт, прохаючи вибачення, скидає з себе кітеля й лишається в одній сорочці:

— Ви не той... не обижайтесь, молодой человєк, що я з вами так по-простому... І вообще ви не той... Не обижайтесь... Я от по-простому, по-малоросійському говорю з вами... Хохол, малорос сам... Та ви й самі, здається, трошки з наших?

— Да, так... То єсть, я, собственно, — злегка червоніючи, мішається гість, — с одной стороны малорос, но моя мать...

— Да, да, — перебиває його земський начальник, смаковите потираючи себе долонями по розхристаних грудях. — Ваша фамілія саме така, малоросійська... Дуринда — це чисто наша хохлацька... Положим, ви кажете Дурінда, на французький манір, ну та то... чепуха!

Дуринда нічого не одмовляє, тільки червоніє ще більше й дивиться собі під ноги. Самоцвіт також замовкає, і з любов'ю засовує руки під пахви, і злегка б'є себе під сорочкою.

Ради празника в дворі людей не видно, тільки біля кухні стоїть Дуриндів Буланенький, запряжений в бігунки, а біля його кучер Гаврасим, Самоцвітів кучер і рябий Спиридон. Вони ходять біля бігунків, піднімають їх за колеса, тикають в боки Буланенького, потім для чогось ляскають його долонями по клубі, і всі весело сміються. Буланенький пряде вухами, крутить хвостом, але, мабуть, і йому весело.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>