Юрiй Ячейкiн - Народження Адама (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб971
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб1005
- Ав­жеж, по­милив­ся, - не­задо­воле­но про­бур­чав вiн. - Тiль­ки слiпий мiг би ще спе­реча­тися...

Й­ого сло­ва бу­ли для ме­не мов рай­ська му­зика. Хоч ми й при­зем­ли­лися, але я по­чував се­бе на сь­омо­му небi.

- Та­ки схи­бив у роз­ра­хун­ках! - бiдкав­ся са­мок­ри­тич­ний капiтан. Замiсть кам'яно­го вiку зас­ко­чив аж у ме­зозой!

Виз­наю, падiння з сь­омо­го не­ба бу­ло вiдчут­не. Ви­яв­лясть­ся, капiта­нова хво­роба прог­ре­сус!

- Ти­сяча ти­рано­заврiв! - гримiв мiжзо­ряний вовк. - Це не що iнше, як крей­дя­ний пралiс!

- Капiта­не, - на­магав­ся я вга­мува­ти й­ого, - нiякий це не пралiс, а чу­довий бо­танiчний парк, який ство­рили нашi з ва­ми на­щад­ки. От за­раз пiду пок­ли­чу сто­рожiв, i все од­ра­зу з'ясусть­ся.

- Стiй! - су­воро на­казав менi капiтан Неб­ре­ха. - Як­що ти вий­деш, май­бутнi па­ле­он­то­логи навiть кiсто­чок тво­ух не знай­дуть.

Я нев­до­воле­но зир­кнув на капiта­на, бо тiсу митi й гад­ки не мав, що оцим, зда­вало­ся б, дес­по­тич­ним на­казом вiн вря­тував менi жит­тя.

Нiчо­го не за­лиша­лося, як зно­ву вту­пити­ся в iлюмiна­тор.

I рап­том я ма­ло не скрик­нув з нес­подiван­ки. Па­горб, що па­нував на про­тилеж­но­му боцi рiчки, зру­шив з мiсця! Чи менi при­вер­зло­ся? Але нi!

Го­ра зве­лася на тов­щеннi но­ги. Хрип­ке позiхан­ня, що на­гаду­вало сер­ди­те гар­чання, до­лину­ло до нас. А ожи­ла го­ра, важ­ко. со­пучiу i крек­чу­чи, вже про­дира­лася крiзь лiс i ту­ман до рiчки. Потiм з за­дово­леним бур­котiнням плюх­ну­ла у ти­ховiд.

Ми чу­ли, як пiсля ран­ко­воу ван­ни тiлис­та iсто­та за­ходи­лася на­топ­ту­вати свос не­осяж­не че­рево осо­кою та оче­ретом.

Аж тут зад­вигтiла зем­ля, нiби на нас нев­бла­ган­но ко­тила­ся на­вала важ­ких танкiв. Це вра­жен­ня ще бiль­ше по­силю­вало­ся не­само­витим бряз­ко­том i гур­ко­том. I ось, тро­щачи i ви­вер­та­ючи з корiнням де­рева, що стов­би­чили на шля­ху, на га­ляви­ну вдер­ла­ся вал­ка ду­жих, але не­пово­рот­ких чу­довиськ.

ухнi ку­поло­подiбнi п'яти­мет­ровi ту­луби надiй­но за­хища­ли ба­гато­кутнi ро­говi плас­тинки, що вкупi ут­во­рюва­ли неп­ро­бив­ний пан­цир. На кiнцях дов­гих окiль­цьова­них кiстя­ними ти­ляга­ми хвостiв - при­голом­шливi бу­лави, з яких навсiбiч стир­ча­ли пiвмет­ровi гос­тря­ки.

- Та­кою бу­лавою мож­на порiши­ти сло­на, - хо­лод­нокров­не заз­на­чив капiтан Неб­ре­ха.

На щас­тя, вай­лу­ватi ве­летнi ма­ли нап­ро­чуд мир­ну вда­чу. Зак­ло­пота­но рох­ка­ючи, мов свинi на ви­пасi, во­ни по­випов­за­ли на га­ляви­ну i по­чали ре­тель­но ви­кошу­вати праць­ови­тими ще­лепа­ми па­пороть.

Ма­буть, са­ме в цей час у за­повiдни­ку чу­дер­наць­коу фло­ри i, як ба­чимо, фа­уни по­чинав­ся пер­ший снiда­нок.

Неб­ре­ха по­вер­нувся до ме­не й по­вагом за­ува­жив:

- Мiй юний дру­же, в май­бутнь­ому цих тва­рюк ми по­бачи­ли б хiба що в му­зе­ях.

Та я не скла­дав по­лемiчноу зброу.

- Ви, капiта­не, - вiдчай­душ­не бо­ронив я свою гiпо­тезу, - втра­тили вiру у свiтлий людсь­кий ро­зум. Оцi тва­рюки - штучнi по­доби ко­лишнiх ящерiв. Знас­те, такi свосрiднi ро­боти. Мож­ли­во, ух злiпи­ли спецiаль­но на за­мов­лення Мiнiстерс­тва освiти як на­очнi уч­бовi посiбни­ки. Вдень сю­ди во­дять пер­шоклас­никiв на прак­тичнi за­нят­тя з iсторiу по­ход­ження жит­тя на Землi. Хiба ви не при­пус­касте та­кого тлу­мачен­ня?

- Я при­пус­каю, - за­дум­ли­во вiдповiв капiтан Неб­ре­ха, - що ми самi мас­мо пов­ну змо­гу вско­чити в гар­ну iсторiю. А те­пер, Ази­муте, слу­хай мiй на­каз. Ото­чи ко­роб­ку ви­пара­ми гiдра­ту спир­ту.

А ко­ли я цей див­ний на­каз ви­конав, капiтан по­яс­нив менi:

- Па­хощi спир­ту - най­надiйнiший у да­ному ви­пад­ку за­хист. Усi тва­рини, штучнi во­ни чи при­роднi, вiдчу­ва­ють до спир­тно­го не­побор­ну вiдра­зу.

Я зав­ше ди­ву­юся ней­мовiрнiй да­леког­лядностi капiта­на Неб­ре­хи. От, скажiмо, як­би вiн зволiкав з на­казом ще хви­лину, вiд на­шоу ко­роб­ки, мож­ли­во, за­лиши­лася б хiба ку­па ме­тале­вого брух­ту.

Атож!

Тiль­ки-но ми одяг­ли ко­роб­ку у неп­ро­ник­ли­ву спир­то­ву со­роч­ку, як з бо­танiчноу гу­щави­ни вис­триб­нув хваць­кий монстр завбiль­шки з п'яти­повер­хо­ву будiвлю.

Щоб зма­люва­ти й­ого, до­сить у­яви­ти ви­дов­же­ний, як тру­на, че­реп з кро­вожер­ни­ми i ве­лики­ми, на­че мис­ки для ва­реникiв, бань­ка­ми та ряс­но всiяною iкла­ми i зу­бами па­щекою, з якоу нев­пинно ко­тила­ся по­жад­ли­ва сли­на. Оцю брид­ку го­лову нап­ну­то на гнуч­ку дра­конiвсь­ку шию, що по­волi пе­рехо­дила у цик­лопiчне че­рево, надiй­но вкри­те пле­тивом кам'яних м'язiв i твер­дою, мов наж­дак, лус­ка­тою шкiрою.

Пот­во­ра жва­во стри­бала на двох заднiх ко­лодах (ла­пами ух не наз­веш!), з яких стир­ча­ли страшнi па­зури, що бiль­ше ски­дали­ся на залiзнi га­ки су­час­них пiдй­ом­них кранiв.

Щоп­равда, пе­реднi кiнцiвки ць­ого страхiтли­вого монс­тра не яв­ля­ли нiякоу не­без­пе­ки. Во­ни бу­ли ма­ленькi i кволi, як у пу­головкiв. На знак сво­су цiлко­витоу нiкчем­ностi во­ни без­си­ло зви­сали пе­ред мо­гутнiми грудь­ми.

Але хвiст! Як­би хто ба­чив хвiст! Од­ним уда­ром дов­же­лез­но­го хвос­та хи­жак лег­ко зро­бив би з на­шоу ко­роб­ки гар­мошку.

Оцей до­потоп­ний кра­сун­чик спо­ганив усю ран­ко­ву iдилiю.

Тiль­ки-но й­ого уздрiли за­кутi в пан­ци­ри мирнi па­поро­уди, як во­ни на­че збо­жеволiли. Пан­церни­ки ки­нули­ся хто ку­ди, спов­ню­ючи повiтря жалiбним зой­ком.

Та ось во­ни сприт­но по­зако­пува­лись у зем­лю i пе­рет­во­рили­ся на дов­готри­валi опорнi точ­ки. Iз за­падин ви­пина­лися на по­вер­хню ли­ше ма­сивнi, як ва­луни, ро­говi щи­ти, що бу­ли яв­но не по зу­бах будь-яко­му во­роговi. До то­го ж бiля кож­но­го щи­та ще ле­жала на­пох­ватi страхiтли­ва бу­лава.

Але пя­типо­вер­хо­ве чу­довись­ко не звер­та­ло на ве­летенсь­ких че­репах жод­ноу ува­ги. Во­но з ди­ким ги­кан­ням мет­ну­лося до ти­хово­ду, де й досi ла­сував ко­мишем го­роподiбний завр.

Що там ста­лося, важ­ко й опи­сати. На­сам­пе­ред то­му, що кар­ти­ну дво­бою хо­вав ту­ман, який знач­но по­густiшав. Але зва­жа­ючи на не­само­вите ре­вище, вiдчай­душ­не вит­тя, брязкiт ще­леп i па­зурiв, ог­лушли­вий хрускiт кiсток, чу­довись­ка тю­жили один од­но­го не на жит­тя, а на смерть.

На­рештi пе­ремож­не ре­вище лус­ка­того стра­хови­ща та пе­ред­смертний хрип го­роподiбно­го гур­ма­на зли­лися в зак­лючний трагiчний ду­ет.

З ту­ману ви­рину­ли за­юше­на ха­ва хи­жака з ве­личез­ним кус­нем па­ру­ючо­го м'яса в зу­бах...

- А що. Ази­муте, - по­рушив гнiтю­чу мов­чанку капiтан Неб­ре­ха, - да­лебi, штучнi копiу ко­лишнiх пот­вор же­руть од­на од­ну? Не хотiв би я опи­нити­ся на мiсцi тво­ух бiдо­лах-пер­шоклас­никiв, аби не пот­ра­пити на де­серт оць­ому "ма­шино­зав­ровi"...

Чим я мiг за­пере­чити? Та й навiщо за­пере­чува­ти оче­виднi фак­ти? Я й сам ро­зумiв, що ми бу­ли б чу­довись­ку на один зуб. I ска­фан­дри не вря­тува­ли б. Пот­во­ра злус­ка­ла б ух, мов горiшки.

Та на ць­ому сюр­при­зи ще не скiнчи­лися.

8. 4ПI-ЕР-КВАД­РАТ

Що я мав ро­бити?

Яс­но, пiдня­ти ру­ки вго­ру на знак без­засте­реж­ноу капiту­ляцiу i щи­ро виз­на­ти:

- Капiта­не, ви - генiй!

Але, на щас­тя, не встиг ць­ого зро­бити. Бо са­ме тiсу митi вда­рив грiм з чис­то­го не­ба. Грiм дуж­чав, ши­рив­ся i вже обiй­мав не­бо вiд краю до краю.

Тас­мни­чий грiм стра­шен­но на­поло­хав ве­летенсь­ких че­репах. Во­ни по­види­рали­ся iз зем­ля­них схо­ванок i панiчно ри­нули у над­ра первiсноу хащi.

Лус­ка­тий убив­ця теж не ли­шив­ся бай­ду­жим до гро­мових ритмiв. З не­задо­воле­ним ри­кан­ням, яке те­пер ви­дава­лося жа­люгiдним ска­вучан­ням, вiн схо­пив свою жер­тву iклас­тою па­щекою i на­силу по­волiк уу у пралiс про­тилеж­но­го бе­рега.

За хви­лину на га­лявинi бу­ло по­рожньо, як у мить на­шого ак­ро­батич­но­го при­зем­лення. Тiль­ки тра­ва, я помiтив, ста­ла сторч, мов во­лос­ся на го­ловi лю­дини, ко­ли во­на цiпенiс з ля­ку.

Хоч це бу­ло не­нор­маль­не i то­му три­вож­не ви­довись­ко, хви­люва­тися не бу­ло й най­мен­шоу при­чини. Нав­па­ки, бу­ли всi пiдста­ви радiти i пи­шати­ся влас­ною да­леког­ляднiстю. Ад­же це був гуркiт авiацiй­но­го мо­тора!

Я прис­лу­хав­ся до шу­мовин­ня авiацiй­но­го мо­тора з не­вимов­ною на­соло­дою. На­че сидiв не в залiзнiй бочцi, а в пар­терi Ве­лико­го те­ат­ру на прем'срi чу­довоу опе­ри.

Але най­присмнiше бу­ло, бе­зумов­но, по­пере­ду.

Ось за­раз капiтан Неб­ре­ха пiднiме вго­ру ру­ки i виз­нас:

- Ази­муте, ти - генiй!

I щоб наб­ли­зити цю вро­чис­ту мить, я взяв ме­гафон, аби пе­ремог­ти гуркiт, i в'уд­ли­во про­ревiв на ву­хо Неб­ресi:

- Капiта­не, це справдi не­чува­но! Пте­родак­тилi лiта­ють з мо­тором! Ха-ха-ха!

Та мiжзо­ряний вовк i не по­думав виз­на­ти по­раз­ку. Вiн узяв в ме­не з рук ме­гафон, щоб спокiй­но прок­ри­чати на мою ад­ре­су:

- Доб­ре смiсть­ся той, хто смiсть­ся ос­таннiйi

На жаль, на цю тривiаль­ну реплiку я не мiг вiдповiсти но­вим нищiвним "ха-ха-ха", бо капiтан зав­бачли­во не ви­пус­кав з рук ме­гафо­на. А в не­само­витiй гур­котнi мiй го­лос роз­та­нув би, як снiжин­ка у пе­кучiй Са­харi.

Я присiв нав­почiпки, схи­лив го­лову набiк i гля­нув у iлюмiна­тор зни­зу на­гору. Та хоч я од­ра­зу по­бачив те, що й сподiвав­ся по­бачи­ти, я аж сто­ропiв.

Я уздрiв вер­толiт, але вiн па­дав на зем­лю до­гори ко­леса­ми! Й­ого по­тужнi гвин­ти стра­шен­но хур­ча­ли, ут­во­рю­ючи мо­гутнiй повiтря­ний вир, що без­жалiсно скуб за зе­ленi чуп­ри­ни де­рева i з корiнням ви­дирав кущi.

Пошук на сайті: