Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4088
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11300
Вони подалися рівниною, обминаючи тільки великий шлях і йдучи малими дорогами. Та ба! Вони йшли так не самі. Ще й, крім них, у степу то там, то там бовваніли чорні цятки на тлі снігової пустелі, втікаючи одна від одної й усі від когось. Може, й від тієї колони втікаючи? Може, то там бігли такі., як і вони? Може, та колона вже й уся розбіглася? Чи, може, то так звані «торбешники»?..

Йшли безперестанку аж до полудня, і не тільки не приставали, а все ще дужче летіли вперед, окрилені надією.

Десь спалахнула й усе більше розгойдувалась артилерійська канонада, але вони на те не зважали, навіть не звертаючи уваги на те, що вони перли їй просто назустріч.

В особливій пригоді їм став замерзлий рівчак, що крутився у вибалку, — по його кризі, вже добре вичовганій безліччю ніг, вони гнали легко, як по асфальтовій дорозі. В обідню пору той рівчак несподівано вивів їх просто до якогось села, що приліпилося на крутому березі Ворскли, над засніженим лугом.

Хлопці розгубилися. Постояли нерішуче. Але в селі було ніби тихо й спокійно, і навіть не помітно було ніяких особливих ознак життя. А тут напосідався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з Костиком вийшли з вибалку й пішли в село, заходячи городами. Скоро вони були вже в селі. Вибрали оком собі хату, в якій напевно можна було б щось роздобути, і попростували до неї садочками, перелазами.

Вони були вже майже біля ґанку, як з-за колодязя несподівано виступив зовсім маленький салдат з автоматом, у повстяниках і в шапці-ушанці й несподівано гримнув:

— Стій!!.

Хлопці стали.

— Руки вгору!

Підняли руки вгору.

— Документи?..

— Немає.

— Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо...

І так, кермуючи ними, як кіньми, ззаду, в'їхав ними просто до хати, а в ній до просторої ясної світлиці. Там наказав їм стати. Посвердлив їх очима мовчки, стоячи сам на порозі, а потім почепив автомата на шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.

Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долівка була посипана піском і здавалася для Максимових босих ніг м'якою, як пух, ніжною, благословенною, як та долівка, по якій він бігав босоніж іще маленьким. Просто перед ними був стіл, застелений мапами й газетами, на яких стояли манірка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок і лежали розсипані набої до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було велике люстро з кривою поверхнею, в якій усе відбивалося викривлено. Так принаймні здалося Максимові, коли він глянув у те люстро на себе. Те, що він побачив, могло бути, без сумніву, тільки в жахливо кривому дзеркалі: звідти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподібна істота... Ліворуч була піч-полька, тобто — суцільна стіна з дверима-аркою до сумежної кімнатки, «хатини». І нікого з людей!..

Хлопці постояли. А потім сіли собі на лаві і обоє, мов по команді, заплющили очі. Мов кури на призьбі проти сонечка. Сиділи; мліючи від тепла й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою хвилею по всьому тілу. Було вже ліньки розплющити очі, поворушити хоч одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини і зупинився, дивлячись на них. Нехай. І юний Костик, і бувалий у бувальцях Максим вирішили собі, що нічого, власне, особливого ще не сталося, оскільки вони потрапили, мабуть, до фронтовиків, до армійців. Принаймні кілька годин можна буде бути спокійними, аж поки їх не передадуть до «відповідних органів», тобто — до тих самих органів, від яких вони втікали, а втікавши, вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було виснувати з досить близької канонади...

— Кгм!.. Сержант зараз прийде, — прогудів апатично густий бас. — Закурюйте.

Довелося розплющити очі, та ще й швидко. Слово «сержант» ударило Максима, наче довбнею по голові. Він ураз ясно усвідомив собі, що їх чекає: при фронті, без документів — їм належиться розстріл, а як взнають правду — то тим більше.

Тим часом перед ними стояв типовий український дядько і, посміхаючись у вуса, слинив цигарку в одній руці, а другою рукою простягав кисета.

«Сержант — це ж титул, вживаний звичайно в спеціяльному роді військ! Га!..»

— Ви господар? — спитав Максим мляво, закурюючи.

— Ні, я мобілізований... За кухаря тут ось...

«Ага». Страшенно хотілося про все негайно випитати в цього простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорієнтуватися, але замість того Максим позіхнув і приплющив очі. «Обережно! Все ясно. Хіба тобі мало одного слова «сержант» для орієнтації?» Вовчий інстинкт перебрав команду, і, замість говорити, Максим «задрімав» собі, лише нашорошив вуха. «Якщо вискочимо з цієї халепи (давав Максим обітницю), зразу ж курс на ліс. А того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня... Дитлах!.. Але це — якщо... Якщо ж ні... Гм, треба негайно прийняти рішення, негайно — що робити, якщо «ні»?..»

Але рішення ніякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору ввійшов сержант. Він навіть не помітив їх, кинув з досадою шапку й шматок хліба на стіл і тяжко сів при столі. Затарабанив пальцями. Це був сірий, задимлений і флегматичний парубок, що в своїх заяложених і пошарпаних військових штанях та в такій же сорочці і в зачовганих чобітках «гармошкою» скорше нагадував сільського коваля чи шевця, аніж будь-якого сержанта чи щось подібне. Дядько, що був «за кухаря», сховався. А сержант сидів і тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, і неспокій той якимись невидимими шляхами передався Максимові. Але... Ні, той неспокій походив не від сержанта. Він походив від шиб у вікні над сержантом, що, позолочені сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) від безугавної десь канонади та бомбових вибухів, від наглих відпливів та припливів повітря, породжених тими тяжкими вибухами. Ті бомби рвались довгими серіями десь там, на південній стороні. Там, на тій стороні південній, стояв безугавний, прогресивно наростаючий клекіт, що перетинав світ упоперек від обрію до обрію, з південного заходу на північний схід... І Максимові занудило під серцем, — це ж їм перетято шлях непрохідно й непролазно. Це ж там заліг фронт — море вогню й заліза, тотальна смерть, сіяна людьми двох армій супроти всього, що не з ними, — армій, які заглибились на кожній п'яді землі. Той фронт — то було своєрідне люте, безкомпромісове «або — або», без третього вибору, без середини. Але проти Максима ті дві крайності були об'єднані в єдину цілість, у суцільне заперечення, без дилеми «або — або», просто — тотальне заперечення. Фактично тут було лише дві крайності: «вони», що залягли фронтом упоперек світу, і «він», Максим, що має їх переступити, скреслити геть. Два світи, такі протилежні, такі неспівмірні, але однаково затяті, непримиренні. І сержант ось — уосіблення того протилежного світу, того суцільного й тотального Максимового заперечення.

А сержант сидів і розгублено тарабанив пальцями. Зовсім не цікавився затриманими, й навіть, здавалось, не помічав їх. Та ось по довгій павзі сержант підвів на них очі і навіть не здивувався їхній присутності. Подивився апатично, а потім:

— Ну, і як же ж воно діла, хлопці, га?

— Нічого, — зітхнув Максим. — Спасибі...

— Добре, — додав Костик. — Тільки от жерти хочеться, товаришу сержанте! — закінчив він несподівано з жалісною міною.

— Жерти?.. — Сержант узяв принесений шматок хліба, примружившись, покрутив його в руках, зітхнув і поклав назад на стіл. І почухав голову, мовби вибачаючись:

— Їрунда, братці!.. От дали пайку — на цілий день! Хоч жуй, хоч плюй, хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень...

Він устав і пішов до хатини, щось довго там возився. Нарешті вийшов із хатини з повною пригоршнею сухарів, сірих і чорних, як земля.

— Ось хіба сухарів, якщо хочете... — І висипав їх, половину Костикові, а половину Максимові на коліна.

— Ге-ге, та в тебе ж і чоботи добрячі, браток! — здивувався він і аж став, розглядаючи Максимові «чоботи» — босі, репані, в кривавих пухирях ноги, що виглядали з-під верхньої частини бурок.

— Добрі чоботи...

І, зітхнувши, сплюнув — понуро й злісно. А тоді повернувся до столу, сів і почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу. Задеренчав телефон. Сержант, замість узяти рурку й послухати, просто крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи «отбой». Мовляв, «одчепись!». І закурив собі. А закуривши, надсипав з повної пачки махорки половину на стіл, а решту запакував і кинув Максимові:

— На... Кури на здоров'я... (Посміхнувсь іронично)... Не так, може, ноги мерзнутимуть... браток!..

Потім заходився розглядати мапу, чухаючи голову.

Максим з Костиком гризли сухарі — житні й яшні, трохи з піском і припліснявілі, але то нічого, — і ніяковіли, почуваючи себе в явно фальшивій ситуації. Чим то все скінчиться? Костик дивився здивованими й розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.

Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарі й трохи хвилювався, але не від страху, ні, а навпаки — йому було незручно й було трохи цього сержанта шкода. А головне — ця фальшива ситуація, думав він, може закінчиться зовсім неприємно. Він думав зовсім спокійно над тим, щоб самому першому внести ясність, бо ж однак «викриття» було неминуче. Адже сержант, безперечно, не знає, з ким має справу. А це ж не гарно — зловживати добротою, для них не призначеною... Сержант, звичайно, буде кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто вони. Га?..

Максим обдумував, як саме внести у все це ясність. З чого б почати? Все одно ж їх уже заарештовано, значить, рано чи пізно все буде вияснено. І якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цім тактичнім ході — попередити події. А тоді, може, вже можна буде якось крутитись...

Але тут сержант несподівано перерішив усе по-своєму.

— Ну, от, — промовив він, скінчивши розглядати мапу... — Що, відпочили трохи?.. А тепер, братця, смаліть собі... — і він повів пальцем по мапі, — ось так! Оце село, де ми є, ось тут. А ось отут фронт, на південь. А ви смаліть, звичайно, на північ. Тримайтеся маршруту — Грайворон — Борисівка — Тамарівка... А втім, — зітхнув, — вибирайте маршрут, який знаєте...

І встав. І хлопці теж повставали, здивовані, не вірячи самі собі, що так раптом обертається справа. Він уже їх просто виганяє. Він безперечно мав їх за тих «мобілізованих», що їх безліч відступало по шляхах, діставши наказ Воєнкомату — «йти на формування в тил»; тих, що їх звуть «торбешниками», бо єдине, що вони мали на озброєнні, — це торбу з харчами.

Хлопці позапихали останні сухарики в кишені, закрутили по цигарці, подякували сержантові за все — за сухарі, за махорку, за теплу кімнату, за щире слово, й рушили до дверей. Та тут двері відчинилися назустріч і увійшов той самий салдатик, що їх заарештував:

— Товаришу сержант! А що з цими от робити?

— З ким?

— Та ось із цими ж... Я їх затримав без документів. Ішли до нємця, прямо на фронт смалили.

Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливої внутрішньої експресії, лише здивовано.

— Куди?

— Ні, ми не до німців, — заперечив Максим, посміхнувшись. — Ми до своїх.

— Ми колону свою доганяєм, — гаряче підхопив Костик і тут же поправився: — Ми часть... часть свою доганяєм!

— А де ваша колона? — спитав сержант, нахмурившись.

— Пішла на Грайворон і на Тамарівку...

— І?..

— І ми от доганяєм... Пристали...

— Ага... — сержант пильно подивився на Костика, потім на Максима, на його «чоботи», зітхнув, поторсав чуба і несподівано махнув рукою:

— Нехай ідуть. Пусти їх.

— А документи ж, товариш сержант?

Тут сержант визвірився несподівано:

— Які там тепер документи? Не бачиш — люди на той світ пруть! Нехай пруть! Е-е!.. — і махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.

— Все одно війна, брат! Паняй, хлопці!..

І хлопці вийшли. Повз здивованого салдата!..

Вони опинилися на вулиці й стали, безмежно здивовані.

«Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант — це ж ані одне, ані друге «або», — це середина!..»

 

 

— Ну, Костику, тепер — на ліс!

І Костик уже не сперечався, — навпаки, зрадів такій команді. Приголомшений пригодою й несподіваним щастям визволення, він аж тремтів від бажання кинутися звідси чимдуж до лісу, боячись, що сержант може похопитися й завернути їх.

— Ні, Костику. Спокійно. Тепер якраз іди собі спокійно. Отак-от...

І вони йшли собі мляво вуличкою. Йшли просто. Потім звернули ліворуч. Озирнулись. І, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повітками, враз чкурнули, скільки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де за лугом чорніла смуга лісу.

Та добігти до того лісу їм не судилося. Навіть не судилося дістатися до лугу, що простягався між лісом і ними, вкритий рудими плямами сухих плавнів і щетиною очеретів. Тільки-но вони почали спускатися вузенькою вуличкою з урвища до лугової низини, як їм назустріч вигналася пара замилених коней, запряжених у рожнаті сани (один у корінь, другий у пристяжку), а на санях, на соломі сиділа купа озброєних людей у цивільному.

— Стій! Стій!!. — зарепетували всі, повистрибувавши з саней і наставивши на Максима й Костика автомати.

— Стій!

Це були «свої»... начальник міліції (той, бувший фінінспектор) , два міліціонери й «сам» старший карнач Заєць... «Так от чому його не було вночі біля того льоху в Грайвороні! Це ж вони, пак, відстали були від колони ще в Писарівці, «організовували» там коней і сани і тепер от доганяють колону. Колону, господарем якої, власне, й був ось цей Заєць.

«І понесла ж їх халєра саме по цій дорозі, лугом!»

— Куди ж це ви, га? — визвірився Заєць на Максима. — Га?!.

Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив свої очі в землю. Максим з безнадії вдався до шибеничного «гумору»:

— Якщо я скажу тобі, що йдемо в ліс по квіти чи по ягоди, ти ж однак не повіриш.

— Ні... До нємців смалите?

— Чому ж? Ти ж знаєш, що ні... Ми просто блукаємо. Збились. Одбились. Пристали.

— Добре мені пристали, мов лошаки чешете! І це в який же ви бік так чешете?..

— Не бачиш? Колону ж доганяємо... Чи вже не тямиш?

— Та бачу. Тільки ж як ви в цей бік бігтимете, то ви її ніколи не доженете.

— Невідомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрінемо.

Пошук на сайті: