Були в цьому місті й німці — ковбасники, броварі, друкарі: Бахтик, Кайзер, Певзнер. Але найбільша бро­варня все-таки була Горобця (тепер ХАРЧПРОМУ), млин Курила (тепер СОЮЗМУКА), пекарня Бойка, рибний склеп Пономаренка й Перебийноса; цегельні —  Карабана, Бугари; друкарня — Стешенка; цукровар­ня — Харитоненка; аптека — Скляра... Тепер, правда, все це націоналізовано й соціалізовано, але то нічого. Курили й Карабани (котрі не зникли взагалі) давно пе­ретворилися на простих робітників, службовців, при­кажчиків і прибиральниць в колишніх своїх власних магазинах, заводах, броварнях та ґуральнях. Дівчата —   або повиходили заміж за нових «купців першої гільдії» чи нових «стовбових дворян» і роз'їхались по всіх усюдах, або пристосувались інакше... (як одна зна­менита красуня, «сьоме чудо» міста Нашого, про яку потім)... але живуть і мучаться тут-таки. Хіба хто-не-хто перекочував десь там кудись... невідомо... чи грець його знає й куди...

На цьому би можна й скінчити попередній схематич­ний опис міста Нашого.

Наостанку хіба ще кілька найхарактерніших рисок.

У місті є стрілецький полк, розташований напостійно. Колись тут був драгунський полк. А ще раніше тут був козачий полк, за часів гетьмана Мазепи. Як бачи­те, нічого формально назовні не змінилося. Був колись полк козачий, потім драгунський, а тепер стрілецький. 61-й стрілецький... Він, правда, не 61-й, а дещо вищий но­мером, але не можна ж той номер точно назвати, бо тре­ба дотримуватися військової засекреченості, не дати карт у руки «шпигунам», це раз, а друге — не треба дати карт у руки нашим літературним критикам, бо тоді вони — критики наші літературні — зразу здогадаються, про яке це місто тут мова, і будуть уперто зрівнювати копію з оригіналом та й будуть глушити автора голоблею за найменші відхилення від «історичної правди».

В центрі міста, там де лежить (чи лежало до остан­нього часу) Євангеліє Мазепи, височіє великий міський театр. А десь там на другій площі височіє військовий клуб, окрема таємнича фортеця, «держава в державі». Вечорами з військового клюбу стелиться з якогось там (од світу відрізаного) поверху меланхолійна пісня на чужій, але зрозумілій у цьому місті мові:

Любімий ґорад

можеш спать спакойно...

   Так, може спати спокійно. Чому б і ні? Меланхолійна й досить-таки рахітична пісня, але дуже «модна» й дуже «серцещипальна», на думку місцевих флоберівських дам з центру міста, серця яких не в жарт приковані до тієї величавої цитаделі. А в той же час десь з периферії, десь із знаменитої співочої Зеленої вулиці котиться інша пісня, древня, загониста, зальотна, могутня, як сама чорноземля:

 

Ой, по горі, по горі

Вівчар вівці зганяє!

Вівчар вівці зганяє!

Та й на хлопців моргає...

Моргає.

 

— Ой, ви, хлопці-молодці,

Накажіть ви дівоньці,

Накажіть ви дівоньці,

Що в червоній хусточці...

 

Пісня гримить, сягаючи, здається, аж до ефіру, зали­ваючи геть «любімий ґорад».

 

А дівчина зачула,

Та й з вулиці майнула...

 

Чудесна, древня, могутня пісня про любов. Вона котиться зухвало й нестримно через усе місто громох­кими хвилями, співана закоханими парубками й дівча­тами не згірше за знамениту капелу «ДУМКА» Нестора Городовенка. Е, де тій капелі! Так співати, щоб чути було за кілька кілометрів, ніхто не зможе, тільки закохані дівчата й закохані хлопці з Зеленої вулиці міста Нашого.

В центрі височіє театр. Будинок тобто. Чотириповер­ховий, розписаний в сіро-сталевий і блідо-зелений кольо­ри. В цьому будинку за всю його історію грало безліч мандрівних гастролерів, отих, мовляв Винниченко, Гаркунів-Задунайських, як і багато місцевих аматорських гуртків та місцевих знаменитостей, що шукали на його помості світової слави. Тепер цей театральний будинок, разом з його знаменитим сторожем, він же й завгосп, Харитоном Куликом у посіданні державного... скажем, ДРУГОГО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ТЕАТРУ. Республіканського театру. Під керівництвом... скажемо, Юрія Сластьона, — мистця теж республіканського, зас­луженого. За недовгий час на фасаді будинку змінилося багато назв вистав — назв намальованих на транспа­рантах і на циклопічному щиті рекламному. То були го­лосні вистави, як-от: «97», «МИНА МАЗАЙЛО», «НА­РОДНІЙ МАЛАХІЙ», «ЧАД», «ПОШИЛИСЬ У ДУРНІ», «ЯБЛУНЕВИЙ ПОЛОН», «НАЗАР СТОДОЛЯ», «НІЧ ПІД ІВАНА КУПАЛА», «ЛІСОВА ПІСНЯ», «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» тощо, а в тім числі й, як «примусовий асортимент», — «ВЕСІЛЛЯ В МА­ЛИНІВЦІ», «ХЛІБ», «ПЛАТОН КРЕЧЕТ»...

Зараз перед сіро-зеленим будинком красується вели­чезний рожевий щит з черговим анонсом:

«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».

Цей самий анонс намальовано також на широкій смузі білої матерії чорно-синіми літерами, нарбутівським стилем, й тією смутою оперезано театральний фа­сад по діягоиалі:

«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».

 

І

Бедрик

 

Калинові губи тримають зелений пищик і вряди-годи змушують його пищати. Зелений пищик з стрючка жов­тої акації. Губи пересувають його з кутка в куточок, і він ходить, як висунуте жало, зелене жало, на кінчику роз­двоєне. Червоний колір виграє мінливо, бо губи весь час ворушаться, і тяжко від нього відірватися очима. І бере заздрість до пищика.

Іноді пищик випорскує і геть губиться в шпориші, тоді його мляво дістає засмагла дівоча рука й знову впроваджує до уст, і пищик, мов покараний, видає дов­гий зойк.

Ні, рішуче бере заздрість до того пищика!

— Мда-а, — каже той, що не може ніяк відвести очей від губів калинових, і замовкає. І більше нічого. В горлі йому пересихає, але не від спеки, ні, від тих губів кали­нових з зеленим жалом пищика, таких чужих, таких не­привітних. «Мда-а»... Дівчина ніби й не чує.

Вони обоє лежать в шпориші, серед ріденьких рома­шок і калачиків, на окопі за містом. Вона — тонка й вито­чена, як ситняжина, насунувши солом'яного брилика на самісінький ніс, так ніби їй увесь світ остогид і вона не хо­че на нього дивитися; чорні коси виповзають з-під брили­ка двома блискучими гадюками й переплітаються на по­тилиці, над смаглявою шиєю; сталевого кольору суконка обтягує її стан, а там, де вона кінчається, бронзовіють литки і босі ноги — шкіряні сандалі лежать осторонь в шпориші. А віку їй — ну, може, двадцять весен, а може, й ще одна. Він — зовсім зелений юнак, але атлетичної бу­дови, має гарне, інтелігентне (і «дуже серйозне») облич­чя, з золотавим пушком над губою; в розхристаній сніжно-білій сорочці і теж босоногий, — черевики лежать в шпориші збоку; світло-русявий і синьоокий, і ті очі сині ніби наївні, що зовсім не пасує до «серйозного» обличчя. Бач, ті очі тому такі, що хлопець смертельно закоханий. Йому теж небагато весен, може, двадцять три, а може, й ще одна. Під головою у нього шкіряний портфель з блис­кучими замками, і він лежить на тім портфелі щокою і дивиться на калинові губи, не в силі одвести очей, пло­меніє увесь, і аж вухо в нього стає теж калинове. Він на­магається побачити очі під солом'яним бриликом, але нічого з того не виходить, брилик нацуплений міцно.

З того, як вона дме в пищика і як вона його жує, ясно, що вона темна, як хмара, і що думки її зовсім не тут, і що супутник її взагалі для неї не існує. Вона тоне не в шпориші, вона тоне в мелянхолії, в незбагненному смуткові, в невиразній тузі, а може, й просто в нудьзі. А може — хтозна.

—  Слухайте, Ататюрк!.. — говорить юнак не своїм, хрипким голосом. — Ататюрк!..

Дівчина мовчить якусь хвилину. Потім видмухує геть пищика й повертає лице на голос. І говорить апатично, ніби до когось далекого в телефон:

—  Галло!.. Товаришу Гук! Скільки я вам говорила, — не називайте мене «Ататюрком»... Ви забули, як мене звуть? Мене звуть А т а л е я.

—  Знаю... Навіть знаю, що по-латині чи на якійсь там іншій древній мові це означає П а л ь м а; це вам підхо­дить, але ж «Ататюрк» — більше підходить, звучить грізно, як постріл, і це вам пасує, Аточко!.. Всі ж вас так називають, бо ви така... Аточко...

Дівчина з серцем скидає геть брилика й кладе в шпориш. Бронзове (засмалене сонцем і вітрами) її обличчя, похмуре і без того, пересмикує хвилька досади й злости. Вона при­мружує свої зіркасті очі, зламує тонкі брови й каже:

—  Слухайте, товаришу Гук! (Важно). Павло Іванович, здається, так? (Скандує важно кожен склад). Па-вло-І-ва-но-вич!.. А мама просто називала вас Павликом, так? Ну, ясно ж... Так от — ваш останній монолог кепсь­кий. Взагалі така роля... ну, такого якогось Ромео... це не ваше амплуа. І потім (голос стає «лютим», лише не розбереш, чи удавано, чи справді) — і потім, ви, здаєть­ся, сказали «Аточко»? Як ви сказали?..

—  А-аточко...

—  Як же ви сміли так сказати?!. Що за фамільяр­ність?! (В голосі й справді нотка огірчення). Мене зо­вуть Аталея, а для товаришів — А т а.

—  Пробачте, Ато!.

—  Ну от... І лежіть собі спокійно...

Дівчина зірвала ромашку, взяла її в уста й знову спер­лася підборіддям на руки, а очима наставилася просто себе — не то на високу билинку з червоним бедриком

замість квітки, не то на далекий обрій. Знову зайшла мовчанка. Пара закоханих очей дивиться на дівочий профіль, не кліпаючи, — закоханих напропале.

—  М-м-м...

—  Не мукайте... Ох, ви неможливий... Дивіться — в світі щось відбувається.

В світі, власне, нічого особливого не відбувалося. Сонце пекло немилосердно, лише було воно якесь не­звичайне, якесь ніби червоне, як перед затемненням, якесь зловісне. Це тому, що в атмосфері багато пилу в горішніх шарах, — натягло звідкілясь. Але внизу над землею безвітряно, тихо, задушливо.

За їхніми спинами височіє останній міський паркан, — останній, бо на ньому кінчилося місто; паркан піднісся, мов щит, встромлений в гарячий пісок, випраний доща­ми, випалений сонцем, вигладжений вітрами. Через пар­кан пнуться колючки й лози дикого шолудивого виногра­ду, дивляться теж на світ і на двох невідомих мандрів­ників, що відпочивають.

Просто перед ними розстелилася широченна Ярмар­кова площа, пустельна й рівна, як полігон, вкрита жов­тим сипучим піском, розпеченим на сонці. Той пісок проміниться манюсінькими зірочками то там, то там, — це мерехтять піщані кристалики або шматочки поби­того скла, випромінюючи веселки. Ген на тім боці площі біліє церковцею й хрестами та зеленіє соснами древній Соборний цвинтар, — здалеку видно, як блука­ють по ньому мармурові янголи та інші фігури над­гробків; а ще далі синіють бори, а за ними десь пішли луки й лілові горби над... наддніпрянські, скажемо.

Праворуч від них, як піщана ріка, тече з площі Ярмар­кової до центру міста широка Старокиївська вулиця, об­рамлена обабіч рясними кущами жовтої акації. Акація ще не зовсім відцвіла, але вже з'явилися перші стрючки-пищики, радість дитяча. Колись цих пищиків буде рясно — вони доспіють, переспіють, будуть репатися на сонці, скручуватися в спіралі та й осипатимуться на піщані пішоходи. Зараз їх мало, і вони ніжні, але вже в них мож­на пищати, й вони особливо цікаві, бо перші. Тому на акаціях, мов галасливі горобці, метушаться дітлахи, — назбирують пищиків, потім сідають на тинах і парканах і дмуть в пищики скільки духу, наповнюють вулицю й увесь світ стоголосим дудінням на всі тони. Невтомні, босоногі музиканти. Старокиївська вулиця аж роз­сідається від пищикового лементу, що заглушує все. Яс­но, якби припинити всі ті пищики, то зайшла би така мертва тиша, як у сонному казковому царстві. Щедре сонце розпекло землю, все живе розімліло й, далебі, ле­жить десь, пороззявлявши роти, ледве дише.

Але сонне царство порушують не тільки невгамовні пищикарі. Вони творять звукову какофонію позаду, на парканах передмістя, а тим часом попереду, ген-ген-ен далеко за площею, аж на фіалкових, затканих маревом чебрецевих килимах попід бором, щось миготить, як безліч маленьких блискавок. Ті блискавки ходять хмара­ми, великими клинами, — йдуть просто, раптом повер­таються — вправо, вліво, просто, знову вправо, вліво... В мареві спеки, як косяки кефалі в морі...

—  Гм... — мимрить безнадійно закоханий юнак. — А я знаю... А я знаю, чого це на вас напала такая «скорб світовая»... — Уїдлива іронія в голосі, а в очах жаль; з тим жалем очі дивляться скоса на дівочий профіль.

—  А чого? — апатичне запитання.

—  Знаю... Але ж він... він вам не пара...

—  Хто?