Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
Щоб збагнути значення цієї фортеці як слід, до гли­бин, а, зокрема, щоби збагнути, чому люди так нетерп­ляче поглядають на зачинені двері й заплющені очі цієї сіро-сталевої й блідо-зеленої цитаделі, треба заглиби­тися дужче в сказане натяком, а то саме — що після ліквідації урядом і партією церков їхні функції перенесе­но на театр. А це означає, що з нього зроблено основ­ний, центральний, нерв духового життя мас, основне знаряддя формування людських душ й глибокого щеп­лення їм нової ідеології, нової релігії,.. Справедливість вимагає об'єктивного ствердження, що не йому відразу цю функцію призначувано. Основними знаряддями формування людських душ (по ліквідації церкви) мала би бути преса, радіо, література, творців якої навіть зго­ри найменовано «інженерами людських душ», але ці знаряддя не витримали іспиту, стали чомусь до того ма­лопридатними, малоуспішними, через зубожіння своє, через втрату ними найкоротшого шляху до людської душі, через спростачення, через трагічне каліцтво, що їх спіткало. Могутні в принципі (як засоби формування людської «масової психології»), преса, радіо й літерату­ра втратили секрет своєї сили, і сила та висякла... Як той біблійний Самсон мав секрет своєї фантастичної сили в довгому, ніколи й ніким не стриженому волоссі, що не бачило ножиць, яко чужого засобу підганяння волосся до чужого смаку, потреб і уподобань; коли ж волосся Самсонові було підрізано, сила його щезла... Таке щось сталося й з пресою та літературою — десь утято секрет їхньої сили, десь в примітивній лабораторії державної пропагандивної штуки підрізано той секрет, і преса, радіо та література стали кволими, безсилими, дезорганізуючими, а не організуючими чинниками у відно­шенні до людських душ... Тоді (й через те), скажімо, у місті Нашому наперед вийшов і основним знаряддям впливу на маси став театр. Такі функції на нього покла­дено. Й тому держава так ним опікується. Й через те державі театр підпорядкований, а репертуар перепус­кається через дуже густе решето контролі спеціальним органом при державній пропагандивній машині — т. зв. «Реперткомом» при НАРКОМОСІ, найвищому керів­ному штабі в справах людського духовного життя. Новітні пуритани проголосили війну старому, «дрібно­буржуазному» значенню театру, воюючи проти «мисте­цтва ради мистецтва», «розваги ради розваги», й зроби­ли з храму Мельпомени могутній засіб активної бороть­би за «торжество комунізму», за зміцнення й закріплен­ня в найширших масах престижу й маєстату уряду та партії почуття пошани й послуху їм. Велике мистецтво театраль­не, чародійну силу лицедійства поставлено на службу хоч і громохкій і в цій країні найголовнішій, але все ж буденній, надто практичній і в тій буденщині мізерній меті.

Ось таку функцію приділено цьому театрові. Але оскільки все в світі має в собі дві сторони, «орла» й «решітку» (досадний для декого закон природи), й іноді криє в собі власне кричуще заперечення, то, мабуть, цьо­му досадному законові природи підданий і цей театр.

Зі звороту, з «решітки» (хоч цьому належалося б бути з «орла», але ж у нашій благословенній країні все нави­воріт!) — це таки справді душа міста Нашого, справ­жній храм людської культури. Так його й називають всі. Так його називає навіть простий і нехитрий Харитон, завгосп і сторож цього театру, — «Храм культури!». Бо він живить людські душі ще чимсь, що сягає трохи далі пласких замірів пуритан, він живить їх великим мисте­цтвом, що все ж є завжди мистецтво. Він живить їх тим, чим живить людей, здібних мислити й відчувати, книга помежи рядками. Бо театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика — це ж теж складники теат­ру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, те­атр виповнюють завжди по вінця. Пресу ж і радіо люди в місті Нашому якщо й читають та слухають, то тільки з примусу (особливо те «радіо», що по дротику, а іншо­го тут і немає), — вони споживають цей «духовний харч» з огидою й досадою, так, як людина глитає брид­ку мікстуру. І лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем... Особливо цей театр, краса і гордість міста Нашого. «Особливо» тому, що в нім дібралися гарні мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мис­тецтвом полонити людські душі... А ще тому, що ту та­лановиту молодь направляє організуюча воля мистець­кого керівника, колишнього учня й соратника незрів­нянного Леся Курбаса.

На сповид — ця душа зараз спить. Але за закритими дверима йде напружена праця, й ціле місто заінтриговане.

Вже три місяці не було вистав. Та скоро все місто має бути здивоване чимсь оригінальним. Чимсь таким, чого ще не було, — про це всі говорять. Говорять так тому... що так хочуть. Ану ж справді! Чи, може, дарма колектив театру так посилено працює! Навіть від тарифних відпусток відмовилися в середині весни, в найкращій порі року, а перенесли їх на кінець літа, а може й на осінь. І працюють, працюють, працюють. Заздалегодя вивішений анонс голосить про якусь «Марусю Богуславку». Що за така «Маруся Богуславка»?! Це інтригує. Чо­му стільки шуму заздалегодя?!.

А тим часом все дуже просто. І шум заздалегодя по­яснюється досить прозаїчно. Три місяці вистав не було в театрі тому, що репертуар вичерпався, видихався, всі п'єси «збиті», як черевики в старця від довгого вжитку, і інтерес до театру послаб. Тоді поступило завдання від начальства не .робити дефіцитних і вже безвпливових вистав, а натомість зробити «творчу» перерву й приготувати щось особливе, щось нове, щось таке, що найпер­ше наповнило би касу, а потім — щоби воно нагриміло й нашуміло, й піднесло театр знову на «належну ви­сочінь». І те «гриміння» та «шуміння» почати вже заздалегодя, мобілізуючи уваїу всіх!.. Такий ось клопіт був у вищого начальства, у тих, що розпоряджають цим зна­ряддям формування людських душ.

Окремий же і ще більший клопіт був у мистецького керівника цього «знаряддя», в Сластьона. Клопіт Сластьона був у тім, що не було чого ставити. Це вічна біда, а якщо вже на те пішло, вічна трагедія сучасного режисера, справжнього режисера, а не якогось «Гаркуна-Задунайського»; останні таки мали до вибору чимало запропонова­ного і дозволеного згори — «Сатану в бочці», «Кума мірошника» і ін. «шедеври», рекомендовані реперткомом Наркомосу без жодного сорому. Але Сластьон волів би повіситись, аніж поставити «Сатану в бочці». Та й колек­тив його не став би над таким працювати, — не так він вихований ним. І тому мав проблему — «що ж ставити?!» Куліш? Заборонений... От він би всю душу віддав, щоби здійснити свою давню мрію, поставити «Патетичну сона­ту», але — цю мрію треба тепер поховати навіки. Крапка. Винниченко? Заборонений. Корнійчуків «Платон Кре­чет»? Скільки ж можна!!. Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх. Але скільки ж можна!?. Разів зі сто йшла п'єса за ці роки, але останній раз було продано тіль­ки... три квитки! Всі інші п'єси, які тільки дозволені до ви­став, або до краю затягані, або — соромно було би тако­му колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого «Сатану в бочці». Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п'єс, правда, банальних, правда, простацьких славослов­лень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — ново­творів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними «ухилами» й «ухильниками», в часи, коли «вожді» злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. «генеральної лінії», ставити нові речі — дуже великий ризик. Хіба не бу­ло вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем'єрою! Що ж ставити!?

Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радив­ся зі своїми помрежами, скликав наради цілого колек­тиву для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичай­но) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, «Сатану в бочці» (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п'єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п'єсу ухвалять ставити, то «прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!»

Та «без реперткому — ні кроку нікому»; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб бу­ло модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно... і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати «Марусю Богуславку». Мірило всіх вартостей п'єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова «Маруся». Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини. Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п'єсу і рекомендував Наркомос — п'єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за «Сатану в бочці». Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини. Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий «дубовий», неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! «Хто на буряки?!.»

Але на другий день Сластьон скликав знов нараду помрежів і найліпших акторів й на ній, торсаючи за звичкою свого вічно скуйовдженого чуба, заявив:

«Устами младенців глаголеть істина!..» І довів, що конче треба ставити «дівочу п'єсу» — «МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ». Він простудіював її старанно за ніч від «дошки до дошки» і навіть уклав уже робочий план. Всі були здивовані, але Сластьон, з властивою йому здіб­ністю захоплюватись («вже готовий!»— муркнув хтось, знавши добре властивості цього їхнього «фанатика» потрапляти в полон якійсь ідеї і тоді вже хоч кілля теши на його голові!), довів усім, чому цей помисл «мла­денців» дуже щасливий. По-перше — це ж абсолютно аполітична п'єса! І вже в ній навіть найбільший «ловець політичних бліх» не знайде жодного політичного, ані «правого», ані «лівого», ані «перпендикулярного» ухилу. Гарантія! П'єса ця не має нині жодного політичного на­чала й політичного значення — як і всі п'єси такого ти­пу на побічну або занадто старовинну тематику. Прига­дати «Лісову пісню» або «Ніч під Івана Купала»... По-друге — п'єса надзвичайно сценічна, дуже вигідна до постави, має багато суто театральних ефектних можли­востей, а це, зрештою, головне, бо якраз це може забез­печити їй успіх у простого глядача. По-третє — п'єса ек­зотична, і ця екзотичність — річ неоцінима, в ній найбільша запорука, що глядач буде захоплений, маса любить такі треньки-бреньки, лірику і красу невідомості. По-четверте — п'єса дуже барвиста щодо зовнішнього оформлення, дає можливості мистцям розгорну­тися вповні, на всю широчінь і глибінь («якби тільки ті майстри були!» — на цім місці режисер завжди тяжко зітхає, бо це його вічна біда і клопіт — брак художника; не взагалі художника, а доброго театрального майстра, творця). Так само вона дає можливості розгорнути кос­тюмерам і бутафорам. А це дуже важне. Маса любить блискітки-брязкітки, оту всю мішуру казкову...

І, нарешті, — п'єса затруднить собою увесь колектив, бо всі в ній знайдуть своє місце, свою точку прикладен­ня сил, — багата на масові сцени, вона дає можливості для використання всіх...

Словом, п'єса відповідає на всі сто процентів їхнім по­требам. Найбільше сценічних можливостей, і жодної політики! Сама «археологія», а значить жодного ризику для театрального колективу й його керівника. Для ди­рекції також. І найбільше шансів на успіх у мас. Пригада­ти тільки, який успіх мала отака аполітична «Лісова пісня»!.. Захоплений і екзальтований Сластьон, як завжди, при кінці всіх переконав і загітував, і наелектризував.

Так і було вирішено — вони ставлять «Марусю Богуславку».

Ось така передісторія того анонсу, що висить тепер (давно висить!) на театрі й упоперек площі, в центрі, й виконує завдання начальства — «робить шум і грім, і движеніє в народі».

 

* * *

Аті Дахно Сластьонові аргументи не дуже сподоба­лися. Більше того, — зовсім не сподобалися. Як і ще декому з її друзів. Дерзка її душа хотіла чогось іншого, екстранадзвичайного, небуденного, шукала сміливого лету, ризикованого, але хвилюючого, ради якого тіль­ки й варто жити, творити й мучитись. Вона шукала можливості пограти з вогнем, спробувати силу мисте­цтва на масах не для розваги тільки, не для усолоджування й колисання, не для присипляння різними треньками-бреньками, блисками-лисками, а для того, щоб сказати правду, часом страшну, може, гірку, але прав­ду, так, як вона її розуміє, для формування таки їхніх душ. Всі хочуть (ті, що командують нарадою) формува­ти ті душі. Вона теж хоче! Так, як велить її власна ду­ша, як велить власне її сміливе й жадібне, дерзке своєю волелюбністю серце. Вона відчуває своє покликання до того, вона відчуває в собі сили для того — вони бурха­ють у ній і потребують виявлення у великому мис­тецтві, як, зрештою, й у кожного з юних її колег. Ради цього і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь ве­ликої нагоди завжди, ждала її. Але як того всього до­сягти! Коли завжди все диктується згори, коли завжди все хилиться не в той бік. От і з цією п'єсою — для чо­го їй та вся екзотика!..

 

* * *

Пошук на сайті: