Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 16)

Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперо­вого хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно вітали­ся з Сметаною руками, вимащеними в грим... Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну свербляч­ку в носі й завжди тер його долонями... Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім но­сом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:

—  А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в «Марусі Богуславці?»

Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:

— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Ту­рецького євнуха!!

Про це взнав увесь театр, і всім було весело.

Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не при­пускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жарту­вати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, «все вимащено в грим та різні фарби». Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що су­воро забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма «красяшими веществами» (не зміг подо­лати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з «общепонятного»), — забороняється акторам і маля­рам під час праці братися за різні «публічні речі» — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов дов­гий перелік «публічних» речей, за які акторам забороня­лося братись) ... По тому всьому йшов пишний підпис: «Замдиректора Сметана».

«Як у П'ятакова на червінцях!» — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на «директорському» наказі ще й свої додат­ки до переліку «публічних» речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: «За публічні місця... За публічні ліхтарі... За публічних женщин і мущин...»

Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.

Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з'являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там «ставку» (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне «дерево», то «спинку» до «задника» або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, ар­тистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:

—  Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре!! Соб! Соб!. Соб!!! — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І ку­ди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило «соб!» Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було по­вертати, як «соб!». Так Харитон заганяв комісара «соб» десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бур­чав сердито, й оком не змигнувши:

—  Ах, ти Боже! І чого воно лазе!.. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють!..

Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чо­го причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: «Соб!» Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!

І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.

Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.

Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо ко­медійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й «Марусі Богуславки», до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.

 

VIII

Примха випадку

 

Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не ро­зумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов'язку змикитив, що тут щось може бути важне, і пе­редав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шмат­ки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п'єси «Маруся Богуславка», назву якої й на деяких рисун­ках понаписувано. А так як він знав, що цю п'єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:

—  Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?

—  Ні.

—  Врош!

—  Таж ні!

— Гаварі мнє!.. Ви там ставітє ету «Маруську» ілі как єйо... Стало бить, гета принадлежит вам... Прийдіте за­беріте!

Яке ж було здивування директора, режисера та помрежів, коли вони дістали до рук течку, передану начальни­ком НКВД! У ній, поміж недбалими різними шкіцами деталів машин, фрагментами орнаментів тощо, були теат­ральні ескізи, і якраз... до «Марусі Богуславки»! Проекти оформлення сцен, проекти костюмів, рисунки типів. Та які ескізи! Такій роботі міг би позаздрити не тільки їхній театр, а навіть найліпший московський, хоч там, як відо­мо, добираються найкращі мистецькі сили з усього СССР.

Почали дошукуватися, хто ж ті ескізи зробив. І на чиє замовлення? Шукали довго, і марно. Давали оголошення в газеті. Перепитали всіх місцевих художників і навіть усіх хоч трохи подібних до художників, чи це ча­сом не він утнув. Марно. Ніхто таких ескізів не втинав. Ще якби йшлося просто про продаж, то, може, хтось і знайшовся б охочий одержати гроші, але тут ішлося про те, щоб здійснити ті шкіци на театральній сцені, і то як­найскоріше, можна сказати — негайно. Ні, на це смілив­ця не знайшлося. Так би, може, й не дошукалися, коли б не випадок; власне, коли б не жарт одного з помрежів, який з досади порадив запитати ще в Давида, знамени­того дурника, що шукав п'яте колесо, чи не він це малю­вав або в того другого божевільного. Ідея всіх насміши­ла, як вдалий жарт. Одначе Сластьон якраз і вхопився за цю думку, — а чому б дійсно й ні? Як мистець сам, тоб­то до певної міри фантаст і «ненормальний», за його власним висловом, він мав свою оригінальну теорію (напівсерйозну-напівжартівливу) про те, що великі, не­ймовірно хороші речі неодмінно межують з божевіллям, а звідси — вони часом криються там, де ми ніколи й не запідозрюємо. Варіант з Давидом, звичайно, був забракований зразу, бо то вже явна була би нісенітниця, тут і Сластьонова теорія пасувала. Натомість щодо Сміяна, особливо на тлі всіх тих фантастичних легенд і байок, наснованих навколо цього імені, — то все можливе. І навіть по відношенню до цього імені: фантастика з ескізами видається зовсім не фантастично на тлі фан­тастики іншої... І сам Сластьон взявся до розшуків. І роз­шукав. І, на своє здивування та здивування інших, вияви­лося, що шкіци до «Марусі Богуславки» зробив таки Сміян. А для чого зробив — він і сам не знає. Так. Знічев'я. З божевілл я... Зі звичайної реакції на нас­тирливу, часто бачену рекламу цієї майбутньої вистави. Ще що вразило Сластьона, це те, що Сміян ані збенте­жився, ані здивувався, а просто сприйняв факт його роз­шуків та заінтересованости його ескізами як явище аб­солютно закономірне й саме таке, яке й мусило би ста­тися неминуче... Нічого ані розпитував, ані нічого особливого сам не говорив. Відповіді його на запитання Сластьона видалися цьому останньому не тільки занад­то скупими, а й досить-таки безглуздими. Ледве Слас­тьон виловив зі скупих, понурих і здебільшого зовсім алогічних фраз, що Сміян колись навчився декоративної штуки в якійсь «колонії Дзержинського», а потім «ко­лись» працював не то в столичному театрі, не то на «Біломорканалі»... Тут Сластьон злякався і більше не розпитував. Треба сказати, що він взагалі не надто ліз в душу, а коли ж почув про «Біломорканал», то власна його душа отерпла і він зовсім перестав питатись... Зрештою, яке йому до всього діло, що та як. Його ціка­вило мати цю людину для свого театру, решта — це не його діло.

Мати би цього чоловіка до своїх послуг! І це видава­лося найтяжчим. Як до цього приступити, як до діла взятись, щоб цю людину не наполохати, не турнути? Як йому пояснити?..

Але все розв'язалося на диво просто. Прослухавши всі схвильовані й плутані (від остраху й ніяковості) ти­ради Сластьона, Сміян ані не сполохався, ані рівно ж не виявив особливого інтересу, а чи, може, й належного розуміння, про що ідеться. Сприйняв усе якось без краю байдуже, без краю спокійно, навіть ніби з неприявною при розмові душею. А замість відповіді, якої чекав Сластьон, без жодних слів прийшов з ним до театру й так само без жодних зайвих дискусій отаборився в деко­ративній майстерні...

Правду сказати, Сластьон набрався страху, — ану ж цей маньяк все перепартачить, все перепсує, переламає, перепакостить... Та коли по якомусь часі Сміян (мовчки й майже не виходячи з своєї, приділеної йому, робочої кімнати, поринувши в працю з головою) зробив макети оформлення всіх сцен «Марусі Богуславки», Сластьон аж у поли вдарився від зворушення та захоплення... Роз­хвильований внутрішньо і нахмарений ззовні, він оббігав разом з директором Ткачем ряд «професійних та громадських» установ до НКВД включно, гаряче й рішуче вимагаючи віддати їм в їхнє розпорядження Петра Сміяна, чи то шукаючи в когось санкції. Але виявилося, що жодна установа Сміяном не цікавиться, що він ні до кого не належить і всім до нього байдуже; він — нічий. Покидьок такий собі... І «санкціонувати» ніхто нічого не збирається. Ніхто не сперечається. Не опирається. Лише кепкують собі: «Та беріть, беріть його!.. Заберіть з уздром! Будь ласка!.. Лише той... Будьте «бдітельні!»

Відтоді пішла поголоска, що божевільний оформляє «Марусю Богуславку». «Уявіть собі!..»

Хоч в анонсах і пресових різних повідомленнях ди­рекція театру не насмілилася поставити прізвища того божевільного, більше того, фігурував у тих повідомлен­нях і анонсах яко художник цієї вистави і рекламувався поруч з автором, режисером та «зірками», штатний де­коратор театру Костров, — одначе містом і околицями шастала уперта й інтригуюча поголоска, що божевіль­ний маньяк, божевільний Сміян оформляє «Марусю Бо­гуславку», то пак — малює Марусю!..»

Це було зовсім цікаво.

 

IX

Один іспит

 

Ата лежала в гамаку під старезними яблунями й чи­тала «БЄСИ» Достоєвського. Вона так заглибилася в чи­тання, що не помічала нічого, ані того, що сонечко вже хилиться на захід, ані того, що хтось підійшов тихенько й став оддалік за дуплястою яблунею й визирає на неї з-за китиці сивого яблуневого листу. Підперла ліктями розкуйовджену голову, звела круто брови й гнала через океан тієї пожовклої премудрості, чи пак «глитала» цю книгу сторінка за сторінкою. Це вже були останні сторінки. Вона добігала до краю, як той розпалений і задиханий змагун з бігу марафонського до фінішу. Вона так завжди читала книги — навально, в марафонський спосіб. Сонце пробивало зелене шатро, падало на неї золотими, сліпучими зайчиками й робило її плямистою, як пантера. Пантера лежала спружинена, ніби націлена до хижого скоку, — ось-ось стрибне. Зайчики ворушили­ся на ній, і було враження, що пантера вже вхопила біло­го птаха й тепер бавиться з ним...

Ата зупинилась втомленим зором на однім місці, ли­бонь, на останній крапці, і так завмерла. Дивилась неру­хомо. Потім відірвала зір від сліпучого паперу, зітхнула й наставилася очима в сизу глибінь занедбаного саду — туди, де буйно перлись до неба кропива й малина, пе­ресновані срібним павутинням. Дивилась туди, не морга­ючи й, напевно, нічого не бачачи, так була заглиблена в думи. Химерна усмішка блукала по її обличчю. Потім Ата згорнула книгу, перевернулась горілиць і, підклавши під голову руки, а під руки «БЄСИ», наставилась очима в синє небо крізь гілки. В небі там пливли бліді пір'ясті хмарин­ки високо-високо, Ата дивилася на них і все посміхалася. Ворушила губами. За гіллям збоку десь в Сонячному сяйві стояла височезна й буйна осика, сягала вершиною ніби аж до самих тих блідих хмаринок і трепетала.

Постать з-за дуплястої яблуні вийшла й стала ти­хенько наближатися. Це був Павло Гук. Він тримав у одній руці пишну червону півонію, а в другій свого шкіряного портфеля. Рука з півонією була простягнута наперед, і він так ішов, ніби ніс викуп за своє зухваль­ство (з'явитися непроханим і збаламутити дівчині спокій — це ж зухвальство!). Ата зачула шерех, здригну­ла, але не обернулася, лише повела оком. Побачила гос­тя — розсердилась, бо не любила гостей непроханих і невчасних. Але вгляділа розкішну півонію в руці й роз­гублену міну на закохано-розпроміненому Павловому обличчі й засміялася:

—  А-а-а.., Це ви, мій Ромео!?

—  Уявіть собі, Ата-тюрк, що це дійсно я.

—  Боже, і з портфелем! А-а-а... Та це ж ви, пак, прийшли втягати мене до комсомолу?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: