Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю... що не ви, а... навпаки... Кгм! Ви зб'єтеся з дороги самі й зб'єте інших (крива посмішка).

— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала та­лант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..

—  І про що?

— Про все... І про вас... Про вас особливо! Про людсь­ку трагедію... Про брехню. Про равликів... Коротше — про той самий «апофеоз», що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?

—  Ні, не здається.

— Ви хочете сказати «не полагається, щоб здавалось»?

—  Гм... Ні, не так...

—  Ох, так ... — зітхнула, замислилась. — Шкода... Як же ж шкода... що ми такі різні люди.

—  Так. Шкода... Дуже шкода.

І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.

Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала ма­ху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки... Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки по­за спиною — вона уяснила собі чітко, що «мишка» та­ки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжи­ти, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його ру­ках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шан­тажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злос­ті й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його муш­ля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?

Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки... Такі злі чортики... Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те «щось» крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.

— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.

—  Так.

—  Будь ласка.

—  Кгм... Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?

—  А-а-а... — Ата насупилась. Мовчала. А потім про­мовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю... Одно я знаю напевно — що він у мене був.

—  «Був»?

—  Так. І нема... Я втратила батька ще маленькою.

—  І хто він був все ж таки?

—  Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й ви­мовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товари­шу Гук. Він був мужчина!

—  Та-ак? Гм ... Ви так промовили слово «мужчина», ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.

— Можливо... В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною  —це в наш равликовий час велике диво.

—  Я цього не сказав... (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом «мужчина» треба розуміти «контрреволюціонер».

Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:

—  Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень... Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно...

По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зро­зуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся... На лиці була досада й розгубленість. «Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!» Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави... І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку... Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупи­нилися.

—  Т-та-ак... — протяг Павло тихо, роздумливо.

Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:

—  Т-та-ак... Надіюсь, що ви більше не будете втяга­ти мене до комсомолу?

І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.

Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, поди­вився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим погля­дом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:

—  Ні, буду.

 

Диспут

 

В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, по­нурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись «пустив пару з уст».

До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов'яга, — колишній повстанець, а потім «червоний партизан», орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалю­вати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мов­чазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзя­ми дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був «великий на­чальник», а другий — «пшик». Але в суті різниці ніякої, однаковий «пшик», і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.

Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий ми­лувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обид­ва димили махорку «в затяжку».

Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й не­сподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як са­мохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гу­мористичному репертуарі міста Нашого:

 

Дід був козак — Чуб, як дуб!

Батько — дубок, козачий синок!

А внук — Чубенко п'яниця, гнилий пеньок!

 

Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п'яних уст, але народом була сприйнята, як верх «самокрити­ки», і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а нав­паки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.

Або ще таке, що злетіло з п'яних Чубенкових уст:

 

Бережися, НеКаВеДе! —

 ЧУБЕНКО йде!

 

Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:

 

Бережися, НеКаВеДе!

ЧУБЕНКО йде!!

 Здоров, Сазон!

 

Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.

Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з гли­бини «простого партизанського серця», і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.

Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцт­во, авторитет його в верхах суспільства стояв досить ви­соко, всі його шанували, й він був одним з найавтори­тетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо «найзаслуженіший», а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної «КК») як «найстарший» член партії. Але за пияцтво «полетів» з такої «високої драбини», так що він там побув кілька хви­лин, як той «Мітька на царстві». Одначе ця хвилинна «Мітьчина» кар'єра не пропала безслідно, — цей ко­лишній маєстат і слава давали йому право тепер поводи­тись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зреш­тою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право за­воював у громах і бурях революції і, якщо він після тих «громів і бур» так понуро глушить горілку, а з «високої драбини» полетів сторч головою, — ну, то буває...

Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись «завойовував усе для народу», то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити («І кому я там потрібен?! Заважати?!»), то він заходив до столярні, до най­головнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найго­ловнішою персоною.

Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як зав­госп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.

Раз таку розмову «ветеранів революції» мала щастя почути Ата. Випадково.

Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче по­говорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:

—   Ех-хе-хе-хе...   —  зітхає Харитон.   —  Літа, літа наші!..

Мовчанка.

—  Літа, кажу, наші!..

—  Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згод­жується Чубенко. А Харитон позіхає знову:

—  Ех-хе-хе-хе... І обратно ж — діла, брат, діла наші... Ой, діла!!.

Мовчанка.

—  Діла, кажу, наші!..

—  Та діла... — згоджується нарешті так само безви­разно й апатично Чубенко.

—  А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.

Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон на­стоює:

—  Від Бога, кажу, брат!.. Об'язатільно від Бога!.. Чубенко мовчить. Пихтить димом.

—  Від Бога, кажу, дане!!.

—  Та дане... — нарешті згоджується Чубенко.

—  Та ще й «кинуте», — вставляє несподівано пону­рий Гилимей, проглядаючи тим часом пильно націле­ним і примруженим оком обстругувану фуганком рейку. Його репліка видається такою несподіваною, що аж Чу­бенко озирається й знизує плечима.

—  Чи кинуте, чи не кинуте, а дане, брат! Дане!.. Ага!.. Га-га-га!.. — тріумфує Харитон як переможець.

Після цього Харитон замовкає на якийсь час. Перемігши цих «бузувірів» у першій турі, він лаштується до другого туру цього оригінального диспуту. Потирає руки й мружить очі, від яких у всі боки розбігаються, як промінчики, тоненькі зморшки, такі сонячні й такі доб­родушні. Націлюється й починає другу туру:

Пошук на сайті: