Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 23)

—  вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але... ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і бру­тально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє... Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік

— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце...

Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро про­пащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зне­ваги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього ото­чення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказа­ти, що до всього іншого їй байдуже. «Наплювати!» — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія...

Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші «джиґуни»; не зважили­ся приступити до цієї «Генеральної лінії», оповитої славою «приступної для всіх»... Ясно, для всіх «вели­ких».

Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюва­ної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні «здраствуй», ні «прощай». Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.

Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише не­означено рукою.

А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:

— Шльондра ... — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а...

Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул «Генеральна лінія», але ніяк не міг то­го перетравити своєю упертою й простою головою, що значить «генеральна» та ще й «лінія»? Смішно й непра­вильно! Генеральна репетиція — це так. А «Генеральна лінія» — ні. Треба казати «Генеральська» і, очевидно, «шльондра», а не «лінія».

І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає... тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би «куртизанка», вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка... Словом — «Генеральна лінія», як не крути, як не верти.

 

* * *

Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над «МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ». Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й кури­ла. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. «Хай сидить!» І навіть Харитон подобрішав і вже не ка­зав на неї «шльондра» позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: «Отут!..»

А відходячи, додавав про себе: «Сиди собі й мовчи!»

І Людмила сиділа й мовчала.

Але що ж її сюди гнало? Чого?

А хто ж його знає...

Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.

 

XIII

Культпохід

 

Багато часу й енергії забирали культпоходи на заво­ди й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, прав­да, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепсь­ким транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сце­нах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навко­лишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достат­ки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з се­лом, але все ж і туди відбувати «культпоходи» було тяж­кувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто ве­ликого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі «циганські» мандри по своїй землі й відкривати на ній «Америки» невідомо­го й незнайомого досі. Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній «Америки»...

Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому «комі», з нагоди «прориву» по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають «прориви», на тему, як же й цей «прорив» залатати, — аж похрипли, якщо судити з ди­ректора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання про­ривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведе­но — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецт­во як — «засіб організації» душ і тіл на «героїчні», «соціяалістичні подвиги труда». Повернувшись злий і по­нурий, Ткач звелів театральному «ударникові-стахановцеві» Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбу­ти в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпохо­ду... Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати... Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь голов­ний ентузіаст латання прориву з центру категорично ви­магав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поста­вив нову п'єсу, ту, що тепер готують... Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нер­ви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції. Але високий гість з центру, з само­го ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим біль­ше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його «нраву», — він спокійнісінько й категорично насто­ював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: «Що, п'єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком[23] люди їдять, коли треба. Зараз — треба! Ви пра­цюєте над якоюсь там п'єсою вже три місяці! Аж три місяці!! Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте! Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті... Дві користі зразу!.. Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів ва­жить більше за всі ваші театральні амбіції!!»

Ну й що ти зробиш з таким ентузіястом!?

Після гарячих, і довгих, і небезпечних дискусій з гос­тем з центру упертий Ткач все-таки переміг...

Зійшлися на тому, що Ткач дає театральну бригаду, яка поставить одну дію з «Платона Кречета» (цим, го­ловне, й було заткнуто рота гостеві з центру, попробуй-бо поперти проти такого партійного туза, як автор тієї п'єси, товариш Корнійчук, сталінський протеже! — хоч і було явним безглуздям ставити для колгоспників одну дію, без цілості!). З вдячності Ткач ще гарантував пару концертових номерів — солоспіви і, може, та­нок.

Так зачинався цей культпохід. Досить анекдотично.

Січкаренко сформував культбригаду з самої молоді (щоб не тривожити кості старших), на другий день уранці їм подано вантажну машину, вже наповнену іншими культпоходівцями, і вони рушили в якийсь там «колгоспний кущ» (кілька об'єднаних колгоспів) під на­звою «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».

Культпохід пхався кількома машинами вантажними, в яких, як виявилося, було ще багато додатків до «культбригади» — від учителів, від піонерів, від комсомолу, від жінок, від профспілок, від т-ва безвірників... А також їхало й головне начальство. І Павло Гук теж їхав з на­чальством. Це-бо мав бути дуже важливий і вирішаль­ний «культпохід» — в найголовніші-бо колгоспи об­ласті, в найголовніший колгоспний «кущ»! І гість висо­кий з центру їхав, і Людмила Богомазова теж з ним, бо ж... бо ж «не могло ж все начальство партійне їхати на таку вирішальну битву без своєї генеральної лінії!» — так зізлоязичив хтось.

Для Ати цей культпохід був дуже цікавий тим, що во­на мала побачити найпередовіший колгоспний «кущ» области влітку, в порі найбільшого цвітіння й вагітності всієї природи й всієї землі цієї щастям і всіма благос­ловеннями неба. І вона побачила ...

Начальства напхалося в «кущ» повно, насмерділи ма­шинами, наробили рейваху, ніби сталося щось не­ймовірне, надзвичайне, ніби це вже мають починати світову революцію, але в «кущі» самім ніякого особливо­го відруху, тиша, утома й безлюддя... Увесь цей «кущ» — це велике й колись багатюще село К-ва. В ньому було аж п'ять церков колись, з чого можна судити про його величину. Тепер не бовваніє ані один хрест ніде, тільки можна бачити оддалік кілька облуплених і понадщерб­люваних бань (бо їх потрохи розбирають). В селі —аж сім колгоспів, і вони ото й становлять собою «кущ», тобто об'єднання тих колгоспів у своєрідний, так би мо­вити, соціалістичний трест.

В центрі «куща» величезна площа, ніби поорана, так укрита сухим груддям глеюватого ґрунту, розчавленого після дощу тракторами та возами та так і присохлого, і міцного, немов бетон. Поміж тим груддям, помежи глибокими, на всі боки продавленими, борознами колій шаліє бур'ян і колючі будяки. В центрі площі — якась фантастична будівля з ґратчастими вікнами — гамазей[24] чи якийсь окремий колгоспний склеп[25], а при ньому й кон­тора «куща». Колись, кажуть, то була Троїцька церква, потім з неї зняли хрести й дзвони й звалили геть бані, а решту достосували до нової дійсності — тому в цієї будівлі такий фантастичний, зовсім модерний вигляд. Оградки навколо церкви теж не зняли, і через ту оградку вся будівля скидається на якусь фортецю. Навколо жодного деревця — чи вирубали, чи й не було ніколи. По один бік величезної площі стоять рядочком кілька­надцять... ні, кілька десятків!., селянських комор; всі во­ни вишикувані рівненько і... побілені, одні цілком, інші наполовину. Таке враження, що їх побілено спеціально для того, щоби старі хазяї не впізнали своєї колишньої власності, — це ж їх постягано сюди з одноосібних, а найперше з колишніх «куркульських», садиб і тут усуспільнено, на майдані, посеред села. А усуспільнив­ши, побілено, щоби так відзначити їхнє вихрещення в нову віру й почати нову еру їхнього існування. Так циган перефарбовує коней...

По другий бік площі — велике подвір'я колгоспу «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА», що видно з вели­кої вивіски над брамою з обаполів, яка нагадує більше «тріумфальну арку» часів громадянської війни. Ім'ям цього колгоспу названо цілий «кущ». На шпилі арки мо­тається вицвілий прапорець (був червоний, та дощі ви­прали, а вітри витіпали геть червоний колір). Вивіска на­писана сільським малярем якимись фантастичними літерами, що ніби перепилися самогонки й тиняються, яка куди втрапить. Праворуч колгоспного двору — шко­ла, старого земського стилю. Ліворуч — якась довга спо­руда, не то воловня, не то барак. Це, власне, й є колгосп­ний «кущовий» клюб... Так пояснив хтось. Тимчасово клуб, бо приміщення це спроектоване під воловню, та немає волів, через те його обернули на клюб. Що це клюб — видно й з напису, коли придивитися зблизька, над вхідними дверима-брамою: «КЛУБ-СОЦ. перебу­дова». Далі праворуч і ліворуч поза майданом, обрамляючи його, як вистрьопана лиштва, садиби, власне, не са­диби, а лише стирчали самі покривлені хати, як старці потомлені, та де-не-де кілки помежи ними; ні тинів, ні плотів, ні загат, ні воріт — анічогісінького такого подібного не було; все геть розгороджене — гуляй вітер! Якийсь такий незвичний, космічно-неутульний вигляд...

Гості приїхали, а господарів нема! Лиш вийшов ста­резний якийсь горбань — сторож колгоспний, та назбігалося кілька голопузих малюків, витріщаючи зди­вовані й перелякані очі на приїжджих. Сторож пояснив, що голова в полі й велів, якщо приїдуть з города, дзво­нити в рейку, бо нікого дома нема — всі на буряках, про­ривають та полять, та на картоплі — обгортають саме, та й на інших різних роботах... Всі бригади гарують з досвіта до смерку. Зчинився дзвін-тарарам, бо в рейку, що висіла біля брами, взялося калатати кілька душ од­разу великими билами... Дзвін підхопили по інших кол­госпах, в усьому «кущі», і в селі наче ковалі заклепали... А тим часом приїжджі почали господарити в клубі, лаш­туючи сцену — прибираючи та підмітаючи горбатий до­щаний поміст, навіть без заслони й без жодних інших те­атральних устаткувань... Ліпше з залею — там стовпці, а на стовпцях поприбивано неструганих дощок — є де сісти, є де й стати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: