Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 28)

Що він зіпсував Сазонову настрій на багато днів, у цьо­му він ні крихти не сумнівається. Зіпсував і посіяв люту тривогу в серце цього барбоса. Чей же він знає долю свого дружка й такий пригад, та ще кимсь невідомим і важним, судячи з московського акценту й апломбу, не з приємних. Хто може ручитися, хто це іменно був? І з якою метою так його поздоровив у цей непевний, три­вожний час?

Ага, барбосе!

Так одвів Петро свою збаламучену й печальну душу.

Після обіду, працюючи в своїй майстерні, нагорі, Петро побачив у вікно Сазонова, що стояв на площі пе­ред театром і розмовляв з комісаром полка Шубіним... Поруч з Сазоновим стояв той щелепатий його лотиш і ще якийсь в уніформі.

«Цікаво, — думай Петро, дивлячись крізь сітчасту штору вниз, — чи це вони випадково тут зупинилися, а чи спеціально той варвар з своїм цербером сюди прителіпався?

Цікаво, здогадався він чи не здогадався?

Невже здогадався?

Гм... Звідки дзвонено — це він узнав на центральній. Але... це ще нічого ж не говорить же!»

Проте Сазонов не виявляв жодної цікавості до теат­ру. Був він насуплений, чимсь глибоко заклопотаний, в кепському настрої, що видно з кашкета, нацупленого блискучим козирком на самий ніс — ознака поганого настрою кожного, хто носить кашкет з козирком. «Ні, мабуть, не здогадався». Сазонов стояв, широко розкаря­чивши клишоногі свої кінцівки, й з явною нудьгою во­див очима по транспаранту, простягненому над пло­щею, жував слова мляво й спльовував їх до Шубіна... А щелепатий лотиш таки водив очима по вікнах театру — внизу, посередині, потім вгорі, ніби лічив їх... Але це знічев'я, бо що має робити цей бичок, коли начальство розмовляє з кимсь?..

Підійшла «емочка». Сазонов сів у неї з лотишем і мляво помахав рукою Шубіну. Поїхали собі. Шубін пішов направо, суб'єкт в уніформі пішов наліво посвис­туючи, що видно й з пальців руки, які щось викивували в такт.

Петро постояв замислено. Потім потер міцно чоло й зітхнув, беручись до роботи.

Сьогодні у нього буде знову клопітна проблема — де йому ночувати. В якому такому невідомому й не­знаному нікому новому місці прихилити йому свою го­лову?

Воно то, як треба взяти, то візьмуть і з-під землі. Але все ж — не треба валятися на дорозі, як чурбак.

Це вже від вовчого інстинкту.

 

XV

Де бамкає старенький дзвін...

 

В пошуках цікавої розваги одного вихідного дня «дівчата нашої країни» оглядали місто — древнє ко­зацьке місто Наше.

Ата, Оксана Чоботар, Ольга Шведова, Люся Жабка, Христя Карабан, Ліда Ісаєва, Матильда Боброва, Марія Безбородько, Віра Перебийніс і Галина Бондаренко — отак цілою дівочою бригадою вирушили зранку в похід, змовившись потинятися позагеттю й подивитися в своєму місті невідомі для них речі. От, скажемо, десь бамкає тонюнько і несміливо дзвін, когось кличучи, не­мовби потопельник, а чи по комусь плачучи. Де він? Який він? Чий він? І чого ж він бамкає? В місті ж позакривано давно всі церкви, а він десь бамкає! Це цікаво!.. Або, скажемо, тут є козацькі древні вали — а що, як на них по­дивитися спокійним оком? Спеціально подивитися! Або є десь там напіввикорчуваний із землі й поколотий та так і залишений цементовий пам'ятник, ще й з іржавим лан­цюгом на уламках, немов з кайданами... Або... Таких «або» багато. Але навіть без жодних «або», просто так глянути збоку спокійним і незапорошеним буденними турботами оком на місто, придивитися до нього, загля­нувши за вивіски, через тини й паркани, — хіба не цікаво? Дуже цікаво! Тому вони й рушили в походеньки...

І в цих походеньках їх чекало щонайменше дві ціка­вих пригоді.

До дівчат ще причепився, на роль веселого чичероне[31], Колька Трембач, що йому Атина ідея (а це була Атина ідея обдивитися місто, а головне пошукати того дзвона) дуже сподобалась. Цей Колька — дуже милий в това­ристві, веселий шибайголова; вічний сміхун, мисливець на різну кримінальну хроніку, ентузіаст театру й усіх інших публічних видовищ, а найголовніше — фанатичний джура всіх «дівчат нашої країни», бо чи не в усіх одразу залюблений. Любов його таємна, але така пломеніюча, що всі дівчата підсміхалися й скубли його за чуба, випробо­вуючи силу тієї його любові до кожної — якщо буде гніватись, значить, не любить, а якщо не буде — значить, любить. Колька взяв свій «ФД» через плече (а мати фо­тоапарат та ще й «ФД», та ще й носити його бравурно че­рез плече — це в місті Нашому не тільки велика розкіш, а ще й великий привілей, на який мають право тільки вибрані та ще репортери газет) і товаришив дівчатам. Його обов'язком, добровільно взятим на себе, було — супроводити дівчат в глухі трущоби й захищати там їх від чужих собак і від чужих хлопців, смішити їх різними анекдотами і, нарешті, давати довідки з усіх питань, особливо з тих, у яких він найменше тямить сам.

Було свято, по-старому це була неділя й тому свято, а по-новому це був вихідний день, день офіційного відпо­чинку й через те ніби також свято. Але ніде не видно тієї святковості. Як сказати по щирості, то місто мало не тіль­ки не святковий, а навіть дикий вигляд. Як відомо, все в цьому місті руде. Але що лишилося в нім не руде, то було рябе, заляпане вапном точнісінько так, як ото заляпують хлорним вапном клозети, — все геть захвоськане — стовпці, дерева, кущі акацій понад «бульварами», паркани й навіть тини, й навіть телеграфні стовпи, — це так було все одного разу побілено, а потім те вапно, де лишилося, а де пооблазило, а де розтеклося патьоками та плямами під впливом дощів, вітрів і хурделиць. Це вапно на всьому до половини — це залишки торішньої т.зв. «білої гарячки», так населення .прозвало офіційну ударну кампанію білен­ня парканів, стовпців і дерев — геть усього нерухомого матеріального світу (дополовини — на честь очікуваних відвідин міста главкомами РККА Тимошенком і Ворошиловим, що мали тут, нібито переїздити в зв'язку з велики­ми військовими маневрами Української Військової Окру­ги (УВО). Очікувані главкоми чомусь так і не переїздили, але стовпці, дерева, паркани й мостові перила, й тини, й кущі було побілено в усьому місті. Звичайним вапном. Ми­нув рік, природа втрутилася в наказ влади й поробила свої поправки... І тепер деякі вулиці виглядають і зовсім комічно, так ніби зазнали неохайної але тотальної хлорної дезинфекції. Ніби місто пережило страшну чумну або хо­лерну епідемію та боротьбу з тією епідемією.

В буденний день, коли людина біжить без пам'яти на працю, все це не впадає в око, але коли людина отак на дозвіллі озирається навколо спокійно і допитливо, та ще коли вона має естетичне око, та ще коли вона лю­бить своє місто, — то тій людині аж заплакати хочеть­ся. Проте це, може, не всім, а тим тільки, хто забув, у чо­му річ. Для тих же, хто знав і пам'ятав, як розкішно сяяли білизною стовпчики, дерева, нижні половини пар­канів і навіть кущі акацій понад пішоходами, вони й те­пер, може, уявляються такими, й не ріже око старчаче лахміття, що в нього обернулася парадна форма. Ось як, приміром, для Кольки Трембача. Цей хлопчина, ви­йшовши на алею високих тополь, які обабіч Харківської вулиці маршували ген у далину в вапні, немов у білих су­конках, аж млів від захоплення. Він прозвав цю алею «райською алеєю», «алеєю наречених», «алеєю щастя», нарешті, не підібравши сильнішого епітета, назвав її «піонерською алеєю» й фотографував кілька разів. Потім він до тополь підібрав образ гарних дівчат, струнких, трішки смутних, трішки залюблених, що йдуть десь на побачення з своїми милими... З нього кепкують, але він не здається і навіть почав порівнювати окремі тополі до окремих конкретних дівчат з їхнього гурту. Дівчата так сміялися з хлопцевих вигадок, що аж люди на них озиралися, либонь, такого безжурного й буйного сміху давно не чули на цій вулиці, на цій «райській алеї». На Жовтневій площі вони постояли біля пам'ятника Ленінові. Обійшли його навколо. Знаменитий їхній пам'ятник! Біла кам'яна постать з простягнутою рукою на чорнім мармуровім п'єдесталі. Надзвичайний пам'ят­ник. Бо, можна сказати, тричі історичний. По-перше, історичний тому, що постать Леніна відображає історич­ний момент — «Ленін на панцернику». По-друге, істо­ричний тому, що сам п'єдестал походить з глибокої історії, чи пак має оригінальну історію. І по-третє — історичний ще дечим іншим. Влада думає, що ніхто нічо­го не знає, не пам'ятає, а тим часом навіть діти в місті Нашому знають всю анекдотичну історію цього пам'ят­ника чи з цим пам'ятником. Через те пам'ятник цей є об'єктом спеціяльної уваги громадян міста й його око­лиць, як виключно славна і неповторна пам'ятка міста Нашого, кожен до нього приходить з усмішечкою на ус­тах, і цікавість до цього пам'ятника не маліє. Він, можна сказати, певною мірою став джерелом доброго гумору для цілого міста, навіть цілої области, як нелегальна, тобто законспірована, весела контрреволюційна анекдота. Для компанії дівчат він теж джерело доброго наст­рою. Як порядний чичероне, Колька Трембач передав «в особах» історію цього пам'ятника.

Виходило так (на сором міськраді), що оця біла по­стать Леніна належала Ленінові, але чорний п'єдестал з полірованого мармуру належав не Ленінові, а належав Харитоненкові. Це, можна сказати, експропрійований п'єдестал, «буржуазний» п'єдестал... А було все ось як.

Колись, до революції, тут, на цьому самому п'єдесталі, на цьому блискучому мармурі стояв бюст Харитоненка, відомого цукрозаводчика в цих краях і, мабуть, в усій Ук­раїні. А стояв бюст тому, що пам'ятник був збудований за Харитоненкові гроші його родичами. Та прийшла ре­волюція, й нова влада скинула геть Харитоненка з його п'єдесталу й поставила на його місце маленьку постать Леніна, при тому не здійнявши меморіальної дошки, а лише поклюцавши та подряпавши її долотом, щоб не бу­ло видно золотих Харитоненкових літер, тобто щоб не було видно, що мармуровий цей блискучий постамент експропрійований Леніном у Харитоненка. Але все-таки було видно золоті літери. Тоді хтось там звернув увагу, розгнівався й звелів прибрати Леніна, а натомість поста­вити якусь іншу постать чи бюст, якусь більш підходящу фігуру до такого, «відібраного народом у хахлацького буржуя» мармурового п'єдесталу. Ну, а яка може бути більш підходяща для такого случаю постать, на думку ви­щої влади? Звичайно, Шевченкова.

І от поставили бюст Шевченка, Тараса Григоровича. Бюст робив якийсь кубіст (організатор і завідувач ху­дожньо-керамічної профшколи, такий Лапковський), і тому бюст був виключно модерний і виключно страхо­винний. Громадяни міста Нашого одного дня були при­голомшені, побачивши на місці Харитоненка й Леніна на чорному мармуровому «буржуйському» п'єдесталі погруддя великого свого Тараса. Шапка на ньому була, як добра діжа, щелепи й підборіддя визирали з-під неї, як кутасті чавунні брили. А більше нічого з-під шапки не було видно, хіба що кожух, з якого, власне, й було ясно, що це Тарас. Меморіальну ж дошку з Харитоненковими золотими літерами збили зовсім геть, щоби й натяку не було, і на тому місці стала гола чотирикутна пляма, сліпуча гіпсовою білизною, а на ній ніякого напису; зби­ралися колись зробити; але одне діло збити, а інше — зробити. Чекаючи того напису, Тарас стояв на Харитоненковому місці й хнюпився, ніби від сорому нацупив шапчищу аж на носа. І так само соромилися цього видо­вища всі мешканці міста Нашого, обходили його сторо­ною. Прикро всім було. Та одного ранку місто аж запи­щало зі сміху. Сміх той покотився в усі кінці, вздовж і впоперек по місту, а починався він біля пам'ятника на великій площі. Хтось уночі взяв і на білій плямі, на місці меморіальної дошки, написав чорною фарбою:

 

Діти ж мої, діти,

Що ж ви наробили!

Замість шапки на голову

Макітру наділи!!

 

Це гагахнуло, як бомба, й пішло кружляти по всьому місту, по всіх його закутках і околицях... Весело було.

Ну, звичайно, після такої заяви самого Тараса Григо­ровича погруддя його негайно зняли. І після того довго стояв сам мармуровий п'єдестал, порожній, хіба що іноді на ньому сідав якийсь безпритульний і прудив воші, або пряжився на сонці, як живий пам'ятник епохи... Та мину­ли роки. Змінилися люди. «Сто разів» змінилися голови міськради, облвиконкому тощо. Затерлося минуле. Впав У око якомусь новому начальству такий гарний, дорогий, але порожній постамент, і от знову було на нього поцуп­лено й поставлено Леніна. На цей раз велику, сліпучо-білу фігуру, що так добре гармоніювала з чорним марму­ром. А на білу пляму, де колись був уночі написаний історичний, безсмертний напис про «макітру», приліпили но­ву меморіальну дошку з золотими літерами: «Володи­мир Ілліч Ленін». І тепер от «Володимир Ілліч» стоїть і показує рукою на північ... Туди, де куриться димар ко­лишньої Харитоненкової цукроварні (тепер цукрокомбінат Цукротресту СССР). Комбінат називається «ЧЕРВОНА ЗОРЯ», і це на неї так Ленін повчально по­казує... Кортіло зазирнути під меморіальну дошку, за зо­лоті літери, чи є там напис про «м а к і т р у». Але це не­можливо зробити. І тому компанія тільки потупцялася навколо великого вчителя та й пішла в тім напрямку, ку­ди він показує. Лише не пішли вони до «ЧЕРВОНОЇ ЗОРІ», а трохи повз, схитрували — пішли містом.

Довго вони по ньому блукали. Вони його обійшли десь по середній лінії, так би мовити, «розтяли косим ударом». Отак відійшовши від центру, від величавої постаті Леніна та казенних будівель, де висіли пишні , плякати й бравурні бойові гасла, пішли тими вулицями, вуличками, площами й перевалками, де не було плакатів, а була гола, неприкрита дійсність, та така кричу­ща дійсність, що її ніякими плакатами не закриєш, не за­тулиш, — випирає з усіх щілин, з усіх шпарин, з усіх дворів, зухвало дивиться з усіх вікон і дверей кожному в вічь..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: