Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6383
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5911
Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти!.. Чула, значить... Ну, з Богом, дитино!.. Ну, а на того барбо­са ти плюнь... І на Страшний Суд теж... то для Сазонова!

Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.

 

* * *

Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаю­чи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла. На місце неї прийшла й загніздилася в серці ту­га, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людсь­ку ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перему­чена всім, пішла до театру.

А вже як отака зажурена прийшла до театру, не­сподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу лю­дину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в'яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є «стукачем» у Сазонова. Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не мог­ло прийти до голови! Як можна отак здуріти!

Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль «всепрощенська» обернулися на тривожний біль, нерви на­пружилися знову, аж наче задзвеніли...

Ждала чогось непоправного...

Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.

Може, й справді все те було так, «знічев'я».

 

XVIII

В годину пізню

 

Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтли­ва загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там «товчуться» в час пізній, в час, коли «чорти навкулачки б'ються»; тих мрійників, що не знають утоми, утікаю­чи від дійсности в світ вифантазуваний... Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір'я перлин в волоссі легендарної поло­нянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки...

Він — Волосожар — стоїть над далеким затумане­ним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на те­атрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здале­ку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загад­ковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до од­ної, щоб не розгубитися в вічності.

Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів'яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Во­лосожар... То той, «божевільний». Він виходить крадь­кома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув'язнен­ня, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п'янке повітря ночі. І десь там посміхається.

Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір'я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.

Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі...

Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий... І це він і почув його тоді, ко­ли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових... Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, ма­теринськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ...

Коли він був хлоп'ям, це гроно щось ворожило йому: він цілі вечори просиджував на порозі хати, здивовано задивлений у це далеке мерехтіння казкових діамантів. Ма­ти казала на них — «квочка». Дійсно, це була купка манюніх зоряних курчаток, що дзьоботіли на небі... Але во­ни кудись манили його й кликали, обіцяли щось невідоме й чудесне, — неопізнані дивоглядні світи, небачені квіти і музику, хвилюючі радості, — величезний захоплюючий світ, щоб летіти в нім летом орлиним, летом голубиним, ще й летом щебетливим-ластів'ячим...

Коли він став юнаком і в душі його прокинулись якісь хвилюючі неясні пориви й жадання, шукання найближчо­го й найдорожчого друга в людському морі, Волосожар цей мерехтів до нього мерехтінням дівочих очей, іскрами сліз надії, любови й радости, й тремтливого поклику в них... й могутнього крику з невідомого, неопізнаного...

Волосожар...

Він був свідком його перших запаморочень, і перших розчарувань, і катастроф, свідком великих знахідок, іще більших болючих втрат...

Він ділив з ним ночі самоти і відчаю...

Він зазирав до нього крізь тюремні ґрати й живив серце надією...

Він зазирав до нього в камеру смертників і потішав ду­шу тихою радістю обіцяного забуття й вічного спокою...

Він мерехкотів до нього на «Сабуровій дачі» крізь туман божевілля і утримував його на грані остаточно­го занику, — на грані між ще таки не згаслою свідомістю і вічним проваллям, тьмою, з якої вже не­ма повороту... Це було ну, зовсім так, як і на самім по­чатку, в дитинстві: він мерехтів так, як і тоді, коли вперше виводив його щойно народжену душу з темря­ви, з вічності, з небуття, з чорного провалля до ніжних пісень материнських...

Волосожар...

Провідне сузір'я його життя. Нерозгадане, тремтли­ве, мінливе, химерне.

Що ти пророкуєш тепер? Що ти готуєш тепер? Свідком яких ще радостей і катастроф і яких несподіва­нок ти маєш ще бути?

Волосожар мерехтить і міниться. Хисткий, перламутровий, звабливий для ока і невловимий для серця, таємний і незбагненний, як людська доля.

І стоїть людина, задивлена в те хистке мерехтіння свідка всього її життя й, мабуть, провидця й її майбут­нього.

Як би те майбутнє вгадати!

І людина посміхається — зовсім не тяжко те майбутнє вгадати, ту долю вичитати з того мерехтіння. Доля та — порожнеча. Нірвана мільйоно-льйоно-літньої космічної пустелі. Пил. Той пил, що в нього обернулися мільйони-мільйонів істот людських і нелюдських, і найщасливіші з них, може, ті, що пил їхній занесло десь в космічні простори і він тепер сіється, як пилок зоряний, з небес — це значить, вони існують десь в якихось манюньких атомах. І туди кличе й його цей Волосожар. Ні, не кли­че, а просто чекає й дивиться з незміримого далека. Бо все має статися без жодного поклику...

Людина посміхається. Потім поводить плечима — по ній пробігає хвилька не то іронії, не то болю. На ньо­го дивиться вічність, а... Ну й які ж ті люди смішні там, унизу, зі своєю метушнею, злобою, нетерпимістю й вічним хапанням за горло, з таким гоном до увічнення себе отак нібито.

Він стоїть і посміхається. Ніхто не бачить його посмішки, такої змученої й такої вибачливої, болючої гримаси душі, задивленої в мільйони людських страж­дань без глузду і без потреби і в безліч людських, йому видимих, тіней, що пройшли, як та пара межи цією зем­лею й тим гроном да-а-алеких світів, і канули в забуття... Ніхто не бачить цієї посмішки. А якби хтось побачив, то до всіх легенд про цього маньяка добавилась би ще одна легенда про те, як цей маньяк дивиться уночі на Волосо­жар. Як він стоїть межи небом і землею й дивиться на Волосожар нерухомо, непритомний у своїй самотності.

На Волосожар набігає хмарка. Від цього маніяк рап­том згадує ті, недавно бачені, дівочі очі, закриті рукою... І його серце починає щеміти. Так солодко, й так боляче. Ніби хтось у нім починає плакати. Ах!.. Людина зітхає. Він — пісок мільйоноліть, пил вічної космічної пустелі, відчужений вже від усього мандрівник міжзоряних хо­лодних пустель, — але як же ж його серце починає щеміти!!. Бо його серце приковане до землі!

Дівочий образ вдирається в душу й баламутить все: і міжзоряні пустелі, й холодний блиск вічності, і філо­софську посмішку, і гамлетівську зрезигнованість[35], все, — променясті очі дивляться в душу, й вона починає налива­тися теплом, вогнем, зацвітає казковим цвітом великої людської радості й великої людської земної туги...

Людина притискає руки до грудей напроти схвильова­ного серця. Дивиться очима на Волосожар мерехтливий, а серце виривається з грудей і тягнеться вниз, вниз, вниз, геть туди, в темряву, в темряву і щемить, щемить...

Голова йде обертом...

Бо його серце приковане до землі.

 

XIX

Герой унікальний

 

Галерея портретів в Атиній свідомості все поповню­валася унікумами міста Нашого. Правда, в тій мерехт­ливій безмежній галереї (галереї юнацької всереєструючої пам'яті) здебільша були не унікуми, а сила-силенна різних «равликів» — знеосіблений типаж знеосібленої епохи з усім її знеосібленим реквізитом, — так, «хтось у сірому» розмножений на циклостилі.

Ці знеосіблені «равлики» становили, так би мовити, загальний відділ.

Потім ішов відділ не взагалі «равликів», а екстра-равликів — людей, без сумніву, цікавих, часом яскра­вих до надзвичайності і кількапланових — не то що двосторонніх, як дволикий Янус, а кількапланових, модерних.

Потім ішов відділ просто людей, прозорих і зовсім безхитрісних. Але там був тільки один портрет Харитона.

А потім ішов відділ і не людей і, мабуть, не-«равликів». А втім, хіба ж так просто розбереш. В кожнім разі, це відділ «героїв нашого часу», істот хоч і не прозорих, але, мабуть, не загадкових, а простолінійних, як палка. Цей відділ був малий, але ж і показний. Там були все ве­ликі «риби», офіційні світила офіційного неба, творці і повелителі равликової епохи, спрощено односторонні, як риба камбала. Цей відділ блищав такими перлами, як Сазонов, гість з центру, Добриня-Романов, Шубін, Страменко і їхня «Генеральна лінія» Людмила Богомазова, і все поновлювався й поновлювався. Старі експонати до­повнювались новими рисами, схопленими в процесі пізнання дійсності, вони, так би мовити, дозрівали (чи домальовувались) в епохальні документи. А до старих експонатів прибували нові, часом ще унікальніші, такі ж «герої», спрощені й прямолінійні, як тая-таки палка. І та їхня прямолінійність часом була неймовірна, а для Атиного розуму й ніжного, ясного серця зовсім несприйнятна, як прямолінійність не доброго, а бридкого, виключно злого начала. Та немає ради, треба їм давати місце. Бо це ж — е п о х а!

Раз Ата була в клубі металістів... Власне, була на сталеливарному заводі «Комінтерн», а тоді повертала­ся поуз клуб металістів. Натуркана несамовитим скре­готом і грохотом, запаморочена чадом і засліплена вогненними гейзерами модерного пекла, вона йшла трохи очманіла та й потрапила раптом під приємний душ — під зливу дитячих голосів, що співали. Як весня­на веремія перлин, пронизаних сонцем, вони бурхали з небес (з якихось великих вікон) і все заливали. Це ніби лилася сонячна янгольська музика... Либонь, такою ян­гольська музика мусила би бути, якщо вірити старим книгам. Але й без жодних книг Ата сприймала їх як  щось небесне, райдужне, блакитно-сонячне. Це співало дитинство. І яка ж сила! Який же чар того оглушливого цвірінькання, що в ньому й слів не ловить вухо, як у тих весняних горобців.

Ата не витримала й завернула до великих шкляних дверей. Це був клуб металістів. Цікаво, що вони там роблять, про що вони розливаються так весело, так радісно, немов срібні дзвіночки?!. Вони славлять день, сонце, весну, самі себе...

Але вони співали що інше. Та поки це дійшло до Атиної свідомості, вона мусила зайти до самісінької зали, звідки виривалась та звукова баталія, — до величезної залі клубу, оздобленої незмінними портретами вождів, прапорами, діаграмами, а ще оздобленої плакатиком на дверях, зміст якого дійшов до свідомості аж потім.

Тихенько зайшла й сіла в куточку.

Ти скажи! І що ж вони так гарно співають!..

Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно... Ні, вони стоять так вишикувано не перед диригентом, а пе­ред групою дорослих людей, що сидять попереду важно на кріслах, як якийсь штаб генералів, сприймаючи цю дитячу ораторію на свою честь. Це були якісь високі гості. В центрі групи сидів хтось найважніший, хтось в окулярах і з великим шкіряним портфелем на колінах, — якийсь чоловік з виглядом професора. По тому, як ша­нобливо увивалась решта біля нього, можна зрозуміти, що це якась висока шишка. І це на неї були звернені й очі всіх дітей. І це для неї гриміла й натхненна пісня з дитя­чих грудей. Пісня як гімн...

 

Пошук на сайті: