Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6383
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5910

Сміян нахмурився. Помовчав. А тоді промимрив не то з досадою, не то виправдовуючись:

—  Ага... Підслухали... Ну, що ж... (Пауза). Я іноді го­ворю сам з собою... Так, так, сам з собою... Смішно?

—  Але ми говорили вдвох.

—  Удвох?!

—  Так. Сміян тре чоло.

—  Гм... А я думав, що мені приверзлося... — промур­мотів про себе. Що ж ви сказали?

—  Я вам заперечила.

—  А-а!.. Так то ви? Так то ваші слова про... про ото­го самого... — Сміян чи не міг пригадати, а чи не хотів зумисне повторювати ім'я Сазонова.

—  Так, то мої...

Пауза... Сміян блукає очима по кімнаті, ніби шукає стільця, щоб чемно запросити гостю сісти. Але стіль­ця не було жодного, крім табурету, заваленого якимись паперами й знаряддями, яка стояла в найдальшім кут­ку й так була замащена знизу догори фарбами, що на неї страшно й подивитися. Провів рукою по чолі й промурмотів:

—  Он як... Ну то, значить, я вас теж підслухав. І... зна­чить... ми тепер зв'язані... круговою порукою (іронія)... — Сказавши це, він подивився пильно на Ату. Подивився пильно, і раптом якась дивна посмішка заграла на устах і в очах. Ніби він зазирнув у саме серце і побачив, що там, у тім серці, робиться. Ата сполум'яніла. «Боже! Як він посміхнувся! І як він подивився!» І від думки, що він у її серці підглядів те, що там твориться, Ата знов розгубилася й вже настроїлася чкурнути геть чимдуж. А серце гупає. Дурне серце!

Ата стоїть і не знає, що їй сказати. Слова розлетіли­ся геть, і думки розлетілися геть, як наполохані ластівки, і не збереш їх докупи. Розуміє, що її вигляд зовсім дурний, зовсім-зовсім дурний! що їй треба мерщій утікати, геть, швидше, інакше вона лишиться назавжди в уяві цієї людини дурочкою, безголовою, безпам'ятною й без'язикою, — але вона не може ру­шитись. Який жах! Щось неможливе... небувале... Но­ги її прикипіли до підлоги, до маленької латочки, що лишилася незамальована, вільна від химерного ту­рецького міста... А в голові товчеться разом з кров'ю в скронях:

«Ми зв'язані круговою порукою...» Товчеться й трансформується за якимсь своїм законом. — «Ми зв'язані!.. Ми зв'язані!!» Звичайно, він хотів тим сказа­ти, що вони обоє єретики супроти існуючої дійсності й її віри, такими себе виявили й обоє підпадали би карі, а тому, те, що вони себе підслухали, в'яже їх і зо­бов'язує взаємно до мовчання, до спільної оборони й охорони. Це сказане було насмішкувато й іронічно... Та, проте, хто ж його знає, який у дійсності смисл у сказаних словах, що в них вкладає саме життя, сама доля!

Ата відчуває, що вони таки дійсно зв'язані. Але не якоюсь там «круговою порукою», а чимсь іншим, яко­юсь страшною таємничою силою, що змушує серце так шалено товктися в грудях, а голову так солодко й безтямно наморочитись. Якимсь присудом долі... Роз­гублена й безпомічна дівчина, не знаючи, що сказати, одвела очі від Сміянового погляду, помандрувала ни­ми по яскравому місту турецькому, по мечетях і міна­ретах і побачила на тих мечетях і мінаретах відбитки своїх власних черевичків, — сліди від своїх черевичків, — залишені недавно... Один... два... три... і ще один... Він їх не замалював!

—  Пробачте, — пролепетала, простягти руку в на­прямку попсованих мінаретів. — Я вам зіпсувала вашу працю. Поправте... — і підвела очі на Сміяна. Сміян мовчить і посміхається...

Боже, як він посміхається!

Ата не витримує, одчайдушне шарпається всім сер­цем й всією істотою, ніби рятуючись, відривається від незамальованої латки й вихоплюється з зачарованого кола. Нарешті вихоплюється! Кинулася з кімнати. Можна сказати, утекла, панічно й хапливо. Лише кину­ла, утікаючи:

—  Пробачте... Я мушу йти... До побачення...

А може, й не сказала нічого. В голові їй шуміло, в гру­дях було тісно серцеві, і нічим було дихати. Господи! Що з нею робиться!?.

Почуття сорому й почуття якоїсь безмежної дикої радості виповнило її всю. Сорому, бо ж вона пописалась, як дурочка. Як остання дурочка! Як найостанніша придурковата, безголова й без'язика... але всі ці докори йшли стороною, щезали, тонули в радості шаленій і мо­гутній, що бурхала, як море, підхопила й несла її на своїх хвилях... Ата сміялась і не вірила, що таке можливе, і картала себе, — все це якась фантастика, якесь безглуз­дя, в ньому немає логіки!.. Але ж і в почутті, що у люди­ни нібито ростуть крила, теж немає логіки!? Одначе такі божевільні почуття бувають! І зараз вона іменно відчувала, що в неї ростуть крила.

Це почуття окриленосте вже й не збиралося покида­ти її.

Слідків на мінаретах Сміян так і не замалював. Вони так і лишилися назавжди на будівлях екзотичного, фан­тастичного східного міста — слідки від мініатюрних дівочих черевичків. Щоб нагадували потім про цей день... Як запис її несподіваної й незабутньої, і «придурковатої» візити.

 

* * *

Продефілювала молодь містом, прогриміла литав­рами — і знову настали будні. Ніби це було марево, що промерехтіло й щезло, розтануло — так наче й не було його. Ніби хтось вигадав те все.

Аж не віриться, що це таки було і що звідкілясь тієї молоді стільки тут набралося. Ніби налетіли хмари ластівок з невідомого далека: прошуміли, прощебета­ли—й канули. Нема. Пусто. Знову сірі стріхи й сірі площі, убогі покривлені стіни, облуплені вежі, напіврозібрані церковні бані, похилені телеграфні стовпи підпираються ковіньками від утоми й старос­ті, глибокі вибоїни, спалені спекою сквери, пообгри­зені козами й завалені сміттям кущі жовтої акації над бульварами... І тяжка каторжна праця, «ударна» і неуникна, як прокляття... І страх, невідступний, всюди­сущий і всепроникливий страх, як чума, як болотна ма­лярія на голодних загеттях далеких околиць Заозір'я. І шепоти по хатах у присмерку та зітхання тишком-нишком... І безпритульні діти, що ніби існують «по­верх норми» (от якби й їх пустити нарадою!)... І без­притульні, безгосподарні кислоокі пси на площах і по бур'янистих завулках, в реп'яхах, в ковтунах[37] — сухо­ребрі й висловухі, за якими й гицель[38] вже не ганяєть­ся... бо гицеля скасував міський комунгосп і його на­чальник тов. Гаврюшка Цигип, — скасував гицеля, як приватника, одноосібника, носія дрібновласницької буржуазної стихії, класово чужої ідеології... Пси ну­дяться й даремно шукають собі смерті як визволення. І сказитися не можна, бо казяться тільки з жиру.

І біжить вітерець вулицями й площами, крутить вихорці з пилу й сміття, шелестить дрібною жужели­цею в сірих, закурених робітничих кварталах, крадеть­ся заводськими подвір'ями, перебігає густими лабіринтами вулиць, завулків, скверів і перевалків, блудить ними, як той веселий Поліщуків хлопчик-безпритульник, — «кине на собак, плюне на коня, свисне і знову кудись бреде»; деренчить печально на паркані одірваною й розщепленою дошкою у Мегериному колись дворі, а тепер колгоспному. І так само деренчить тинами недоламаними по сколективізованих околицях, шугаючи порозламуваними подвір'ями навпростець... І тільки на Успенській дзвіниці в само­му центрі міста та біля театру він набирається ентузіазму й буйствує, ганяє, як навіжений, співучі флюгери, лопотить прапорами й гойдає весело вели­чезний рекламовий транспарант, гуготить ним і ніби гукає на всі боки, захоплений майбутнім, інтригую­чим видовищем з тією «МАРУСЬКОЮ» (мовляв, сар­кастично той Сазонов):

—  Ось дивіться, дивіться!!

—  Увага! Увага!!.

І носить його над площею.

І це ж, мабуть, він, цей вітерець зухвалий і одчай­душний розніс геть по місту й навіть по найдальших околицях і той сазонівський сарказм їдучий про тую «МАРУСЬКУ»...

«Ета ваша Маруська...»

Ха-ха!.. Тю-тю-тю-у! Улю-лю-у!

Сарказм, їдучий і обидний, і вітерець розніс його, завихрив, розкотив по всіх усюдах, розімчав поголос­ку ту скрізь зі сміхом, зі злістю, з гіркою досадою; пошпурляв через тини й заводські брами, й у шкільні вікна...

Щоб знали всі, щоб було їм відомо, що тая «Марусь­ка» уже й нещаслива.

«Ета ваша Маруська...»

Га!

 

ХХІІ

В годину глупу

 

Коли все місто спить пополуночі, коли все повергну­те в темряву доісторичну і лише де-не-де над заводами на периферії та в центрі над темною громадою театру стоїть бліде сяйво, немов світ зодіакальний, тоді особ­ливо виразно чути, як розпачливо чахкає електро­станція. Неначе б'ється натруджене серце міста Нашого, — бідолашне серце, що ось-ось, ось-ось має луснути. Во­но б'ється з перебоями в пароксизмах страху і утоми і жене енергію по обезволілих нервах велетня, розпрос­тертого горілиць, що ніби впав у стан анабіози: спить не спить — марить в імлі. Марить, лежачи лицем до Шля­ху Чумацького, заплющений, обважнілий, байдужий...

Але темрява не тому, що місто спить, і навіть не зовсім тому, що за приписами новітніх пуритан воно мусить спа­ти й позбавлене світла та різних нічних кафе й ресторанів, а тому, що комунгосп боїться, як би те серце не вдарив па­раліч, і обмежив суворо час дії для всіх «лампок Ілліча», припиняючи для всіх їх доплив снаги по півночі.

В цей час лише в кількох пунктах центру міста горить світло (таємниче, ніби від людей украдене): в кабінеті всевладного сюзерена — тов. Сазонова, в редакції «Чер­воний Комунар» у Страменка та в тильних вікнах театру, там, де сцена й майстерні. Словом — у господаря, в його душеприкажчика та в його підвасальних скоморохів. А ще горить світло на двох-трьох перехрестях та у в'язниці (тьмяне, притлумлене), недалеко від сюзерена — одна світляна точка при внутрішній брамі, над багнетом вар­тового, а друга десь невідомо де, лише кидає відсвіт, як місячне сяйво, на в'язничну стіну, обліплену, немов ластів'ячими гніздами, залізними коробками-заслінками там, де мали би бути вікна. Решта кварталів — тобто велике море їх — потопає в темряві. Вони занурені в морок, таємничі й непроглядні, як у середньовіччі. Окремими за­вулками страшно пройти, така тьма й грізна, нашороше­на тиша. Тими завулками рідкі перехожі пробираються непомітно, прослизають нечутно, як духи, як тіні... А мо­же, то духи й тіні — аксесуари древніх дідівських забо­бонів, а чи жаскі рефлексії бідних, заляканих обивателів.

Доісторична темрява.

Розпростертий велетень спить — не спить... Удає сплячого. Нишкне в нудьзі і тривозі — чекає ранку, коли щезнуть нічні примари (а може, й не примари), тіні (а може, й не тіні) жаского минулого й чорні духи невідо­мого майбутнього, що насідають йому на груди й тис­нуть за горло. Змучений, сторозтерзаний велетень че­кає, щоби ці примари нічні спливли туманами, щоб хоч на світанку зітхнути з полегкістю й хвилину заснути без волохатих лап маячінь на змучених грудях.

На високих дзвіницях, в пустці недоруйнованого кав­чать сичі, мов плачуть. За прикметами стародавніми, за кодексом старозавітних законів битія міста Нашого, — сич кавчить «на вмируще». Або на велике лихо, на біду моторошну.

А ще десь в темній безодні ночі угугукає сова — зухва­ло і жаско, зовсім так, як розбійник гукає десь до розбійни­ка — перегукуються, голос подають на умовній гайда­мацькій мові — кого де перестерегти з келепом чи з захалявником, а чи до кого у вікно влізти і викласти старих і малих покотом, щоб потім на ранок збіглась ціла грома­да дивуватися на моторошне «геройство» душогубів...

Колись Прометей украв вогонь у богів, щоб подару­вати його людям...

А тепер хтось украв вогонь у людей, щоб вони терпли в мороці, щоб вони не дерзали до богів рівнятися, щоб нишкли й тіпалися й щоби вічно пам'ятали, хто вони: пил і ніщота, раби й парії... Навіть каганці не горять... бо лю­ди одного, зовсім ще недавнього року голодного поїли тут увесь лій і стеаринові[39] свічі на сто років наперед!.. І, може, то від тих тяжких рефлексій сторозтерзаному ве­летневі так нудно і марудно всередині й так моторошно на душі. Може, тому він лежить, розметавшись, і не спить — зітхає в темряві тужно і лячно, тихо-тихесенько, — ли­ше пара йде легенька над ним, як імла.

А може, це він лежить, теж прикований за якусь кару й покльований.

І теж чекає свого Геракла.

 

* * *

Ночами темними на ярмарковій площі й в глухих за­вулках гоголівський чорт шукає «червону свитку»...

Хоч це й не Сорочинці, але гоголівський чорт, кажуть, живе тут, переселився до міста Нашого. Може, тому, що переселився сюди рід Солопія Черевика його чарівної дочки й живе (рід Черевика Солопія) на Йондівці. Мабуть-таки це з цього роду походить Атина подруга Окса­на Чоботар, одна з «дівчат нашої країни», що так любить завжди наспівувати іронічно й бравурно:

 

А мій батько чоботар, чоботар,

Черевички полатав, полатав...

 

Пошук на сайті: