Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
— Та не вернеться, дитино, — зітхає «стара» Чоботариха примирливо й беззлобно. — І ніхто за ним і не жаліє. Чого дарма жаліти, коли не вернеться. Ні, ніхто за старим не жаліє, але ж і новим ніхто не дорожить... Вийшло катзна-що з того «нового». Тьху!.. Я вже свого пиляю, пиляю, куди їхні очі дивилися, як ту революцію робили! Нароби­ли... А бодай його... А переробляти й нікому... — стара вже сміється з того, що вони «наробили», а нікому «пере­робляти»... І ця заклопотана жінка, це не така собі проста міщанка, вона була колись студенткою, потім вчитель­кою і також «революціями захоплювалась», боролась за «нове життя, за крашу долю всіх». Та потім — «біда заїла, отакі різні Оксани та Володьки, мал мала ще менша світ заступили! «Революціонери!» — Чоботариха тислася в «зелені ряди», їй треба чогось купити, чогось «їстівного», моментально купити й бігти додому — годувати «рево­люціонерів», отих, що «нову таку жисть улаштували» — чоловіка, синів і дочок, та ба! То тяжка проблема щось ку­пити, та ще й моментально. Там, де було «море яєць, мо­лока й сметани — порожньо. Все те пішло в «заготяйце», в «молочарсоюз», «заготм'ясо» тощо. «Плани виконує». Лишились самі покупці безплянові, метушаться, як на по­жежі. Тільки в «зелених рядах» кой-де червоніє редиска, десь майне головка капусти, купка щавлю чи кропиви, і покупці всі пруть туди, — там відбуваються цілі баталії: за один пучечок редиски тримаються зразу кілька покупців і рвуть його один сюди, другий туди, а третій ще он куди, а «купчиха», чи пак власниця (ясно, пережиток приватно-власництва, недобита «дрібна буржуазія», десь з глухих і несвідомих околиць), ламає з розпачу руки, що пропаде редиска й не відомо буде, з кого й гроші брати. Там, де були рибні «ряди», на столах тільки сидять дядьки й важно їдять цибулю з сіллю, а риби немає. Воно ніби рибу теж десь тут продають, але з-під поли, бо прямо заборонено — треба здавати до ресторанів та їдалень, такий закон, — так що зловити тут рибу куди тяжче, як у річці... В цім спортовім змаганні Чоботариха вибивається з сил. Кінчається їхня отака спільна участь в ранковому цьому масовому дійстві зовсім не цікаво для Ати, бо обмежуєть­ся на зелених та рибних «рядах». Здобувши десь нарешті пучечок редиски чи трошки щавлю, стара Чоботариха мчала додому — годувати тими трофеями своїх «рево­люціонерів», а Ата йшла на працю з затурканою Чоботарихою головою — набитою безкінечною номенклатурою неіснуючих речей.

Ні, ці «зелені» та «рибні» ряди Ату не цікавили. її ціка­вила найбільша глибінь цього моря людського, його вир, т. зв. «т і ч о к», що займав головну територію й що «ряди» ці були лише його периферією. Тут, можна ска­зати, танцювала епоха. Ні, тут було дві епохи — одна лежала, а друга над нею танцювала... І в тому фантас­тичному дійстві Ата любила брати участь як жадібний спостережник і як учасник різних цікавих сцен.

Ось вона плаває по цьому морю сама...

Людей так багато, що, здається, ніби вони збіглися сюди з цілої республіки. І іменно збіглися, гнали десь вчвал, бо порозхристувані й простоволосі, і босоніж, чи в черевиках набосоніж, і без торб чи кошиків, позабува­ли чи погубили в поспіху. Поспіх — це перша характер­на прикмета цих велетенських юрбищ. А друга прикме­та — вони всі дивляться вниз... Всі дивляться вниз... Во­ни всі чогось шукають, гальопом, нагально, наввиперед­ки: ніби шукають щось давно загублене, якусь коштовну перлину, без якої їм вже не можна й жити, і знайти не можуть... А третя риса — це, попри всю зосередженість, все ж на обличчях ані яскравої журби, ні справжньої пе­чалі, навіть якась ніби вдоволеність чи примиренність, що так контрастувало з загальним виглядом цих людей — обшарпаних, убогих, простоволосих і босоногих, здебільше подібних до арабських дервішів.

Униз вони дивляться всі тому, що, власне, там унизу розташовано всі чудеса й приваби цього базару, вистав­лені напоказ, на продаж... Просто на землі безкінечни­ми рядами — вздовж, паралельно і навхрест — розкла­дено різні речі, винесені обивателями для продажу; тут є все — від старого недобитого скляного посуду, через різні цвяшки, бляшки, кочережки, чаплії, старі засиджені мухами до невпізнання картини, старі рями, кухлики, пляшечки й пляшки, шматки якихось рурок, шпуги[40], скаби од дверей і скринь, шматки якогось старого хутра, старі картки фотографічні, старі книги, рашпилі, тер­пужки, обценьки, творені, лієчки, лампи, різне старе че­реп'я і т. д., і т. п. і аж до недоламаних крісел, недоламаних грамофонів, балалайок, гітар...

Словом, тут викладено «всі свої пожитки», що до то­го були в користанні кількох поколінь. Продавці сидять рядочками над ними, теж ніби якісь старі деталі мину­лої епохи, од чогось одірвані, заржавші, недоречні, го­тові до продажу за безцінь.

Найкоштовнішими речами, либонь, були старі шкар­бани, старі, геть зношені черевики, галоші, або пан­тофлі, що пережили вже кількох володарів, а то й кілька режимів, або навіть тільки частки черевиків, чобіт, пан­тофлів — халява, обцас[41], передок, підметка, опорок, — рештки «минулої слави». Біля таких коштовностей тов­пилися юрбища, стояли тичбами[42], мацали й нюхали (взуття ж!!) і прицінювались до них. В них найбільша магнетична сила... Проте, як для кого.

Ата найбільше цікавилася старими книгами. І вона в цім була не одна. Ще якісь студенти й студентки теж отак никали помежи покладами різного добра на землі й стовбичили там, де була хоч одна книжка...

Вся маса сунулася швидким темпом межи рядами розкладеного краму й сидячих над ним зрезигнованих фігур, товпилася, душилася, переступала через голови продавців, простуючи до іншого ряду... Але люди мало що купували, більше прицінювалися, либонь, бажаючи взнати ціну, щоби на другий раз винести й своє отаке добро на продаж. Над всім цим морем людей стоїть ли­ше тихий рівний гул; ніяких ексцентричних звуків, пісень чи вигуків, чи музики, як то буває на великих базарах чи ярмарках. Лише іноді десь з самісінької глибини цього глухого гулу зринає жалібний голос і звук захриплої гар­монії, — то десь співає одинокий сліпець...

Ата йшла куди хотіла, никала без жодного плану й сис­теми, просто крутилася в водокрутні; її штовхають з усіх боків, вона теж прокладає собі дорогу, коли треба, то й ліктями, оглядає все, прислухається... Яка сила-силенна речей, найрізноманітніших! Ніби хтось ціле тисячоліття збирав їх, ховаючи від людського ока, а потім ураз з одчаю взяв та й вивернув усе вже поржавіле, погниле й попріле — нате! І продавці здебільша цілком до пари крамові, — а були й такі, ніби взяті з музею чи з панопти­куму, таких, либонь, і не побачиш ніде на вулицях та пло­щах міста, а десь вони лежать присипані нафталіном, як вибулі геть з ужитку речі, і тільки виповзають на оцей ба­зар разом зі своїм приватним музеєм-архівом.

Часом крам був такий дивний, що Ата не могла зро­зуміти, для чого він виставлений і хто його може купи­ти. Ну, от, скажімо, лежить одірваний і зовсім гнилий закаблук з великого якогось чобота. Для чого він? Бач, мабуть, він лежить тому, що походить з чобота велетня, не йначе, як рідкість історична. А закаблук собі лежить, наїжачився щетиною цвяшків іржавих... Та ось підхо­дить чолов'яга, хапає закаблука захоплено, ніби якраз оту загублену перлину, що без неї й жити годі, і вже не хоче випустити з рук, торгується. Підходить другий — і створюється конкуренція... «Попит перевищує пропо­зицію»! Ата пильно дослухається, для чого їм потрібен закаблук такий гнилий і плюгавий? От бач!!. Виявляєть­ся, справа зовсім не в закаблукові, а в цвяшках! Це ж цілий капітал — цвяшки!!!

Та Ата не тільки роздивляється на фантастичний асортимент цього «горизонтального універмагу» (за ви­значенням якогось веселого студента з цих-таки юрбищ), і не тільки полює вона на книги, — вона ще й шукає чо­гось іншого, важнішого. В стократ важнішого! Не ярмар­кової екзотики гоголівських часів шукає вона, ні. Зреш­тою, Ата вже звикла до думки, що з тих гоголівських яр­маркових атрибутів лишився, мабуть, тільки той «сколективізований чорт», що шукає ночами (а може, і вдень тут десь по кишенях) «червону свитку», та й той (чорт) зовсім змодернізований. Ні, Ата ходить на ці базари, як у школу, тільки нікому не признається. Вона на всі вуха слухає гомін. Вона впивається м о в о ю! В цієї обідраної юрби, позбавленої всіх гоголівських пишнот і прикрас ко­лишніх, яка ж прекрасна мова! Соковита, звучна, співуча! І — динамічна! — ось цим нова. Тепер вона динамічна. Не солопіївська. Яка прекрасна мова!

Аті спадає на думку, що це ж найкоштовніший атри­бут іменно гоголівських ярмарок, гоголівських часів — мова! І що проти цього воли та корови! і навіть цигани й всі чорти? Мова — це ж душа всієї країни і оцих усіх юрбищ. І вона пісенна, звучна, мила, з чудесним округ­лим, «ль», з такою гарною фонетичною стильністю, що найкращим мовникам і не снилась.

Особливо Ату приваблювали різні голосні суперечки, перепалки помежи жінками. Ата неодмінно поспішала туди й слухала. Від деяких словечок вуха їй в'яли, але нічого, з пісні слова не викинеш, — поза тим — яка ж гарна лекція мови. Кожен такий її «похід в маси», «в на­род» збагачував її лексику, а головне — оживляв душу її власної мови й вимови.

Біля якої-небудь жінки чи бабусі, що звучання її мови особливо впадало Аті в вухо й вабило, Ата зупинялася й зумисне розпитувала її про якусь річ, прицінювалася, сперечалася, торгувалася. Смішно. І чим краще жінка чи бабуся говорила, тим гарячіше Ата торгувалася. Милу­валася звуками й зворотами мови, перехоплювала їх і повторювала в суперечці, поки жінка чи бабуся не гово­рила: «Іди, дочко, не мороч мені голови!». Заодно й лю­дей отак студіювала.

Тепер ось вона отак стоїть і торгується з якоюсь старенькою-старенькою бабусею... Бабуся продає старі книги, ще старіші за неї, а серед тих книг Біблія. Ця Біблія геть розшарпана й без оправи, але все ж таки це Біблія, ще й на старослов'янській мові. А сама бабуся теж така, як і Біблія, — біблійна якась бабуся, древня. Щось у ній таке, що вра­жає. Вона говорить звичайною, простою українською мо­вою, але сама, здається, далеко не з простого роду. Щось в її обличчі аристократичне, хоч одягнута вона в звичайні, знеосіблені лахи. Бабуся сидить на землі, трясе головою від старости, а білі-білі пасемка волосся сяють на сонці, як авреоля... Ата вже закінчувала розмову з бабусею, купив­ши Біблію за 2 карбованці, як хтось її торкнув за плече. Ата обернулася й зраділа усмішці, опроміненій рясними зморшками, що засяяла назустріч, — Харитон!

—  Здрастуйте, Дахненя! Базаруємо?

—  Здрастуйте... Базарую...

—  Ну, то будемо разом, а то ви ще загубитесь. Ач яке возстаніє вавилонське!.. Здрастуйте, Бакрабихо! — гук­нув Харитон до бабусі. — Боже поможи!

Бабуся закивала привітно, як добра стара знайома:

—  Здоров, здоров, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі, спасибі...

Харитон взяв Біблію з Атиних рук. — Ага, це про Страшний Суд!.. Добра книга. Це в Бакрабихи? Добра ба­ба... Тільки ж і нащо вона вам, ця книга? Це попові б... Або хай би той Губенко читав, собачий син, про Страшний Суд. Йому треба... А вам... Ну, кат-тього бери! Пропав копо­вик[43]?.. Два карбованці?! Та що ви?! Ну, кат-тього бери...

Харитон взяв Біблію під пахву, й вони пішли далі пла­вати по людському морю. Харитон почувався в цьому морі ще краще ніж Ата. Він не стогнав, як стара Чоботариха, не жалів ні за чим, а високо задирав голову, крутив нею на всі боки й на всі боки сяяв посмішкою своєю добрячою, радісною, великодушною, — і бігав з усіма. Він ви­бачав усе — і що люди такі обідрані, і що краму нема, і що ті бідолахи продають «все своє добро», «все лахміття й все сміття», — сонце-бо на небі сяє, люди не плачуть, а навпаки, всі, либонь, веселі, — чого ж іще?! — так, здаєть­ся, говорила Харитонова посмішка й увесь вигляд. Він супроводив Ату й давав різні цікаві пояснення.

Скажемо, про Бакрабиху: що це за таке химерне прізвище? Й хто вона? А це, брат, французьке було прізвище, тільки ж «було, та загуло», стало наше. Був та­кий французький барон Букрабо. Поселився тут колись. А вона була жінкою його, баронеса Букрабо. Потім барон взяв та й умер, а вона взяла та й лишилася та й стала Бакрабихою, так народ перехрестив, давно-давно. А народ вже як перехрестить, то вже назад і з попом не одхрестиш. Жила, як всі. Учителювала й працювала в конторах, і тор­гувала — всяко було... Стала зовсім наша. Бакрабиха. А тепер, бач, ледве вже повзає, як черепашка. Стара вже. А гарна ж яка була молодою! І людина ж хороша яка...

Ата слухає, а сама думає: «Боже, яка ж і страшна си­ла в цього людського моря, в оції стихії! Хто в нього пірнув, то вже ніколи не випірне... Все собі забирає... Ко­ли вже й з баронеси Букрабо зробило Бакрабиху».

—  А оце ось Пхайко... — рапортує Харитон. На ряд­нині сидить сива, насуплена, броваста людина, з вигляду — колишній генерал чи й губернатор, ще й на старезному-старезному кітелі помітно плями від еполет. А уста штивно підібрані, стиснені, і увесь вираз — закам'яніла відчуженість, незміриме презирство чи безмежна апатія «бувшої», скиненої з рахунку, людини. Людина з панопти­куму. Живий труп. Він продає якісь пляшечки («пузирьки»), якісь розпаровані карти, й пучечки розсмиканих ста­рих аксельбантів (для кресала), й пучечки якихось старих паперових квітів, засиджених мухами...

— Це Пхайко! Генерал був. Але ж був — і не дай Бог!.. Бог з ним... По старості уцілів... — Харитон махнув рукою й не став тривожити Пхайкового минулого. — Бог з ним...

Авжеж. Тепер це мумія, тінь, напівзітертий ієрогліф.

—  А оце ось Соловйов... Гля!.. І досі живий... — Харитон сам здивувався.

Пошук на сайті: