Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6369
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5900
А п'яниця, дійсно, як несамовитий маньяк, уже по­трясав космами й говорив з чаклунською силою переко­нання... Видно, що він сів на свого улюбленого коника, вирішивши, що для того найвідповідніший момент. І ма­ла би між ними відбутися розмова-дискусія, на зразок тієї, яку Ата чула колись між Харитоном і Чубенком з Гилимеєм.

—  Червь!., І мразь!! — гримів «пророк» з маніакальними очима. — Всє мразь... І ваш удєл — гєєна оґненная! Гєєна... Ваш удєл!..

— А ваш? — пролепетала злякана Ольга. Ата мовча­ла, все більше хмарніючи.

— Ваш!.. — заклекотав «пророк» і аж простяг руку. — Удєл грєшніков!.. А праведників Бог обирає...

Ольга зовсім злякалася й замовкла, знітилась. А ді­дуган гримів:

—  Забули Бога!!. Строптиві й горді!.. Це по ділам ва­шим... Ну, от ти, — раптом простяг дідуган руку до Ати, — ти віриш в Бога? Га? Га?!.

Ата мовчала. Вона дивилася на Данка Шигимагу й че­кала, думала, він візьме на себе цей прикрий обов'язок зу­пинити цю комедію, або дискутувати з цим несамовитим дідом, що, здається, не в жарт розігрує з себе пророка й посланця з самісінького неба. Але горбань мовчить, ди­виться на діда блискучими очима побожно й молитовно, а той напосідає, вимагаючи від Ати відповіді:

—  Ні, ти віриш?!. Ти віриш?!

Ата знизала плечем і тихо промовила:

—  Ви краще спитайте он у нього, і нехай він вам пояс­нить, — кивнула вона на Данка, автора тиради про «діда бородатого», їй хотілось (вона чекала), щоб Данко Шигимага вступив у двобій з цим несамовитим дідуганом, посланцем давньої, непобідимої всеросійської дичавини, отієї, що стала «підпорою жандармів». Але горбань мов­чав. А «пророк» аж палахкотів:

—  Хто він — я знаю! Я його знаю! Він душа праведна і не спокушена дияволом. Я його знаю. А от ти!.. Віриш?!

Ата зітхнула, знову знизала плечем здивовано, а тоді промовила уперто, зумисне наперекір, зломивши брови:

—  Ні... Не вірю...

—  Вона вірить! Вірить! — скрикнув раптом горбань.      — Вона вірить!

—  Ні, я не вірю, — повторила Ата спокійно. «Про­рок» від цієї несподіваної твердої прямоти аж рота роз­зявив та так і завмер. Горбань чомусь розхвилювався, а Ата до нього усторч зі здивуванням:

—  Слухайте! Ви питали, чи я читала ваш той зошит? Я читала! І от ви тепер поясність мені й вашому «дру­гові» отой ваш уступ про «справжнього Бога».

—  То не я! — спалахнув і скрикнув горбань, почер­вонів буйно, й аж сльози йому виступили: чи то сльози обурення, чи сльози замішання: — То не моє!., то пак... то... то не мої думки!

—  Як, як?..

А горбань гаряче, ніби заговорюючи увагу шаленим темпом, щоб не дати говорити про ті «не мої думки»:

—  Це ж неправда, що ви не вірите!.. Ви ж недавно хо­дили до церкви... Все місто говорить, що ви ходили до церкви... (і «пророкові»). — Це та сама...

—  А-а-а... да-да-да!.. Блудна вівця... Вона!.. — протяг дідуган з понурим «пророчим» тріумфом.

—  Дивно, — протягла Ата своє задумливо, адресую­чись до горбаня: — Якщо то не ваші думки, то чого ж ви їх носите за пазухою, при собі? Як же це?

—  А так... Мало чого я ношу ... — роззлостився гор­бань. — Але разом з усім я ношу глибоку віру... віру в Бо­га!.. І визнаю себе за мразь і за червака земного... А, от Ти!.. (Він навіть пальнув «ти», але Ата не розгнівалась).

Пауза.

—  А як же ж з «новою, вищою формою релігії»?

— Ах, облиште про те! — аж скрикнув горбань, пози­раючи на свого «друга», розпаленого, вогненноокого. — Скажіть ліпше, що це правда, що ви ходили до церкви! Все місто говорить. Це правда?

—  Правда...

—  Ну от! — зрадів горбань. — Значить, вірите.

—  Блудна вівця! — гагахнув кудлатий «пророк». — Як же ж ти не вірила, а ходила до церкви?!

Ата шарпнулася, хотіла згарячу стрелити щось за ту «блудну вівцю», але стрималась, звела брови й промо­вила насмішкувато, наперекір:

—  А так... Не вірила й ходила... Що ж тут?

—  Як?! Храм Божий сквернити!.. О Боже праведний, о деснице карающа!

—  Ви вірите!.. Скажіть, що ви вірите! — залопотів горбань; видно було, що йому чомусь залежить на тім, щоби Ата сказала, що вона вірить. Скидається на те, що вона правила комусь тут за аргумент до чогось. Може, до тези про навернення «дурних овець» і «черваків» на «шлях істини». Від цієї думки її всю скоробило. «Ага! Добре. Так я ж вам зараз доложу про те «навернення»!»

—  Не вірю! — відрізала вона категорично і гостро.

—  Не вірю! — вона це випалила й сама вже була пев­на, що це іменно так, хоч стало їй якось журно-журно й до сліз боляче, так як тоді в церкві на цвинтарі. Го­лос її став терпкий, а слова тяжкі, як брили, вона їх не­наче вивертала з самої глибини серця, зривала з живо­го місця:

—   Віра потребує прикладу, як квіти потребують сонця... В час великого горя ту чисту й святу віру, не­мов ясну свічечку, запалила в моїй душі одна бабуня...—  пауза. — А коли вона померла, я, дитина ще, стояла над її могилою з тією іскоркою дивної віри в душі й ду­мала пройти з нею крізь все життя... — пауза. — Але та іскорка швидко й погасла... В бруді життьовому та іскорка погасла... — пауза. — І погасили її ви, отакі от... як ви!   —  кивнула до «пророка»,  —  черваки, нездібні на подвиг і жертву, нездібні на великий при­клад... а лише на пусте крякання шаманське...

—  О маловіри! — рикнув дідуган патетично.

— Почекайте, — взялася Ата за голову. — Ви помовчте, отче. Я скоро піду, й ви так і не будете знати, хто ж я і чому я така... А ви про це мусите знати... Доложите на небі і скажете за нас слово... Ні, ви не кричіть, бо Бог не велів ... Чи, може, Бог велів вам на нас кричати?

«Пророк» був заскочений такою мовою. Він справді хотів кричати, ворушив щелепами й тряс бородою, але Ата, її тон, іскра щирого болю в її голосі не дали йому кричати.

—   Ви вірите по-своєму — це добре. Але чого ви скіпаєтесь до мене, й кричите, й топчетесь по душі, й хо­чете конче вивернути ту душу, й вже розпинаєте?.. Га­разд, я скажу це вам... — Ата аж заломила руки на гру­дях, хруснувши пальцями; Ольга схопила її за плече по-передливо: «Не треба! Ходім!»

«Ні, вони мусять це знати... Цей саморобний «апос­тол правди» мусить це знати... Навіть коли він сексот Сазонова!» — І заговорила голосно, збираючись таки вивернути їм свою душу.

—  Ви хочете знати все... І ви хочете знати, чому я хо­дила до церкви. До речі, мене про це питали вже деінде, інші, і теж новітні апостоли й пророки... Ходила... Ходи­ла... І не тільки я, а й душа моя розчахнена... До сліз... до розпачу... Е-е... — Ата враз махнула рукою й замовкла. Потім зітхнула:

—  Нехай я вам це розповім колись. Нехай колись... На тім розмова нагло й урвалася. Ата урвала її.

Та цій обіцянці таки суджено було здійснитися — цій розмові суджено було продовжитись і закінчитись зго­дом. І то якраз з цим несамовитим волооким «проро­ком». І то в обставинах таких страшних і таких незви­чайних, яких ніхто не міг би ніколи передбачити.

Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян... Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слу­хає... Обернулася... Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чи­ясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла...

Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило сно­пом сліпуче проміння вечірнього сонця... Опромінена Ата думала про Петра... Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?

Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.

Зітхнула й помалу рушила геть...

А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:

—  Ви на мене гніваєтесь?

—  За що?

—  За «горб на душі».

—  Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб... Коли не свій, то чужий...

Або равликів

Що?

— Нічого.

 

XXVI

«Я бачив, як вітер березку зломив...»

 

«Я бачив, як вітер березку зломив...»

З популярного вальсу

 

Була велика маївка... Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.

Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кож­на неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку ден­ного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.

На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машина­ми, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п'ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море... по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море... Все рушило з запасами ви­пивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми...

Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з «пролетарським» пивом, з «пролетарською» горілкою, з «пролетарськими» винами, з «пролетарською» «крем-содою» й «лимонадом», що її колись місцева буржуазія називала гордо «фіалкою», а простий нарід звав глузливо «панською шипучкою», — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в най­простіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони «затоварені» без­надійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки без­надійні п'яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, по­мадка до губів, пір'я до капелюшків, вуальки, пудра в ве­личезній кількості й всіх ґатунків, непарні «модельні туфлі» й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люль­кою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Ен­гельса тощо, історія ВКП(б), «Вопроси ленінізма» тощо тощо... Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все до­дається примусово-добровільно до ложок, мисок, виде­лок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеко­лону (звичайно за гроші: ложка — гривеник[48], одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові «примусовий асортимент», клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються «виконати й переви­конати плани», втелющити «під п'яну лавочку» в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.

А там десь, на тій святочній території вже кілька днів працюють бригади теслярів, малярів, і так різних будівельників, — будуючи ятки, шопи для оркестр, для буфетів, трибуни для «ораторів» і лавки для начальства, дощаний поміст для танців, а головне — пишуть безліч гасел на червоній матерії...

 

Пошук на сайті: