Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
Чорна пляма, накладена новими інженерами й будівничими людського щастя (офіційного щастя), бру­тальна і немилосердна, заступила світ. Петро не хоче дивитися на неї й заплющує знову очі; очі уперто див­ляться внутрішнім зором, не хочуть примиритися з чор­ною плямою, уперто ігнорують і не визнають її, стира­ють її геть — нема! — і перед ними знову горить, вічно горить і вічно горітиме, той тріумфальний крик душі, воскреслої з мертвих:

Яка краса відродження країни!!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів!..

 

Так. І ніяка пляма не в силі того замазати, не в силі заступити цього тріумфу, скропленого людською кров'ю сміливих і дерзких навіть вже після того, як бу­ло накладено цю брудну мертву пляму... І прийде час — він ударить блискавицями, розсиплеться громами, спаде дощами буйними й стане райдугою через усю землю...

Петро сидить з приплющеними очима й посміхаєть­ся... Скільки, скільки їх є по світах, що в їх серцях ще тліє та іскра, ще дзвенить той тріумфальний крик рабів, які раз спробували не бути рабами! І скільки сердець ще го­рить, запалених від цього смолоскипа... Блукає посмішка по обличчі, йде слідом за мандрівними думками...

Це було зворушливо й смішно з тим магічним підпи­сом, що ствердив лет людської душі, — «О. Олесь». Хто він? І який він? Всі були залюблені в це невідоме ім'я. Всі дівчатка й хлопці, що називалися Сашками, Олекса­ндрами і навіть Олексіями — стали називатися Олеся­ми... І навіть Люся якось умудрилася перейменуватися на Олесю... Ціла епідемія Олесів!!.

А думка лине до всіх розпорошених десь, у яких сер­це вірить, вірить...

Багато пропало, багато заблудило, як ластівок у не­году страшну, і вже не вернуться, але багато їх і летить десь гордим, сміливим летом... безперечно, летять, ле­тять десь!..

В залі холодно, вогко і печально.

В горішні вибиті шиби добивається звук ззовні, десь здалеку-далеку, заблуканий і ледве чутний. Так, ніби бджола заблудила і деренчить у розпачі об шибу... То десь там за мурами, далеко, під сонячним сліпучим синім небом, на шовкових травах і в дібровах шумить... Але чому так тужливо?!. — Петро прислухається до журливого одинокого голосу баритона, що загнався найдалі, перегнавши всі інші звуки, й бархатною ниткою веде мрійну прошву[53] на їхньому далекому тлі, — прошву мужеської пристрасті і смутку...

 

Я бачив, як вітер березку зломив,

Коріння порушив, гілля покрутив...

Але чому так тужливо?!

І чому він так бере за серце й тягне за собою?

 

* * *

Гулянка в повному розпалі. В могутньому старезно­му лісі на крутих берегах ріки, ген по всій довжині і да­леко вглиб лісу розташувалася маса народу, ятки з кра­мом, буфети з горілкою й пивом, і так пивні діжки з кра­нами на зеленій траві, оточені юрбами пияків, що однією рукою підносили гроші, а другою підставляли кухлі. В кількох місцях на грубих дощаних лавах розта­шовані оркестри. Помежи віковічними дубами, ясенями та кленами висять довжелезні червоні транспаранти з ударними, «животрепетними», повчальними й мо­ралізуючими гаслами та цитатами, вроді: «СОЛНЦЕ, ВОЗДУХ І ВОДА - НАШІ ЛУЧІПІЄ ДРУЗЬЯ!» «СОЦІАЛІЗМ - ЕТО СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ ПЛЮС ЕЛЄКТРИФІКАЦІЯ!» «ВПЄРЬОД К КОММУНІЗМУ!» «БДІТЄЛЬНОСТЬ, БДІТЄЛЬНОСТЬ І ЄЩЬО РАЗ БДІТЄЛЬНОСТЬ!» тощо. Транспаранти висять і упопе­рек ріки, від дуба до дуба на протилежних берегах, — особливий шик! — на довгому-предовгому кабелі. В од­ному місці, в центрі всієї території маївки через усю ши­рочінь ріки висить транспарант: «ЖІТЬ СТАЛО ЛУЧІПЕ, ЖІТЬ СТАЛО ВЄСЄЛЄЄ, ЧОРТ ВОЗЬМІ! Сталін». Хтось додав «чорт возьмі» від надмірного «усердія», допомагаючи вождеві. Вийшло мудро і ди­намічно.

Так як їх редагував, мабуть, культпроп обкому, він же й редактор «Червоного Комунара», Страменко, — транспаранти всі написано по-російськи. Інакше й бути не могло. Тут сказався увесь геній «хахла вірнопіддано­го». І навіть в тім услужливім додатку.

Окремі якісь споруди були на пишному острові, — там ротонда для найкращої оркестри, кольорові великі парасолі, гарний буфет і навіть гарні (привезені) крісла та стільці під напнятим тентом. Там розташувалась еліта суспільства. Острів — це її резиденція маївчана. По острову так само майорять червоні транспаранти, а для відзначення, що це центр довколишнього світу, йо­го часова столиця, — на високій щоглі було пристосова­но блискучу дзеркальну кулю (здається, позичену з місь­кого парку). Берег острова заставлений густо гарними човнами, навіть моторовими.

Компанія з Атою й з Павлом хотіла минути острів і проїхати далі, під Доброславівку, але їх угляділи з ост­рова й змусили причалити. Особливо старався заверта­ти човни Страменко; він виглядав іменинником і був уже досить підпилий та надзвичайно веселий. Також на березі стояв Сазонов і Калашников, і всі-всі вельможі, деякі з своїми жінками чи коханками, — і всі завертали човни. Була тут і Людочка Богомазова в екстравагант­ному купалевому строї. Був і Добриня-Романов з яки­мись кумпаньйонами, озброєні біноклями (для чого з біноклями?! Ага, щоб бачити краще той берег, до якого можна, докинути палкою!). Страменко теж був з бінок­лем, цейсівським, військовим, т. зв. «семикратним», в який можна, побачити навіть те, що робиться за тією он далекою горою.

Всі вже були трохи підгулялі (і коли вони встигли!), а чи то так діє вільна природа й позаслужбова ситуація, — панувала досить вільна, панібратська атмосфера...

Кажуть, що перед цим був мітинг, ген там, на тім боці, де рябіє висока трибуна (вже був!) — відкривали свято й виступало головне начальство, а найкраще ніби пописався Страменко, — він говорив про новий побут, про етику й мораль соціалістичну, здорову, а не буржу­азну гнилу, про соціалістичну родину й про солідарність світового пролетаріату... А після мітингу начальство переїхало сюди, на острів, зі скромності, щоб не заважати трудящим — і навпаки. Повна свобода всім! Тим більше, що цей острів кілька днів спеціально для скром­ного начальства обладнувалося. І тепер він — так би мовити, урядова, екстратериторія, фортеця начальства й соціалістичної моралі, едем новітніх пуритан, відме­жований від усіх п'яниць по тім боці глибокою водою й страхом, то пак молитовною пошаною.

Аті було чомусь страшенно смішно й страшенно ве­село, якийсь наглий шибеничний гумор опанував її. Цікаво! Найголовніші равлики! Царі всіх равликів бу­дуть ось тут виступати,— будуть вилазити з мушель і вона буде все бачити, зблизька! Зовсім зблизька! А як­що треба буде, може навіть позичити бінокля! — сьо­годні можна — маївка!

Ату привітали всі з такою радістю і щирістю, ніби свою найближчу родичку чи товаришку, й разом з Пав­лом затягли до гурту найвідповідальніших персон, до найбільших риб. Інших дівчат похапали інші знайомі й незнайомі стовпи місцевого суспільства, розсипаючись в милих репліках на адресу «нашого театру».

Ата сміялася від душі, хоч часом і без видимої причи­ни. А втім, якої ж ще кращої причини для веселого сміху, як ясне сліпуче сонце, милий вітерець, чудесний ранок в міріадах діамантів рос і така знаменита весела компанія равликів!.. Ха-ха-ха!

«Найбільші риби» розташувались «по-пролетарському», зумисне «по-пролетарському», тобто не як удома, а як на маївці, — на величезному брезенті, заставленому наїдками й напитками, і зовсім невимушено... Рогач, наприклад, сидів без піджака, в самій сорочці, з підтяж­ками наверх, але побачивши Ату, все-таки піджак мусив одягти, — ще, значить не підгуляв. Калашниіков рису­вався в самих трусах, пишаючись волосатими ногами. В трусах був і Добриня-Романов, випинаючи своє круг­леньке пузце та поблискуючи окулярами. Він погладжу­вав пузце руками й блаженно посміхався. Страменко ще до трусів не розібрався, але був у самій майці, без піджака. Деякі суб'єкти були в шикарних випрасуваних убран­нях, в повній формі, але краватки вже в них поз'їжджали набік... Було шумно. Було весело.

Павло упадав біля Ати, намовляючи бути хороброю й не боятися всіх цих «акул», а бути як вдома, — вони не з'їдять, а знайомство пригодиться. Але Ата не потребу­вала умовляння, — почувалася досить хоробро і зовсім весело, щиро весело. І не мала жодної корисної мети, лише цікавість і шибеничний настрій. А чому б їй справді не загуляти в такому ансамблі?! Хтось наливав для всіх, хтось виголошував тости... Спочатку за Сталіна й за партію... Треба було витягати лице в сувору серйоз­ну, урочисту міну... Потім за речі простіші... Потім «за гарних жінок і ще кращих дівчат»... Ні, робилося справді весело! Ата бавилася. Бувши з природи дотепною й то­вариською, смішила сусід і сміялась з вдалих їхніх до­тепів сама, жваво розмовляла з Павлом і з білявою че­пурною сусідкою, досить цікавою особою, недавньою студенткою ІНО, а тепер дружиною чи подругою ко­мандира полку... Словом — замаювала.

А Страменко ходив навколо Ати гоголем, із шкіри ліз, щоб чимсь догодити, — так вже упадав і так зали­цявся!.. «Причепився як реп'ях»... Заводив розумні роз­мови... Нагадував про візиту до редакції, щось натякав відносно ордена, п'януватим язиком плів якісь нісенітниці, що мали правити за компліменти, а очима просто жер бідолашну дівчину, живцем жер, геть роздя­гав її тими очима. Аті це не подобалось. Але — що ж зробиш? здурів чоловік...

Ата не зчулася, як і їй в голові зашуміло від випито­го вина. Як вона не відбрикувалась, як не хитрувала, а все ж той добрячий Рогач (така слава про нього, як про «добрячого»), досить-таки милий і симпатичний чо­ловік, присилував, та ще підтримуваний надто енергійно Страменком (що вдався до такої хитрої так­тики, до такого посередництва), мусила кілька чарок пригубити, а пару келихів вина й випити... В голові шуміло, і було вже зовсім смішно. Навколо по всьому простору, на всій землі, у всьому ніби світі стояв гул — шуміло свято. Здавалося, що ціла земля закружляла в каруселі... І тут Аті довелося трохи й здивуватися.

Розгулявшись, набравши найбільшого, так би мови­ти, душевного розгону, начальство почало співати... Спочатку хтось затягнув «По далінам і па взгорьям», — але не вийшло. «Забуксувало», пожартував хтось. Справді, подібне. Ніби кепська машина, почмихала-почмихала й стала. Випили. Ще випили! А тоді затягнули «простіших». І як же ж заспівали! На превелике Атине здивування. Равлики заспівали!! Ніби з одчаю, що та «по далінам» не вийшла, врізали іншої, «простішої»:

 

Ревуть, стогнуть гори-хвилі

В синесенькім морі... —

 

найулюбленішої пісні міста Нашого.

Ата не може вийти з дива, як вони ту пісню розгойда­ли. Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить три­матися цієї стихії, інакше будеш білою вороною. А всі інші тягнуть хіба ж так, по-козацьки. Як тільки Рогач почав цю пісню, зразу злізлися до гурту всі пияки й співали «за­писні», — Чубенко й Гаврюшка Цигип і ще якісь вусаті й безвусі козарлюги, знеосіблені щодо чинів і ранг, бо в са­мих трусах, і розамунічені командири військові, й так різні обкомівські «бюрократи», звільнені зараз від бюрократиз­му й від страху перед начальством. Гурт зібрався великий, і пісня гримнула на славу. Аж там на протилежному березі слухали й підсміювались «піддані» — «начальство співає!» «Здійснює місцеву культуру», «національну формою, соціалістичну змістом». «Чого сп'яну люди не втнуть!»

Сазонов, звичайно, співав дипломатично, достосовуючись до мас, — він все вірний собі — співає й пильно дослухається, що ж це вони такого співають, мерзавці! «Плачат, тюжат казачонкі!..» — підтягує він, а чого плачуть — невідомо йому, бо таки й випив добре. «Бач, в турецькій неволі плачуть! Ну, в турецькій, — значить, правильно, в буржуазній. Все правильно».

Павло лежить на брезенті, спершись головою на лікоть, посміхається «в вус», і підморгує Аті, мовляв, чуєш? Ата чує. Ось вони, равлики!! Ха-ха! Вилазять з мушлі!.. Вила-а-азять!.. Хміль ударив їм у голову й по­робив їх співучими!

Ось вони гримлять вже іншої:

 

 А вже років з двісті, як козак в неволі!

 Понад Дніпром ходить, викликає долю...

 

щоби визволила їх, п'яниць, із біди. Смішно, такі здоро­венні, пихаті й пикаті, такі великі вельможі і... просять­ся так слізно. А бідолашна доля їх визволити не може. Вона тонесеньким Цигиповим тенорком озивається, як з того світу, що не може, бо сама в неволі. Тоді всі підхоплюють понуро й грізно, сп'яну громоподібно, гримлять на всі легені і на всю душу:

 

...Гей, гей, у неволі,

У ярмі!

Під туррррецьким караулом

У тюрмі!!.

 

Сильно, дуже сильно натискають на «турррецьким», щоб часом хто не подумав, що під московським. Вони хоч і п'яні, але тут не дадуть маху. Воронь Боже! Що ска­же Сазонов!

Пошук на сайті: