Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923

Чубенко-стариган дивиться на Ату через увесь брезент і посміхається, рикаючи октавою: «під!-ту!-рець!-ким! Кар!-ра!-ву!-лом!..» А посмішка та лукава каже: «знаєм, знаєм, дочко, під яким це ми каррравулом! Під сазоноським, от під яким! Він он, барбос, лежить і удає, що теж співає!»

Пісня виходить прегарно. Бач, вони-бо її знають, так би мовити, на пам'ять, бо співали з дитинства, а навчилися в батьків, а батьки в дідів і тому збитися не мо­жуть. І диригента не потребують. Тільки зараз вони здатні її заспівати хіба лише отак сп'яну, коли всі галь­ма попустяться і супоня розсупониться.

Не співав тільки Страменко. Чи не вмів, чи на всяк випадок «відмежовувався», не хотів ризикувати, пам'ятаючи, попри весь хміль, хто він, де він і хто це там такий лежить он збоку в цивільному і теж «співає», ремиґає, водить щелепами... А може, не співав тому, що не мав сили, бо сила вся пішла в очі, які він дер на Ату, на таку променисто-розсміяну зараз, дівчину Ату, — не міг тих очей одвести. Тільки ж дівчина на нього — жод­ної уваги. Жоднісінької!..

Всі залицяння Страменкові скінчилися тим, що він понуро вихилив ще кілька чарок горілки та кухлів пива й пішов десь геть...

Співаки нарешті похрипли. І те сказати, коли-то во­ни співають, та ще так деруть горло, як сьогодні! Раз на рік, а може, й того менше... Після співу пили. їли. Знову пили... Знову пили... І скоро геть все з'їхало з ко­пилів пристойності й сякої-такої культурності й поко­тилося в розгнуздану, нестримну пиятику. Новітні пу­ритани пустилися берега. Пустилися берега та й поча­ли розгортатися у всій красі і величі... Здалися в полон Бахусові без жодних застережень... На кін вийшла бра­вада, пияцька нестримна бравада... хто більше може! Гриміли якісь безглузді тости... Літали якісь фрази. Якісь заспіви... Грала оркестра. Грали гармошки і пате­фони. Помалу з колективної засади святкування пе­рейшли на одноосібну, або парами чи меншими група­ми. Людмила Богомазова понуро пиячила, оточена групою поклонників (здається, зібралися навколо неї чи не всі попередні шефи) — вони всі півлежали на ки­лимах в позах римських патриціїв і пиячили, і флірту­вали. Десь йшли танці, власне не танці, а гасанина сатирів і німф, з погляду кожної ще не п'яної голови. А пісні перекинулися на той берег, в ліс, і гриміли там.

Власне, вони й спершу гриміли там, лише були тут віддалися луною.

Павло десь зник. Ата лишилась сама. І їй стало страшно серед п'яного хаосу. І бридко. Страшно і брид­ко. Голова їй боліла — від вина, і від сонця, і від не­давнього сміху з цих равликів, який (сміх) так нагло пе­рейшов в почуття страху і безмежної огиди. Хтось на неї пильно дивиться, ніби збираючись прийти на допомогу. Це Сазонов, — він лежить боком на червоному килимі, спершись на лікоть, й дивиться на неї пристально, не моргаючи; він увесь час пив, мабуть, найбільше, глушив горілку пивним кухлем, але зовсім не був п'яний. Зовсім тверезий. Він наче хотів щось сказати, але не рухався. Тільки по хвильці Ата вдивилася й побачила, що погляд його олив'яний, холодний, важкий. П'яний.

Голова Аті розболілася зовсім.

Шукаючи рятунку від того болю, вона пішла до бере­га, а тоді понад берегом вглиб острова, шукаючи по­друг, щоби з ними щезнути звідси геть; піти десь і знай­ти хороше місце, та й шубовснути зі стрімкого берега в холодну глибоку воду — купатися. Захміліла голова паморочилась. Так ідучи, почула дівочу пісню й направи­лася на неї. Співали тихо якісь дівчата. Чути, як плюско-талися й гуртом воркотіли якусь нечувану для Ати досі пісню. З вимови й з манери співати — це прості сільські дівчата. Мабуть, Доброславівські. Купаються на тім боці й воркочуть замріяно:

 

Як ішли воли

із діброви,

А овечки з по-о-ля...

Та й розмовляла

дівчинонька

З козаченьком сто-о-оя...

 

Ата зупинилася й завмерла зачудована. Така прегар­на пісня! Крізь очерет, як крізь сито, видно мерехкотняву дівочих тіл і сліпучих зайчиків по воді, що танцюють в такт пісні, гойдаються з нею:

 

Ой, куди їдеш

та й від'їжджаєш,

Молодий коза-а-аче!?

Та за тобо-о-ю ж,

бурлакою,

Дівчинонька пла-а-че...

 

А в голосах зовсім не плач, а задумливий смішок дівочий і дівоча мрія.

Ата ступила ближче — і раптом закам'яніла: побачи­ла Страменка! Він лежав на піску в очереті, розпластав­шись, і був зовсім нерухомий, лицем униз. Ата злякала­ся, думала, що він мертвий. Може, від сонячного удару! Та придивилася... І вся згоріла: Страменко лежав на че­реві й пильно видивлявся в бінокль крізь люки в оче­реті... Він так був заглиблений в споглядання, що нічого не чув і не помічав поза тим, що бачив на тім боці. Ата вся тіпнулася від обурення, від сорому, від огиди...

— «Санін!!» — раптом спало їй на думку. — «Гото­вий Санін!!» — Згадала, що це арцибашівський Санін отак підглядав дівчат на купальнях... А ці там, на тім боці — прості селянські дівчата, значить голюсінькі ку­паються, бо купальники існують не для них, де-бо їх знайти!.. Скажи, яка розкіш для декого, виходить, цей недолік епохи!.. Бр-р-р!.. Так само згадала, що арци­башівський Санін після таких сеансів розповідав потім усім своїм знайомим про пікантні спостереження... Чи й цей розповідатиме? Напевно ж!

Яка мерзость!..

Ой, куди їдеш, та й від'їжджаєш,

Молодий козаче?!

Та за тобою ж, бурлакою,

 Дівчинонька пла-а-че...

 

Яка мерзость!.. З огидою поточилася назад. Нав­шпиньках. Хотіла крикнути дівчатам, щоб розбігалися там, але язик отерп від думки, що прозрадить, що вона все бачила. Помалу обійшла це місце, де такий великий стовп суспільства займався ділами державної ваги. Пішла геть.

Вона пройшла ще трохи берегом, як раптом почула тихий басовий смішок і якісь репліки, теж в очереті. Бо­же! Та тут за цими павіанами й ступити ніде! І тут на че­реві, так само як і Страменко, лежало двоє мужчин го­лих, власне, в самих трусах, і теж дивилися в біноклі й тихо вимінювалися вражіннями. Так от для чого потрібні тут, на маївці пролетарській, цейсівські семи­кратні біноклі! Щоб краще бачити пролетаріат!.. Один з них був Добриня-Романов, він лежав, крехтячи, прида­вивши своє тугеньке пузце до колючого очерету, й цмо­кав язиком від захоплення, як циган на ярмарку... Вони подавали один одному такі репліки про спостережене, що Ата кинулась прожогом геть... Боже мій! То був один, а тут ще два! Три! Аж три Саніни! Три павіани! Ату опановує страшна огида й презирство від раптової думки, що прийшла в голову, — їй привиділося, що всі ті стовпи суспільства, що недавно так зворушливо співали, всі, в тому числі й старий милий дідуган Чубенко, розлізлися по очеретах з цейсівськими біноклями й підглядають дівчат і дівчаток, майже дітей ще, й мліють на мокрому піску... Бр-р-р!..

Інстинктивно підібрала якусь грубу сукувату палку й пішла з нею геть далі, далі, на безлюддя. Тинялася позагеттю, а серце билося з нестерпним соромом, з мукою...

Зайшла далеко. Сонце пекло, хміль знову почав роз­бирати... Ані Павла, ні жодної з подруг Ата не знайшла, зате знайшла гарне затишне містечко по довгій блука­нині. І аж тут трохи заспокоїлась. «Зрештою, що ж тут дивного! Це ж такі равлики!»

Місце було дуже гарне — яскрава золота латка піску, висушеного й розпеченого сонцем, межи річкою й мальовничою сагою. Сага починалася зразу при латці піску, повна білих водяних лілей, латаття, ряски й баго­виння і одгороджена високим муром очерету від всього дальшого світу. А ліворуч — річка. За річкою десь на тім боці купальники, але далеко. Тиша, затишок, спокій.

Тут нарешті можна відпочити й прийти до пам'яті!

Ата не була з боязких і тому почувалася на цім без­людді прекрасно. Все, чого треба боятися, лишилось да­леко. А тут така дивна, така чиста, така благословенна природа. Піщана латка така гарна, як розстелений м'який, чистий килимок. Зумисне розстелений для неї... Ата простяглася на нім, приємно мружачись проти сон­ця. «Чарівний килимок, щоб літати в мрію». По якомусь часі розібралася, лишившись в самому купалевому строї, що одягла його ще вдома під суконку, щоб не носитись з зайвими речами, і почувалася як на сьомому небі від рап­тової легкості, від почуття справжнього щастя.

«Чарівний килимок, щоб літати в мрію»...

Лежала й вже сміялася з усього, чим хвилювалася, — яке все безмежно, безмежно дурне. Смішне. І всі смішні. І вже їх просто шкода. Почуття великодушної вибачли­вості огортає душу... «Равлики!»

Сонце поливає приском, як окропом, але вітерець ле­генько студить, голубить ніжно шкіру, торкає за при­плющені вії, дуже приємно! Господи, скільки щастя є в світі для людини, а вони... Обважніла голова вже йде колом, під приплющеними віями крутиться веселка, та­ка спектральна каруселя... Потім веселка стала пригаса­ти, натомість розкрилася якась чудесна казкова панора­ма, дивна, феєрична...

Ата не зчулася, як і заснула.

А Павло ходив і шукав її всюди. Й не міг ніде знайти. Він ходив по острову, поглядав і на той бік у діброву, — нема ніде. Він не міг припустити, щоб ця хоробра й смілива дівчина просто утекла з такої почесної компанії геть, щоб цей, воістину відважний Ататюрк, панічно відступив з поля великих завойовницьких можливостей і забився грець його зна й куди на відлюддя й пливе собі в казку на золотому килимку.

Мабуть, вона розсердилась на нього, що кинув саму серед «дідів», та сіла на човна, та й майнула собі десь геть, може, й додому. Але це було би зовсім досадно і зовсім для нього сумно. Ні, вона не така, щоб при­наймні не поглузувати з нього. Він навіть чітко уявляє, як вона буде з нього кпити... Тільки б знайти. Але де ж вона? Голова болить чи душа болить — не розбереш; але не від хмелю болить голова, він фактично майже нічого не пив, а від досади, що взяв і загубив те, ради чо­го сюди приперся сьогодні.

Хотів напитися пива, випив пляшку, а далі згадав дурнуватого того арцибашівського Саніна (щось він засів йому сьогодні кілком у душу, просто ідіотизм якийсь!), згадав, як той «син сонця» хлистав пиво, мов кінь, і йому перехотілося пити.

Проте від Саніна йому сьогодні не легко відчепитися.

Никаючи по хащах, Павло набрів на Страменка в очереті, при тій його «державній» праці. І наче його довбнею по тім'ї стукнуто: «Ну ось він і є! Санін!! У всій красі і величі!..»

Хотів гукнути Страменка й поглузувати, але стри­мався: «бугаїв не дратують!» Небезпечно! Та й — за­надто велика цяця, партійна акула як не як. Не гукнув. Натомість саркастично і з великим пафосом продекламував у душі перед уявною аудиторією, де він би цього партійного попа (культпропа-агітпропа!) висміяв би і розніс в тартарари, вступ зі свого конспекта, квінте­сенцію цілої тієї сакраментальної санінщини, — яск­раві уривки книги, так добре відкарбовані в пам'яті: «Неизменно голая, неизменно возможная женщина стояла перед ним во все мгновения его жизни, й каждое женское платье, обтянутое на гибком круглом, полном теле самки, возбуждало его до болезненной дрожи в коленках...» Ха-ха! От, брат, ти який! Дивись, дивись, а потім будеш розповідати всім дівочі прикме­ти. Дивись, дивись!»

«Ночью ему снились сладострастные й солнечные картины, молодые и красивые женщины...»

Ще б пак! Після таких вправ! Ха-ха!..

«Невысокие груди, круглые плечи, гибкие бедра мелькали перед его глазами, и голова сладко кружилась в сладострастном восторге...»

От, брат, що «мелькає» в нашій культпропівській душі! Чорти б тебе взяли!

Чи ти ба! Як все пасує...

А Страменко сопів і йорзав, щось з азартом ловлячи в бінокль, й навіть не запідозрював, з яким презирством дивиться на нього пара очей; забувши про все на світі, совав по піску ногою, либонь, від «болезненной дрожи в коленках», тим стверджуючи, що «голова его кружилась в сладострастном восторге».

Так бач, чого в нього лежав «Санін» на столі! Божок! Ідеал! «Буржуазний» приклад для «пролетарського» наслідування. Тьху ти!.. Плюнувши, Павло позадкував геть, — Страменко почав зводитись, щоб десь, либонь, іти шукати інших об'єктів для «сладострастньїх восторгов».

Залишивши Страменка, Павло з досади пішов і ви­пив пива біля буфету, а потім никав всюди, все думаю­чи про те ж:

«Он яке діло, га! Та так і до «соціалістичного», так би мовити, лупанарія вже недалеко! Авжеж! Туди би наш культпроп, порядком ідейного шефства, водив би на ви­ховання наших юнаків, молодих і наївних учнів своїх».

В голові і на серці Павлові препаскудно. Либонь, від пива. З досади він пішов пити його ще. Засів у якійсь ятці, пив пиво в надії освіжити голову. Пив і думав:

Пошук на сайті: