Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6385
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5915
«Цікаво, про що справді він там мріяв, той ішак, ле­жачи на піску черевом, га?»

І, немов у відповідь, зринуло знову в пам'яті списане з тієї книги, — мрія одного з її героїв про те, «как эта гордая, умная, чистая девушка»... — буде позбавлена ним честі і він потім ще й відстьобає її хлистом.

Тут Павло раптом схопився, як опечений, — він по­думав про Ату.

Де ж вона, Господи!?

 

* * *

Аті снилося щось жахливе. Задихаючись, вона скрик­нула й проснулась і — о жах! Сон не щез!! Щось тяжке й ричаще душило її за горло, навалилось на груди й дерло їх пазурями, затискало рота... Боже!! Страменко!! Страшний, волоокий, аж синій, задиханий... Він палив обличчя горілчаним перегаром й намагався смердючи­ми губами впитися їй в уста, а руками хотів здерти купалевий стрій, зірвати його...

Він же вічно думав про цю горду, чисту й прекрасну дівчину, образ її переслідував його всюди, і от тепера він нарешті знайшов її — беззахисну, на відлюдді! В ньому за­ревів справжній звір, і він упав на беззахисну жертву...

Ата шалено скрикнула... Мельком побачила якісь пе­релякані обличчя за кущами, що моментально щезли, — боялися втручатися, напевне... Одчайдушно рвонулася і з усієї сили вдарила Страменка в обличчя й вивернула­ся. Але від ляпаса Страменко ще дужче спалахнув і аж завив, намагаючись вчепитися мертвою хваткою.

«Я ж тобі орден!., орден... орден...» — хрипів він, за­дихаючись. «Орррден»...

Ата шалено відбивалася, але вже мовчки, бо розуміла, яке це позорище, коли би збіглися люди, та що потім в змаганні з таким партійним вельможею вона не візьме гору... Раптом в одчайдушному пориві звинулася, як пру­жина, й з усієї сили штовхнула Страменка ногами в груди — штовхнула з страшною силою. Страменко гикнув і по­летів у воду... Він упав у сагу, в болото, повне ряски й ба­говиння, і геть пірнув там, аж забулькотіло... А Ата схо­пилася миттю, пщібрала потоптану свою одежу, схопила рукою на однім плечі обірваний купальник і швидко пішла геть. Побігла. Біля кущів зупинилась — «Втопить­ся!» — але побачила, як Страменко випірнув, мов беге­мот, з мулу і схопився за кущі... «Не втопиться! Герой... Ну й добре...» Подалася. Але не до людей, а далі, геть. До сліз розгнівана, до безтями ображена, обурена...

Страменко виліз з болота, пирхаючи й люто матюка­ючись крізь зціплені зуби, — брудний, увесь в рясці; і бінокля згубив, — даремно він його шукав на березі. На березі валялись тільки дівочі туфельки, на які він зо зла наступав брудними ногами, заливаючи їх патьоками бо­лота з себе... Таких дівчат в «Саніні» не передбачено.

Не знайшовши бінокля, він поплентався до своїх. Хміль йому геть вивітрився з голови, але він удавав п'яного, тинявся, як людина «ні до чого не придатна».

На острові, серед п'яних сатирів і німф майнув веселий шепіток, що нібито Страменко хотів скривдити одну дівчину... оту Дахно... Мужчини, хто чув, сміялися з без­глуздя. П'яна качка! До чого можна перепитися! Жінки, як більш довірливі, обурювалися, але обурювалися з таємни­чої чутки, бо вона твердила, що лише «хотів», але «не вда­лося», і тому обурювалися. А одна, така партдама Клавдія Орлова, спересердя почала навіть бити пляшки:

«Подумаєш! Недоторкана!»

Здається, чужа чистота й честь дівоча її страшенно кривдила.

Та швидко було сконстатовано, що нічого подібного, — Страменко спить собі в машині в холодочку, «п'яний як чіп».

Ату душив гнів і душили сльози, але вона не плакала, сльози стояли в горлі клубком — сльози безмежної образи.

Дійшовши до краю острова, вона перепливла річку, пройшла до водяних млинів і вже аж тут полагодила свій купальник. Потім випрала свою потоптану суконку й повісила її сушитись... А сама вся дрібно тремтіла в нервовій пропасниці: в очах уперто зринала страшна картина, й вона замружувалась і стріпувала головою, відганяючи кошмар. Серце раз по раз скидалося й калатало від відчуття чіпких рук на собі... Перемагаючи інстинктив­ний, панічний порив тікати далі і далі, вона стрибнула сторч головою з кручі в глибоченний вир, виринула на самій середині, пропливла вздовж і впоперек, змагаючись з шаленою крутією, а тоді, натомлена, вилізла на кручу й лягла над прірвою, щоб тут чекати, доки суконка висохне. Але як і висохне, то як же ж у ній, такій пом'ятій, іти до­дому!? І черевички вона загубила, чи забула там... на тім страшнім місці... Але бери їх дарма. Вона не піде шукати... Яка вона не була відважна й завзята, але зараз серце її бігло геть панічно... Намагалася з усієї сили бути спокійною й розважною, а серце утікало. Так, ніби кош­мар тривав далі й вона ніяк не могла прокинутися... Що за безглуздя!.. Ні, занадто великий іспит для дівочих нервів, занадто! А ще більший для юнацької, романтичної душі...

Тут Ату й знайшов Павло. Він прибув запалений, засапаний і страшенно зрадів, побачивши її здалеку. З собою приніс її черевички, знайшовши їх на березі, на золотій латці... І приніс також бінокль, знайшовши там же в траві... Почувши безглузду поголоску, що прошелестіла в якійсь компанії, він перелякано оббігав усі кущі й усі урвища, — черевички знайшов, а дівчина як у воду впала.

«Я думав, що ти втопилася!» — пальнув неопанований від шаленої радості, що бачив Ату живу. Так і паль­нув просто на «Ти» і аж тоді похопився. Але Ата цього не зауважила. А на репліку тільки мляво посміхнулася... Вона зовсім не збирається топитися, хоч і сидить на ду­же зручному для цього місці.

Павло всівся на траві й поставив черевички біля її ніг. Ата ледь посміхнулася, але нічого не сказала. Лице її було змінене. Посіріле. Очі витріщені. Вона не плака­ла, хоч у очах і стояли сльози: дивилася тими очима ку­дись поза дійсністю, напевно, в жах пережитого. Уста міцно стулені, ледь-ледь тремтять...

Власне від того тремтіння Павла враз струсонув ша­лений порив: «Значить, правда!» Він схопився, мов підкинений пружиною, з явним і зовсім недвозначним наміром кинутися «туди», до «стовпів»... Але дівчина взяла його за руку й тихо потягла вниз. «Будьте коло мене», — звеліла ледве чутно. Павло покірно сів. Запал його згас від того дотику так швидко, як перед тим був спалахнув. «Справді, куди ж я побіжу! Робити галас з цієї страшної трагедії!? Безмірно помножувати її? І що то поможе? І хто те докаже?!.»

А глибінь трагедії зрозумів серцем, дивлячись на це змінене обличчя. Який же ж і удар по цій ніжній дівочій душі!..

Мовчки, у великім нервовім напруженні дивився Аті в обличчя... Ата мовчала. Павло теж не настоював на розмові. Про що-бо тут говорити?! На дівочих руках ве­ликі синці — сліди завзятої боротьби з п'яним мерзот­ником... Ата, здається, вгадала німе, кричаще запитан­ня в його погляді й скривилася в горду, презирливу гри­масу... Скільки презирства!

«Ага, значить, все в порядку!»

Від серця відлягло, й Павло, вже посміхаючись, взяв­ся направляти потоптані черевички, гарно вичистив їх хусткою. Потім простягся на траві й дивився на білий світ. Взяв бінокль і став у нього приглядатися на той бік, в далину... Так вони сиділи довгенько. Нарешті Ата взяла бінокль з Павлових рук («це... редакторський» — буркнув Павло), покрутила його в пальцях, подивилася, повагалась... і раптом кинула його на середину водяної прірви.

«Амінь!» — сказав Павло, зовсім без жалю спо­стерігаючи, як той бінокль зробив параболу, і подумав: «А це ж, власне, я у всьому винен — з самого ранку кракав з тим Саніним! І накракав!»

Суконка висохла. Ата одяглась і тихо промовила до Павла:

— Ходімо звідси...

 

* * *

Коли завечоріло, вони поверталися додому. Ата пішла би була зразу ще завидна, щоб замкнутися в своїй келії, впасти на ліжко й виплакатися, але як же ж ти підеш у такій пом'ятій, невипрасуваній одежі і в таких поковерканих черевичках! Хоч Павло їх і направляв, але що з того! По них-бо злоба походила занадто бруталь­но... Проблукали луками й полями, збираючи мрійні сині дзвіночки й ромени, поки завечоріло, а тоді вже ру­шили до міста. Тихий вечір печально опустився на зем­лю, погасивши денне світило, втопивши величезне його коло червоне в сизій, фіалково-чорній каламуті далини далекої. Ата йшла пригноблена й нахмарена, великим тягарем придавлена. Жах минув, лишилась печаль і му­ка, може й від сорому нестерпного, пекельного. І туга. Павло позирав на дівчину скоса й серце йому тривожно стискалося; він боявся, щоби вразлива й занадто чутка ця дівчина, розторощена брутальним замахом на її честь дівочу й людську, й на її душу, чогось собі не за­подіяла нині. Занадто вже великий тягар упав на неї, при її такій ніжній і скажено гордій вдачі. Хотів потіша­ти, але що ж ти тут скажеш! Хотів розвіяти її печаль, зняти нестерпну душевну ношу, вернути їй безжурну усмішку й віру в людей і в життя, щоби унеможливити який-небудь безумний вибрик з її боку, але як ти це зро­биш? ! Якими словами!!

Вони не пішли шляхом, вони пішли понад краєм ве­ликого бору, посинілого й таємничого, з тієї надлугової сторони, де мало хто ходить і вдень, а не то що увечері чи глупої ночі. Йшли понад краєм навпростець і часто зупинялися. Зупинялися й дивилися, обернувшись ли­цем на захід, на сліпуче-золоті хмаринки там, де потону­ло сонце, на високу й фіалково-чорну сильвету гори в зо­лотій авреолі від тих хмаринок золотих, що палахкотіли за сильветою, роблячи її особливо величавою, — дивилися й навіть не знали, що там ще один такий же стоїть і дивиться на ті самі хмаринки, оторочені прощальним відблиском сонця; один «маніяк», що втратив у цім житті все і навіть право ходити разом з усіма й відвіду­вати прямо разом з усіма веселі людські маївки.

З Доброславівки з синьо-рожевого присмерку ще долітали звуки оркестри, звуки вальсу, серед яких сумо­витий баритон вів свою власну, журливу мелодію, як шовкову прошву... Серце само підставляло слова до неї:

 

Я бачив, як вітер березку зломив,

Коріння порушив, гілля покрутив,

А листя не в'яло і свіже було,

Аж поки за гору вже сонце зайшло...

 

Да-алеко, ледве чутно... Бархатно стелилися глибокі й ніжні звуки, — ніби з самої душі...

Іноді долітали й звуки інші, якась пісня чи голос... Там догулювали, до решти перепиті або й від кохання подурілі, найзавзятіші маївчане. Вони там плавали на човнах, а деякі, може, й просто лежали в кущах не в силі підвестися з хмелю й зорієнтуватися, де ж вони, що во­ни, як вони тут опинилися і в який бік світу білого їм треба б іти. Одні лежали, а інші галасували, розблукані по дібровах, по островах і так на човнах по річних, тем­них тепера й таємничих протоках. Там ще десь шумить маївка останнім шумом, погасаючи... Там воркочуть машини й стукають молотки, розбираючи вже не потрібні різні дощані балагани й ятки, вертепи п'янства й базікання. Але попри це розбирання, там ще догулю­ють ватажки: оті «перші й останні хоробрі» цієї великої маївки, її господарі; вони не здаються так просто... Пав­ло уявляє ту, так добре знану, картину... Перепиті до зе­леного змія, вони ще й ще п'ють — лежать на залитому пивом і горілкою й замазаному гірчицею брезенті і п'ють, понуро, зосереджено, тримаючи курс на те, хто ж переп'є всіх і вийде переможцем. Такий пияцький турнір! Темрява прикриває їх, і вони можуть, нарешті, по-справжньому відвести душу. А як уже останній ляже покотом на цьому лицарському турнірі, тоді їх повезуть, п'яних, і нерухомих, як колоди, їхні шофери й кучери — машинами урядовими й лінійками казенними — до міста, по хатах на спочинок.

Ата слухає музику далеку... Дивиться на далекий обрій, на величну сильвету гори. А Павло дивиться на її профіль і поривається щось сказати, та не може, боїть­ся порушити мовчанку, та й, власне, що ж сказати йому! І замість того, вслухаючись у вальс, уявляє чітко знайо­му картину — завершення п'янки «останніх хоробрих», як вони в мряці смеркання на відлюдді доходять до крапки, завертають, згідно традиції, «пролетарську маївку»... Так було завжди, так і тепер мусить бути.

— Ну, — прошепотіла Ата, зітхаючи, зовсім не­сподівано й так гірко-прегірко, терпко-претерпко: — Чи... чи й тепер ви ще будете втягати мене до комсомолу?..

Мовчанка. Павло, кусає губу. Потім щось хрипить нечленоподільне про «засміченість», про «збоченість»... і уриває недоговорене. Ну, що він їй буде говорити ці не­билиці тепер от, у відповідь на таке болюче зараз і про­кляте запитання! А Ата й не домагається відповіді. Навіщо! Вона задала те сакраментальне запитання зовсім відрухово та й забула зразу про нього. Душа її не біля цієї проблеми.

Гора примеркає, темніє все дужче й дужче. Знизу, як з того світу, підіймаються тумани й стеляться пасмами, фантастичні, загадкові. Під туманами попід горою тією ще вібрує життя. Власне, не «ще», а воно там завжди вібрує, не погасаючи... На горі лиловіють урочисті й непроглядні хащі, древні, величаві, а в них ще древніші мури й башти з іржавими флюгерами... а навколо них спалахує сміх і вереск... Там молодість гасає по урвищах і лилових нетрях пралісу, шубовскає в воду з замчища і гоготить несамовито (як, зрештою, безліч віків тут го­гочуть цілі покоління, опановані дикою вітальною силою й життьовою снагою)... Чи, може, то гоготить ди­кий козлоногий сатир, і то те його гоготіння тріумфально женеться за дівочим вереском, що розсипається дзвінким битим склом там, попід горою на купальнях...

Ата посміхається на той вереск дівочий далекий і зітхає:

Пошук на сайті: